Фільмом британського режисера Кена Лоуча «Я, Деніел Блейк» відкривався у Києві останній фестиваль «Нове британське кіно».
Стрічка отримала «Золоту пальмову гілку» Каннського кінофестивалю. «Кен Лоуч — не лише відомий у світі режисер, а й моральний авторитет.
Він більше сорока років активно бере участь у соціальних рухах, був одним із підписантів листа від Європейської кіноакадемії на Олега Сенцова», — розповідає директор компанії-організатора фестивалю «Артхаус Трафік» Денис Іванов.
Можливо, саме тому режисеру настільки болять «пухирі», якими вкривається суспільство після всіх опіків бюрократичної системи, що в нього виходить до жаху реалістична картина. «Я, Деніел Блейк» — це соціальна драма про приниження людини державою, яке стало нормою. У ній ідеться про 59-річного столяра Деніела Блейка, якому лікар забороняє працювати. Але виявляється, що для того, щоб отримати соціальне забезпечення, потрібно пройти незрозумілі курси, відстояти черги, та найстрашніше — зареєструватися через iнтернет.
Деніел через свій вік у відповідь на пораду «провести мишею по екрану» підіймає її з килимка і водить по монітору, бо ніколи не користувався комп’ютером. Але жоден із працівників не має у своїх обов’язках пункту «допомогти подати електронну заяву», тому вони не бачать сенсу це зробити.
Ситуація виглядає ще абсурднішою, коли дізнаєшся, що для того, щоб отримати соціальне забезпечення з непрацездатності, необхідно бути в стані пошуку роботи — навіть якщо не зможеш на ній працювати за станом здоров’я. Так головний герой вимушений написати резюме і просити, щоб його взяли на роботу, а коли його беруть — вибачатися і пояснювати, що не може погодитися, бо має хворобу серця.
В одній із держустанов Деніел Блейк знайомиться з матір’ю-одиначкою Кеті та її двома дітьми. Дочка Кеті скаржиться, що діти у школі дражнять її, бо у неї розвалилося взуття, яке вони нещодавно склеїли. Жінці відмовляють у допомозі, бо вона приїхала у службу невчасно. Коли ж їм видають направлення у продуктовий банк, Кеті, відвернувшись, відкриває банку із соусом для спагетi і починає пити його з долоні, бо дуже голодна.
«Я — Деніел Блейк, я — людина і громадянин, а не собака», — пише головний герой у промові, яку має сказати в суді, який вирішить, чи давати йому державну допомогу. На Деніела накладають санкції за те, що він не вміє писати аплікаційну форму, змушують випрошувати те, що він заслужив, чесно сплачуючи податки впродовж свого життя. Тим часом Кеті краде у магазині прокладки, жіночі бритви та дезодорант, бо прагне залишатися жінкою, а цих речей держава не видає. Режисер підводить глядача до висновку, що така звична бюрократія насправді знищує людей, адже, як сказано у фільмі, «якщо втрачаєш повагу до себе — це кінець».
Кен Лоуч майстерно показує всю картину дійсності через деталі: телефони держустанов, за якими неможливо додзвонитися, плитка у ванній, яку старанно миє Кеті, а вона в якусь мить відпадає, прохання її дочки: «Мамо, пообіцяй, що сьогодні підеш спати». У цій стрічці режисер показує властиву не лише для Великої Британії проблему, адже вона про те, як у всьому світі зменшується цінність людини.
«Я боюся, що це не веселий фільм, — сказав на відкритті кінофестивалю у Києві посол Великої Британії в Україні Джудіт Гоф. — Але це хороший фільм... А тим часом фестиваль «Нове британське кіно», після столичних прем’єр, попрямував до кінолюбителів Одеси, Львова, Харкова, Дніпра та Маріуполя. Кінопокази в цих містах розплановані до середини грудня.
