Зберігайте гроші у банках. Трилітрових: фінустанови перебирають на себе функції фіскальних органів

Контроль НБУ став жорсткішим іще на початку 2015 року. Тоді регулятор зобов’язав банки відстежувати «ризиковані» операції. До яких, зокрема, віднесли зняття великих сум, перерахування фінансової допомоги, оплата цінних паперів, перекази з-за кордону. У квітні 2016 року НБУ закликав банки ретельніше контролювати транзакції по платіжних картках фізичних осіб, а в разі необхідності — блокувати їх.
 

Наступний крок було зроблено у серпні поточного року. Відтепер фінустанови мали не тільки контролювати транзакції як такі, а й визначати їхню економічну доцільність (вочевидь, на власний розсуд). Крім того, досліджувати, чи є у клієнта реальні фінансові можливості проводити ту чи іншу операцію. Про це вже йшлося в одній із попередніх публікацій.
 

У принципі, вводячи нові правила для роботи з клієнтами, регулятор нібито керується найкращими намірами. Його ціль двояка: по-перше, запобігти відмиванню грошей, а також віднайти тих, хто намагається діяти незаконно, а по-друге — перекрити фінансові «крани» терористичним організаціям, якщо хтось із клієнтів надумає підтримувати з ними зв’язки.
 

Формально встановлено певний критерій перевірки — їй не підлягають операції, пов’язані з готівковими сумами менше 150 тисяч гривень.

Однак по факту є постраждалі від надмірної прискіпливості банкірів — навіть серед тих, хто оперує аж ніяк не захмарними сумами. На заблоковані картки скаржаться представники дрібного бізнесу, зокрема власники iнтернет-магазинів. Їм доводиться переконувати регулятора, що жодні терористичні організації вони не фінансують.
 

Відомою також є історія киянина, котрому на лікування дружини мали перерахувати 50 тисяч гривень. Ця транзакція чомусь збентежила банк, і хоч сума була меншою від критичних 150 тисяч, від адресата почали вимагати лікарську довідку. Але час для нього був надто дорогий, тому простішим рішенням було привезти ці гроші готівкою, що зрештою відправник і зробив. Банк же, таким чином, лишився взагалі поза грою.
 

Регулятор дозволяє також перевіряти надходження значних сум на карткові рахунки клієнтів, які не мають постійного місця роботи або належать до малозабезпечених верств населення (студенти, пенсіонери тощо). Блокування буде знято в тому випадку, якщо одержувач підтвердить легальність отриманих грошей. Тобто якщо пенсіонер доведе, що йдеться про матеріальну допомогу від близьких родичів, а студент — що кошти на навчання йому надіслали батьки.
 

Утім у даному випадку питання можуть бути не тільки до адресатів, а й до адресантів. З українською бюрократією з’ясування обставин ризикує розтягнутися у часі, а відтак зробити передачу готівки з рук у руки найбільш прийнятним способом фінансового «спілкування». Особливо враховуючи ту недовіру до банківських установ, котра вже має місце зараз.

Водночас чіткі параметри того, яку з операцій вважати «ризикованою», відсутні. Банкам доводиться імпровізувати, але ухилитися від виконання розпоряджень НБУ вони не можуть, бо якщо перевірка діяльності банку виявить наявність «сумнівних» платежів, відповідати за це — аж до скасування ліцензії — буде сам банк.
 

Враховуючи масовий «банкопад» останніх років, ризикувати прихильністю Нацбанку ніхто не хоче. Натомість фін­установи ризикують прихильністю своїх клієнтів, і замість детінізації доходів держава отримує дедалі сильніший потяг українців «скирдувати» доходи в банках — бажано, трилітрових.
 

Перевірки банківських рахунків добре працюють у країнах з усталеною економічною демократією. Тобто там, де подібні речі не роблять вибірково. В Україні ж вмикаються зовсім інші механізми — зокрема, механізм помсти окремим персонам, з якими з тих чи інших причин виникає потреба звести рахунки. На Заході починають з іншого — наприклад, з протоколу know your customer, себто зі збирання досьє на контр­агента, який бажає здійснювати через банк ті чи інші операції.
 

В Україні все робиться з точністю до навпаки: спочатку відкриваються рахунки і до­зволяються транзакції, а вже потім — заднім числом — починається їхній моніторинг iз некомфортними для клієнта наслідками. І, як уже було сказано, особливо обурливим є те, що торкається такий моніторинг далеко не кожного. «Крупна риба», як завжди, оминає ці сіті.
 

Але в даному разі говорити треба не лише про недолуге та запізніле копіювання західних зразків, не лише про вибірковість перевірок та доволі хамське ставлення до власників банківських рахунків. Говорити можна також і про те, що відстеження витрат українців слугує неявною допомогою фіскальним органам, яким просто полегшують роботу з відстеження несумлінних платників податків.
 

Помітно, що гайки стали закручуватися з новою силою після оприлюднення електронних декларацій. Деякі політики почали кричати про необхідність перевірити всіх та кожного — у своєму власному фінансовому стриптизі вони почуваються, очевидно, надто самотньо.

Таку потребу у «рівності» та «справедливості» можна списати на особливості українського (чи ще совкового?) менталітету. Соціум, котрий вимагав від влади відкритості, має бути «покараний» пильною увагою фіскалів до власних витрат. Щоб нікому, так би мовити, не було «сумно».
 

От тільки у цій грі доволі нечесні правила. Бо банки, котрі вимагають від своїх клієнтів максимальної відкритості, не гарантують їм натомість збереження вкладів та їх повернення у випадку форс-мажору.

Від «банкопаду» Гонтаревої насамперед по­страждали не так навіть приватні вкладники, як юридичні особи. Причому мова про дрібний, а не великий бізнес. Тобто про тих, кого нині розглядатимуть під особливо пильним мікроскопом.