Їде, аж горить: авто на дровах подолало понад 10 тисяч кілометрів

Закинув до металевої ємності кілька кілограмів дров — і в дорогу. За одну таку «заправку» можна проїхати приблизно 40 кілометрів. 56-річний полтавець Василь Шпигоцький, котрий працює оператором у котельні, переобладнав свою «Волгу М-21» на альтернативне пальне — газ, що утворюється в результаті спалювання дров.

Свою «Волгу» Василь Михайлович експлуатує вже понад 20 років, а загалом вона старша за нього: 1958 року випуску — ретро-автомобіль такої марки, стверджує він, у Полтаві в єдиному екземплярі. Вдатися до винахідництва чоловіка змусили, з одного боку, суттєве подорожчання бензину, а з іншого — добрий апетит його металевого коня, який «з’їдає» від 13,5 до 15 літрів бензину на сотню кілометрів шляху. 
 

Газогенератор розробили в 30-тi рокi минулого століття, він виручав багатьох у скрутні часи як під час Другої світової війни, так і після неї — заводи перестали випускати його лише в 50-тi. Кажуть, у Північній Кореї такі установки й досі популярні. Заводські газогенератори були дещо громіздкими.

Нинішні ж винахідливі українці, котрі переходять на них, не лише зменшують пристрій у розмірах, а й удосконалюють. Тож можна сказати, що в Україні з’являється нова мода — на автомобілі, що їздять у результаті спалювання дров.
 

— Аби створити дров’яний газогенератор власної розробки, я збирав інформацію, як-то кажуть, з миру по нитці: в iнтернеті, книжках, — по­сміхається Василь Шпигоцький. — А потім знайшов координати однодумця Євгена Коливана з Чернігівщини, котрий на ту пору вже успішно їздив на автівці з газогенератором, проконсультувався з ним. І в підсумку розробив свою версію згаданого пристрою.
 

Перший дров’яний газогенератор виявився невдалим: чоловік помилився в розрахунках, як він говорить, десь «проморгав», унаслідок чого двигун автомобіля закидало смолою, що міститься в дровах. Аби відремонтувати його, довелося добряче попотіти.

Проте й після такої невдачі Василь Михайлович не відмовився від ідеї зекономити на бензині й узявся за розробку другого газогенератора, який би працював від деревного вугілля (багато хто такий пристрій хвалить). Побудував навіть вугільну піч на подвір’ї — полтавець проживає у приватному секторі. Випробувавши ж ноу-хау на практиці, зрозумів: ні, це не те, що потрібно.
 

— Ходова динаміка автомобіля, може, й краща, не такі «провали» у двигуні. Водночас тяга не та, — пояснює полтавський кулібін. — І вугілля дужче розходиться. Постійно спалюючи дрова, я був схожий на сажотруса. Та й сусіди обурювалися: їм допікав дим. Тому я взявся за третій варіант газогенератора і дуже ним задоволений. Їжджу, спалюючи дрова, вже понад рік — устиг «намотати» 10 тисяч кілометрів. 
 

У скільки грошей обійшовся цей пристрій, пан Василь сказати не може, адже всі його складові знайшов у металобрухті. Зазначає: якщо все робити власноруч, то затрати коштів будуть незначними. Ємність, схожа на бідон, яку Василь Михайлович зварив сам, власне, і є газогенератором: сюди закидає дрова, що без доступу повітря перетворюються на клубок жару, — при цьо­му виділяється газ.

Він проходить через відцентровий фільтр, у якому всілякі домішки осідають на дно, — проїхавши 100—150 кілометрів, його потрібно чистити. Далі розмістив у вигляді «змійки» радіатор, де газ охолоджується. Охолоджений газ потрапляє в 50-літрову бочку, яка містить шар тирси, що також виконує роль допоміжного фільтру, і тільки після цього прямує до карбюратора. Поки дрова горять, доти й працює двигун. Найбільш елітні дрова з тих, які випробував Василь Шпигоцький, із груші. Хоч загалом, за його словами, на «ура» йде будь-яка тверда деревина: дуб, ясен, клен — горить інтенсивніше й довше. 
 

— А яка економія від використання саморобного газогенератора, не підраховували? — цікавлюся.
 

— Усе дуже просто. Якщо, подолавши, скажімо, 35 кілометрів, я мав би витратити сiм літрів бензину, то фактично витрачаю щонайбільше півлітра — щоб завести автомобіль і переключитися на газ, — запевняє полтавець. — Дровами ж я запасся ще тоді, коли вони були значно дешевшими. Ото й рахуйте економію.
 

Із використанням цієї системи, стверджує Василь Михайлович, ніякої мороки. Просто час від часу із дна газогенератора, мов із піддувала, потрібно вичищати вугілля, аби була тяга. А ще після 500 кілометрів пробігу варто поміняти тирсу, яка слугує фільтром.

І оскільки пан Василь сам пиляє колоди, то тирса в нього завжди є. Виходить безвідходна технологія. Загалом у Василя Шпигоцького золоті руки. Свого часу він iз нуля зібрав два всюдиходи, потім збув їх. Він не тримається, як багато чоловіків, за дорогі «іграшки» — йому цікавий сам процес творення, збирання пристроїв. А пересувається він залюбки й на своїй старенькій «Волзі», у багажнику якої завжди лежить на запас в’язанка дров. 
 

Ось такий транспортний засіб, що рухається з допомогою дров’яного газогенератора, у Полтаві єдиний. Василь Михайлович констатує, що більшість із тих, хто вперше бачить його авто, реагують позитивно, дехто співчутливо зітхає: от, мовляв, до чого людей життя доводить. Навіть правоохоронці, котрі полюбляють зупиняти автомобіль із чудернацьким пристроєм, на який виведено номерні знаки, прискіпливо обдивившись його, посміхаються й, побажавши щасливої дороги, повертають Василю Шпигоцькому документи.