Акторка Римма Зюбіна: Хочу зіграти співачку Квітку Цісик

22.11.2016

Марія СУЛИМА

Акторка Римма Зюбіна: Хочу зіграти співачку Квітку Цісик

Римма Зюбіна не бажає акторської долі сину. (Фото Марії СУЛИМИ.)

Фільм «Гніздо горлиці», що вийшов у широкий український прокат 10 листопада, став справжньою подією у вітчизняному кінематографі. За перший вікенд стрічка потрапила в українську топову десятку. Як зауважили в Держкіно, картина вже зібрала понад 550 тис. гривень. Окрім глядацького визнання, фільм і далі продовжує збирати нагороди кінокритиків.

Картина вже має «Золотого Дюка» як найкращий український фільм 7-го Одеського міжнародного кінофестивалю та відзнаку як найкращий фільм 4-го Індійського міжнародного фестивалю в Мумбаї. Тепер-от успіх у Німеччині. На Міжнародному кінофестивалі Мангейм-Гайдельберг, що тривав з 10 по 20 листопада, фільм змагався в основному конкурсі. І здобув приз екуміністичного журі.

А приз цього фестивалю за найкращу жіночу роль отримала актриса Римма Зюбіна — виконавиця ролі українки Дарини, яка їздила працювати в Італію. Загалом, роботу нашої акторки відзначали скрізь за кордоном, де було презентовано фільм, — у Польщі, Угорщині, Фінляндії, Швеції. І не дивно, бо Римма Зюбіна — ні, не зіграла, а прожила свою роль.

Попри те, що нині творча група «Гнізда горлиці» має вкрай насичений графік показів-презентацій, Римма Зюбіна погодилася відповісти на запитання «України молодої».

«Якби на Одеському кінофестивалі було 40 українських фільмів…»

— Риммо, фільм «Гніздо горлиці» назвали фільмом-сенсацією Одеського фестивалю…

— Я би одразу сказала — поменше пафосу. Бо дожилися, що хороше кіно в Україні — це вже сенсація! Якби на Одеському кінофестивалі було 40 фільмів, тоді, можливо, наш фільм залишився б непоміченим, а позаяк їх було на фестивалі обмаль, то якісне українське кіно вже — сенсація.

— Чи зосталися задоволені своєю роботою і як особисто вам кінцівка фільму?

— Я подивилася фільм тричі, коли одна дівчина-глядачка мені сказала — «дивне відчуття, таке враження, ніби вам усе наснилося, ну, у фіналі ви ж спите».

Для мене фінал був оцей — Дмитро приймає дитину. Живіт, рука, рука. Прощення, примирення, продовження життя. Коли ми знімали, то це не планувалось як фінальна сцена картини. Після цього епізоду ще історія продовжувалася. Через смерть Віталія Лінецького фінал кардинально змінився. І от тепер я сказала Тарасові: якби я знала, що це фінальний епізод, зіграла б інакше.

До речі, у Тернополі на прем’єрному показі була професорська еліта, такий прекрасний чоловік поважного віку сказав мені: «Я як професор психології скажу вам, що чудово, що у вас багато недосказаного, багато крапок, і фінал у вас теж iз багатьма крапками». Я і сама не люблю фільмів, у яких чітко сказано — це погані персонажі, а це — хороші, і все розкладено по полицях.

«Правильно — неправильно з літературного погляду, але природно»

— Як працювали над діалогами, у фільмі вони дуже природні?

— Я хотіла, щоб кожне речення було нештучним, отаким, як розмовляють люди. Правильно — неправильно з літературного погляду, але природно. Тому й використовую буковинський діалект. Це вже моя акторська кухня. Мовна характеристика персонажа. Діалоги у фільмі — це насамперед заслуга режисера й акторів, бо ж у сценарії вони можуть бути зовсім інакшими.

