Горький і декомунізація: у Дніпрі розгорілися пристрасті довкола Театру російської драми

Тепер же саме життя спонукало подивитися на це по-новому, з огляду на сучасні реалії.

 

Адже у тій же Москві навіть «мікроскопічне» джерело українства — Бібліотека української літератури — потрапило під жорна надуманого, схожого на божевілля, звинувачення, за яким скромну бібліотекарку невідомо за які гріхи кинули на деякий час за ґрати.

 

А в Дніпрі дотепер продовжує існувати за бюджетний кошт не просто театр російської драми, а ще й з іменем Максима Горького.

 

Донедавна на честь «буревісника революції» називалися в обласному центрі ще й площа та вулиця, які вже «декомунізували» на Половицьку та Княгині Ольги. 

 

Із театром же російської драми виявилося куди складніше. Адже, здавалося б, цілком логічно він носить ім’я російського письменника. З його ім’ям театр існував ще з 1934 року.

 

А першою виставою тут стала «Любовь Яровая» Костянтина Треньова. Це було у 1927 році.

 

Після цього в театрі стали ставити практично всі п’єси Горького, що, зрештою, й спонукало надати йому ім’я пролетарського письменника. 

 

Але для  декомунізації такі історичні обставини, зрозуміло, не є переконливими. Адже саме Максим Горький є однією з одіозних фігур у «чорних списках» Інституту національної пам’яті.

 

Насамперед через його войовниче несприйняття української мови.

 

В одному зі своїх відомих листів він писав: «Шановний Олексію Олександровичу, я категорично проти скорочення своєї повісті «Мати». Мені здається, що і переклад цієї повісті на українське наріччя теж не потрібен. Мене дуже дивує той факт, що люди, ставлячи перед собою одну і ту саму мету, не тільки утверджують відмінність наріч — прагнуть зробити наріччя «мовою», а ще й пригнічують тих великоросів, які опинилися меншиною в області даного наріччя. За старого режиму я — посильно — протестував проти таких явищ. Мені здається, що за нового режиму слід було б прагнути до усунення всього, що заважає людям допомагати одне одному. А то виходить курйозно: один прагне створити «всесвітню мову», інші — діють якраз навпаки».

 

Це викликало протест iз боку Володимира Винниченка, який звернувся до Горького з відкритим листом: «Ні, не нове це Ваше філологічне відкриття, громадянине Горький! Ще в 1876 році один із сатрапів царського уряду, міністр Валуєв, цілком, як і Ви, формулював його: «Никакого украинского языка не было, нет и быть не может».

 

А на доказ цього видав закон, що не дозволив (точнісінько як Ви) видання на українській мові будь-яких літературних творів.

 

Так що етно­графи мусили записувати народні українські пісні латинською або французькою мовою (...). Але сталося чудо, неймовірне, фантастичне чудо, громадянине Горький, створили таки вороги цілий народ, з окремою мовою, окремою історією, з окремою культурою». 

 

У Дніпрі й дотепер мало хто знає про те, що діаметрально протилежні погляди на мовне питання Горького з Винниченком розбратали.

 

Та тепер зазначену дискусію двох відомих людей обговорюють із неабиякими пристрастями. І на громадських слуханнях з приводу того, як має надалі називатися театр російської драми, спогади про це стали чи не найбільшим подразником. 

Сам колектив театру, що нараховує понад сто осіб, збори з цього приводу провів ще 31 серпня цього року. Зійшлися тоді на назві «Дніпровський академічний театр драми і комедії». Після цього обговорити її запропонували на сайті театру. Пропозиції зазвучали найрізноманітніші.

 

Зокрема, люди висловлювали думки, що театр має носити ім’я Марка Кропивницького, Миколи Куліша, Василя Стуса, Івана Карпенка-Карого.

 

Але всі вони до Дніпра жодного відношення не мають — саме у цій площині звучали заперечення. Хоча і Горький у обласному центрі навіть проїздом не бував... 

 

А коли під час одних із громадських слухань прозвучала пропозиція присвоїти театру ім’я Жана Мельникова, це викликало справжню овацію.

 

Адже йшлося про нинішнього художнього керівника театру і, без перебільшень, легендарного місцевого актора, народного артиста України.

 

Однак потім дружно погодилися, що негоже присвоювати театру ім’я людини, яка жива і здорова.

 

Зрештою, все перейшло у площину мовну.

 

Найрадикальніші думки звелися до того, що не лише Горький, а й власне російська мова була інструментом комунізації, яка в національному питанні мало чим відрізнялася від царського режиму.

 

Що наочно відзначив вищезгаданий Володимир Винниченко, провівши паралель між «буревісником революції» і царським міністром Валуєвим.

 

Отож, мовляв, справа не лише в Горькому, а в тому, що російськомовні театри були ін­струментом нав’язування іншим територіям мови, якої в природі фактично не існує, адже вона була штучно скомпільована з різних мов співробітником міністерства внутрішніх справ Петра Першого Владіміром Далем.

 

Тобто, йдеться про те, що декомунізація має стати водночас і дерусифікацією в усьому.

 

А переконливим прикладом того, що українська мова у Дніпрі для справжнього мистецтва не є жодною перешкодою, називають театр одного актора «Крик», створений на початку 90-х, у якому нині — постійні аншлаги.

 

У самому ж театрі запевняють, що йдуть у ногу з сучасними тенденціями. Зокрема, тільки минулого сезону випустили два спектаклі за творами українських класиків — «Лісова пісня» Лесі Українки та «Заради сімейного джерела» Івана Франка, щоправда, російською мовою.

 

Зрештою, поки що зупинилися на «безіменній» назві театру, тій, що запропонував колектив театру на своєму зібранні 31 серпня, — «Дніпровський академічний театр драми і комедії».

 

Тобто, вже без Горького і «російської», але з комедією, яку й до цього режисерам та акторам ніщо не заважало ставити.

 

Але чи вгамує це розбурхані пристрасті? Адже результати громадського обговорення лише дають підстави театральному керівництву клопотати перед Дніпропетровською облрадою про нову назву театру.

 

А поки що на сайті закладу та його вивісці все ще фігурує стара «горькая» назва. 

 

А ТИМ ЧАСОМ...