У Києві відбулася прем’єра українського фільму «Жива» режисера Тараса Химича. В основу стрічки покладено історію реальної жінки Анни Попович — історію містичну, сповнену надприродних подій. Для режисера Тараса Химича — це дебют у повнометражному художньому кіно, до того він працював лише над документальними фільмами, серед яких «Золотий вересень. Хроніки Галичини 1939—1941», «Срібна земля. Хроніки Карпатської України 1919—1939», «Легіон. Хроніка Української галицької армії 1918—1919». Саме завдяки ним він і натрапив на цю неймовірну історію й вирішив її екранізувати.
Життя Анни Попович було складне і дивовижне водночас. Ще в дитинстві маленька Анна впала в колодязь, після чого в неї з’явився дар віщування і вона почала бачити майбутнє у своїх снах та чути голоси. Тікаючи від переслідування російських спецслужб, Анна приєдналася до загону УПА. Там полюбила одруженого командира Довбуша, втім присяглася: щойно повернеться дружина, вона лишить коханого. В Анну був закоханий і її друг дитинства Ніко, що й привів її до загону повстанців, тож у фільмі не минулося і без любовного трикутника.
Для загону Попович стала справжнім талісманом, бо не раз рятувала повстанців, застерігаючи їх від близької небезпеки, проте свого коханого вона врятувати не змогла. У картині докладно показано методи боротьби російських спецслужб із партизанами.
Примітно, що одного з представників МДБ — майора Х — зіграв ветеран АТО, колишній боєць батальйону «Айдар» Володимир Правосудов. Він був і постановником військових сцен у фільмі. Оскільки режисер Тарас Химич працював не над одним документальним проектом про тодішній період, то його художнє осмислення тих подій ще й історично достовірне.
Протягом усіх поневірянь якісь дивовижні сили берегли цю жінку: їй вдалося вижити після того, як у її руці вибухнула граната, її розстрілювали мало не впритул, проте вбити не могли: «Я же тебя в упор — а ты жива!?» — дивуються МДБівці.
Як розповідає режисер фільму Тарас Химич, це лише частинка історії Анни Попович — насправді на її долю випало стільки, що вистачило б не на одне життя і не на один фільм.
Сценарій написано за розповіддю самої Анни Попович: 90-річна жінка повідала її творчій групі та благословила на знімання. А ще в процесі підготовки режисер поспілкувався з багатьма свідками тих подій — каже, були навіть люди сторічного віку. З Анною Попович зустрічалися кілька разів: вона розповіла про своє життя те, чого ніколи й нікому не казала.
«Вона мене взяла за руку і каже — я знаю, буде тяжко, але ти спробуй. В очах ані злості, ані ненависті, вона не зламалася, а про себе розповідала якось немов збоку», — згадує виконавиця головної ролі Ольга Комановська.
А режисерові під час знайомства Анна Попович сказала: «Отепер доведеться ще трохи пожити на світі, бо ж кіно треба зняти». Тарас Химич розповідає — вона так само бачила майбутнє та молилася. А ще дивувалася — чого сучасному поколінню не вистачає, щоб бути щасливими. Проте прем’єри фільму про себе жінка не побачила: невдовзі, як її зняли для завершальної сцени картини, вона померла. Тоді Анна Попович востаннє вийшла на двір.
Щодо самої стрічки, то вона залишає подвійне враження. З одного боку, динамічна, насичена розповідь на тлі неймовірних ґорґан. Режисер буквально малює тамтешні краєвиди. Глядач увесь час у напрузі — і не лише від подій, що відбуваються на екрані, а й від дзвінкої тиші гірських хащ.
Попри невелику кількість діалогів та голос за кадром — розповідь не видається нудною — навпаки, від того фільм лише виграє. У стрічці немає героїчно-пафосних фраз, піднесеної риторики, все так, як на справжній війні.
Заразом не полишає відчуття — що це все просто казка чи легенда. Красива, але вигадана. Можливо, через те, що події не схожі на реальні і важко повірити, що таке насправді могло трапитися. І що за таких обставин можна вижити.
Не дуже переконливою вийшла любовна лінія — іноді важко було повірити, що головні герої кохають одне одного. Щодо акторського складу, то для виконавців Анни та Довбуша — Ольги Комановської та Ростислава Держипільського — це був дебют у кіно. Комановська — актриса Івано-Франківського театру імені Франка, досі мала досвід зйомок лише в документальному кіно, а Держипільський — директор цього театру. Не вистачило драматизму й глибини в зображенні цих стосунків, ця лінія мала бути вкрай сильною і пронизливою.
Можливо, все пояснюють слова самої Анни Попович. Як розповіла Ольга Комановська, на запитання, як ви могли зректися свого коханого, жінка відповіла: «Я любила Бога більше, ніж чоловіка».
Чи переконають актори глядача — покаже час, але те, що фільм вартий уваги — однозначно. До речі, стрічкою вже зацікавилися у Великій Британії, тож щойно її перекладуть англійською, її покажуть і там.