Ми, приміром, епізод оцей, де моя Дарина просить Дмитра повернутися, не просто репетирували. Чула, як глядач назвав її «смачна сцена». І вона смачна не лише наявністю борщу, хлібчика з часничком, вона по-акторськи смачна. Ми ту сцену з Тарасом Ткаченком і Віталиком Лінецьким до 3-ї ночі репетирували. Від того, як Вітася-Дмитро грюкав дверима у фіналі, то мало будиночок наш дерев’яний не завалився. І сміялися, й імпровізували, робили сцену живою. Крутили-крутили і зробили так, щоб було з іронією, бо коли вагітна від іншого жінка каже чоловікові: «Подивися, що ти з сім’єю наробив» — то це ж смішно і сумно водночас.

— Київ став 11-м містом, що побачило «Гніздо горлиці» під час промо-туру. Де фільм сприйняли найкраще?

— Не можу сказати, де саме найкраще сприймали. Кожне місто чимось запам’яталося. Схема була завжди однакова в усіх містах. Вранці приїхала, валізу кинула в готель, і «поїхали» — кілька інтерв’ю на ТБ і радіо місцевих каналів, прес-конференція, показ фільму, обговорення, спілкування, у готель, валізу склала і в потяг, якщо вдавалося десь переночувати, тоді був ранній виїзд в інше місто.

Тур розпочався з мого рідного Ужгорода. Присутність мера і його заступників, море квітів, рідні, друзі, однокласники, однокурсники, вчителі… Через переаншлаг довелося відкрити другу залу й доставляти стільці. Але поспілкуватися довго не вдалося, за годинку після фільму ми вже їхали в потязі до Івано-Франківська — міста Віталія Лінецького.

Для мене справжнім відкриттям було Запоріжжя — величезний кінотеатр на 400 місць, ущерть заповнений, а такої кількості зацікавленої преси не було ніде. Дуже тепло приймали у Дніпрі, я вперше була там і відтепер закохана в це місто і неймовірних людей, які живуть у ньому. У Тернополі ми фільмом відкривали «Кінофорум», організований за підтримки мера, він, до речі, теж був присутній.

Мери Ужгорода, Івано-Франківська, Тернополя були на показах, у Чернівцях заступник мера й управління культури допомогли, в Одесі заступник «губернатора» дивилася фільм. І це для нас дуже важливо. Це не загравання з владою, це вдячність за підтримку українського кіно, яка вкрай необхідна.

Зовсім інакше вразив Харків — 40 людей у залі, з них лише моїх друзів 20...

Був аншлаг у Будапешті, на Днях українського кіно, але я не змогла поїхати, фільм представляв режисер Тарас Ткаченко. Аншлаг. 80% глядачів — це були угорці.

— Як ви думаєте, від чого залежить таке різне сприйняття?

— Це залежить від людського фактору, від директорів кінотеатрів, які знали про наш тур. І якщо в Ужгороді директор сидить на сходинках, то в іншому місті не приходить узагалі. От вам ставлення. Приміром, Запоріжжя — кінотеатр, у якому в залі не чути гральних автоматів, запаху попкорну.

От лише там я побачила біля нашого банера, у холі столик із портретом Олега Сенцова: триває збір підписів на його підтримку. Я просто схиляюся перед директором тамтешнього кінотеатру Людмилою Миколаївною. Це люди, які живуть кіно. Змінився час, епоха, а люди вірять у кіно і роблять усе, щоб воно було.

До речі, у Запоріжжі є навіть фестиваль українського кіно. І до порівняння ще один кінотеатр — у Сiверськодонецьку. Там сеанс «Гнізда горлиці» один раз на день, о 10-й ранку. І жодні патріотичні чи естетичні мотиви тут не спрацьовують, бодай те, що фільм здобув дві престижні нагороди.

Дуже задоволена, що я поїхала в цей тур, багато чого для себе відкрила. Відкрила для себе міста, людей. В одному місті, коли ми на радіо сказали, що було б добре ввімкнути рекламу фільму, то нам зауважили, що це коштує грошей.

