У сквері на Львівській площі у Києві відкрили пам’ятник «Анна Ярославна. Королева Франції».
Відкрили урочисто, я б додала: традиційно урочисто; з перформансом, з шанованими гостями, зокрема послом Франції в Україні Ізабель Дюмон та міністром культури Євгеном Нищуком, з привітаннями учнів французьких київських шкіл.
Анна Ярославна, або Анна Київська — дочка Ярослава Мудрого, що одружилася з французьким королем Генріхом І і по його смерті стала королевою Франції, а ще — прабабцею 30 французьких королів.
Ця історична постать оповита легендами, і вже важко сказати, що з того правда, а що міф.
Але як же приємно знати, що під час укладання шлюбу саме підпис нашої прародички стояв поруч iз «хрестиком» короля Франції.
Незаперечним є той факт, що саме Анна Ярославна — одне зі свідчень нашої європейської історії, і монумент цій непересічній особистості вже давно мав би з’явитися у Києві.
Автор ідеї пам’ятника — Федір Баландін, а реалізував її скульптор Костянтин Скритуцький.
Скульптура зроблена з бронзи — класичного матеріалу для пам’ятників історичних осіб. Проте сама ідея дещо неочікувана.
Автор зобразив Анну не монархинею, не жінкою, що стала першою особою європейської держави, а маленькою дівчинкою.
За словами Костянтина Скритуцького, ідея полягала в тому, щоб показати маленьку киянку, дівчинку з серйозним родоводом.
Вона ще не королева, але вже «немов передбачає свою непросту долю».
Надихали митця учениці французької школи імені Анни Київської, тож це такий собі збірний образ цих українок-француженок:
«Намагався робити її без якихось характерних рис, щоб нікого вони не дратували. Дівчинка приємна, весела, красива», — розповідає Констянтин Скритуцький. Оскільки не збереглося жодних даних про її параметри, то автор просто довірився своїй уяві.
Щодо місця, то воно невипадкове:
«Поруч вулиця її батька — Ярослава Мудрого. Цим напрямком у ті часи і тепер їхали до Європи, а потім поверталися. І вона як маленька дівчинка цікавиться тим, що відбувається, спостерігає за всім навкруги», — каже скульптор.
На моє питання, чи сприймуть кияни і гості міста таку Анну Ярославну, бо ж, мабуть, уявляли її трохи інакше, Костянтин Скритуцький відповів: «У кожного своє сприйняття, і я як митець маю право на своє».
Переконана, що не лише я уявляю собі Анну принаймні такою, як зобразили її скульптори Валентин і Микола Зноби, йдеться про пам’ятник у французькому місті Санліс.
Проте київське бачення митця теж має право на життя. Зрештою нам, на відміну від, наприклад, сусіда, не треба писати псевдоісторії і підкріплювати її монументальними скульптурами-хмарошкрябами, щоб бути переконливими.
Новий пам’ятник — це такий собі зразок садово-паркової скульптури — радше для оздоблення скверу, а не увічнення пам’яті української француженки.
Тож питання про встановлення монумента пам’яті Анни Ярославни, королеви Франції, лишається відкритим.