Уперше показуємо героя з Донбасу

— Українські фільми не такі популярні у прокаті, як закордонні. Ви з цим погоджуєтеся?

— Так. Я це відчула під час промо-туру «Горлиці». І тут впливають різні фактори. Я вже казала про ставлення директорів кінотеатрів. Звісно, погоджуся, що в Україні знято багато фільмів, які дають право глядачеві не йти на українське кіно. Я, наприклад, зі своїх 80 фільмів лише 4 називаю фільмами — це ті, що повнометражні.

— Думаєте, ситуація зміниться? Ви оптимістка чи песимістка щодо погляду на розвиток українського кіно?

— На сьогодні в Україні знімається близько 40 повнометражних проектів, думаю, це дуже оптимістичні цифри. Звичайно, не все буде чимось видатним. Але ж скільки у світі знімають фільмів, і не всі вони отримують нагороди Каннського фестивалю. В Україні має бути дуже багато стрічок — для різних верств населення.

Недавно я була на тонуванні своєї ролі. Це фільм Олександра Березаня, знімає він його без підтримки держави — має назву «Давай, танцюй». Це молодіжний екшн — там усі танцюють, усі шалено талановиті. Герой приїжджає на конкурс «Золотий башмак», щоб виграти, а за ці гроші зробити братові операцію.

Вони зі сходу, і коли грали на якомусь подвір’ї, менший брат наступив на міну і тепер має проблеми з ногами. Це вперше у нашому кінематографі показано героя з Донбасу, я принаймні не пам’ятаю таких прикладів. Ця історія проста, з історією кохання, з гумором. У прокат має вийти наступного року.

— Ви сказали, що зйомки у фільмі «Гніздо горлиці» стали для вас переосмисленням. Чому?

— Коли багато років ти працюєш на ролях другого і третього планiв, коли тобі навіть не світить зіграти головну роль, ти мимоволі починаєш відчувати себе артисткою іншого сорту. І тут раптом зйомки — без усіляких проб, із величезною довірою. У групі до тебе ставляться як до рівноправної людини, як до співтворця.

Тарас Ткаченко під час репетицій, зйомок ніколи не принижував, не намагався зламати мене, навіть дозволяв довше готуватися. Мені дуже шкода, що цей період уже закінчився, що ми всі так розійдемося.

Акторські перспективи

— Які у вас проекти після «Гнізда горлиці»? Я чула, вас запросили зніматися до Словаччини?

— Так, я вже знялася. Продюсер Ванда Адамік-Грицова побачила мене у трейлері «Гнізда горлиці» на Каннському кіноринку і запросила до режисера Петера Беб’яка у повнометражний фільм «Межа». Усе відбувається на українсько-словацькому кордоні. Дві сім’ї — словацька та українська, чоловіки промишляють контрабандою. Я дітей не маю, живу в приниженні, терплю і не можу зробити крок, щоб залишити чоловіка. Невеличка роль, але дуже цікава. Цей фільм 18 листопада завершили знімати.

Також у компанії Film.ua я знімаюся в 12-серійному проекті «Лінія світла» режисера Сергія Крутіна.

— Ви затребувана артистка, а маєте якусь омріяну роль?

— Я хочу зіграти співачку Квітку Цісик. Я започаткувала на «Коронації слова» премію — тому, хто напише сценарій, роман тощо за темою Квітки Цісик, я особисто допоможу матеріально, це мій особистий приз. Але вже три роки чекаю, і поки що нічого, що би могло мене зачепити, не написано.

Мені цікавий феномен цієї жінки, цікаво, чому вона не судилася за «Оскар», її туга, бажання приїхати в Україну з концертами, випуск двох альбомів, синглів, які стали мрією життя, народження сина, смерть мами і сестри від того самого діагнозу, з яким боролася Квітка...

Але хочеться зняти щось неординарне, не щось біографічне — народилася, вчилася. Треба знайти особливий хід. Бо коли матеріал дуже любиш, то бажаєш, щоб було або якісно, або ніяк. І тому я дуже боюся мріяти — бо можна потім безповоротно розчаруватися. Я от не мріяла зіграти в «Горлиці». Проте я знаю, що моє від мене нікуди не втече.

«У мене діти заплакані?»

— Попри постійні театральні вистави, зйомки у фільмах, ви ще знаходите час на благодійні проекти. Чим вас привабив, наприклад, «Схід-Захід»?

— «Схід-Захід» — це проект, спрямований на мир у моїй країні. Такі акції надають більше контактів між нами і дітьми війни, бо вони знають, що можуть спокійно розмовляти, не думати, що треба кудись бігти, ховатися. Між нами насправді величезний бар’єр, і я дуже хочу, щоб ці діти не виросли озлобленими, щоб не виросли вже готовими воювати з усім, що пов’язано з Україною. Якщо мама з татом кажуть, що Україна — це ворог, то важко переконати у протилежному.

Існує проект Class Act, заснований Ніколою Маккартні в Шотландії, у нас цю ідею втілила драматург Наталя Ворожбит, яка і запросила мене. Спочатку мені було важко уявити своє місце в цьому проекті. Діти з Донбасу і Волині, яких відібрала Наталка, приїхали до Києва, їх за кілька днів навчили писати п’єси.

І ось тут знадобилися професійні актори, аби за цими дитячими творами створити виставу. Усе це робилося за лічені дні, враховуючи зайнятість акторів. Робота з дітьми особлива. Були, наприклад, і сльози.

Ми актори, якось пожартували між собою, бо вже давно знайомі, то автор сприйняла це вразливо, подумала, що з її матеріалу знущаються, мене потім питали, чому діти заплакані. У мене діти заплакані? То я завжди приїжджаю з гостинцями. Хоча я тішуся, що дуже багато з них поїхали просвітленими, з бажанням повернутися до Києва. Бажанням зупинити війну.

— І ще про дітей. Як президент дитячого кінофестивалю «ФільмФестБук» розкажіть про нього докладніше.

— В «Артеці» кримському років 20 існував фестиваль дитячого кіно. Коли 2013 року ми хотіли представити на ньому фільми «Іван Сила» і «Трубач», тобто представити Україну не лише акторами, то не було куди їхати. Мене знайшла Любов Анатоліївна Іванова-Заневська, вона понад 40 років віддала «Артеку», а тепер, як і багато інших працівників, усе найкраще втілює у буковельському «Артеку». Спочатку вона мене просто запросила, була хороша команда — Костя Грубич, Володя Талашко. Потім почалися розмови, щоб створити фестиваль. Були пропозиції щодо Одеси, але буковельці виявилися наполегливішими.

Моєю концептуальною відмінністю від інших фестивалів було те, що на «ФільмФестБук» приїжджатимуть і представлятимуть свої фільми не дорослі актори, а діти, що знялися в головних ролях. І коли дитина розповідає, як потрапила в кіно, як її побачили на вулиці, запросили на проби, як стала зіркою, та ще й показує свою роботу, то це дуже зближує, це надає більшого контакту між дітьми. Я була дуже щаслива. Мені тоді допомогли особисто Пилип Іллєнко і «Держкіно», Денис Іванов і його «Чилдрен кінофест», «Укранімафільм», Польський інститут у Києві. Ми показали тоді багато кіноновинок, що їх діти не бачили.

— Плануєте організувати кінофестиваль наступного року?

— Так, планую. Сподіваюся, що все вийде.

— Ну і ще трохи про дітей. Ваш син продовжить акторську династію?

— Ні, він вступив на правознавство у Києво-Могилянську академію. Хоча він знімається в кіно з двох років, озвучує фільми і мультфільми. Але я сама не бажаю йому долі продовжувача акторської династії, це складно, тим паче для чоловіка.

Друкована версія