У Макарові на Київщині під приводом реконструкції парку знищили понад 70 цінних дерев

Року десь 2006—2007-го завітав до видавництва «Київська правда» на вулиці Маршала Гречка, 13, чиновник із команди Леоніда Черновецького, якщо не помиляюсь, один із його заступників.

 

Перебуваючи в якомусь кабінеті, підійшовши до вікна і, побачивши панораму великого яблуневого саду колишнього радгоспу «Пуща-Водиця», цей молодий чоловік металевим голосом запитав: «А ето что такоє?!».

 

Наступною фразою він просто-таки приголомшив: «І здєсь до сіх пор нічєво нє построєно???!!!». 

 

Хвала Богові, не встиг цей «будівничий» розгорнутися. Але така його позиція була досить характерною для тодішньої псевдоеліти.

 

Можна навести приклад Музею-майстерні Івана Кавалерідзе на Андріївському узвозі в Києві, новопризначений директор якого — чи то Інін, чи то Ірін — був глибоко переконаний, що цей культурно-просвітницький заклад — дітище відомого українського скульп­тора і кінорежисера Ростислава Синька, нині, на жаль, покійного — повинен давати неабиякий прибуток.

 

От повинен — і все тут!

 

Згадав цю «молоду команду» невипадково. З такою ж дикою філософією — філософією зиску — довелося зіткнутися буквально цими днями, теж на Київщині, але вже в районному центрі Макарів, малій батьківщині Димитрія Ростовського, Анатолія Паламаренка та деяких інших достойників України. 

 

Макарів — містечко невелике. Тож той факт, що сквер у його центрі завбільшки з футбольне поле гордо називають парком, нехай нікого не дивує. Для макарівців він має не меншу вагу, ніж для киян Володимирська гірка.

 

Нещодавно місцева громадськість широко відзначила славний ювілей видатного земляка – 75-річчя Анатолія Нестеровича Паламаренка, Героя України, народного артиста України, шевченківського лауреата.

 

Оскільки неподалік парку розташована садиба, де народився митець, логічною всім здалася ідея створити тут алею садово-паркових скульптур — статуй персонажів із найвідоміших і найпопулярніших творів, які читає Анатолій Паламаренко. Планувалося встановити й погруддя Героя України.

 

Тодішня макарівська влада не тільки не мала нічого проти цієї ідеї, а ще й з ентузіазмом готова була всіляко сприяти її реалізаторам — наприклад, відомим в Україні скульпторам — Михайлові Дмитрову, Володимирові Щуру, Михайлові Горловому та іншим. 

 

Здавалося б, чудовий задум, ініціаторами якого були також тодішній голова селищної ради Олександр Іващенко, заслужений художник України Анатолій Марчук, відомий український поет і співак Володимир Хоменко та інші, мав таку саму чудову перспективу.

 

Безумовно, алея садово-паркових скульптур у міському парку стала б гідним доповненням до Макарівської художньої галереї. При цьому парк як пам’ятка не тільки культури, а й природи залишався б у всій своїй красі і повноті. 

 

Серед тих, хто вітав ювіляра і аж ніяк не мав нічого проти його своєрідного увічнення (в усякому разі жодних заперечень зафіксовано не було), був і тодішній заступник О. М. Іващенка, невдовзі обраний головою селищної ради Вадим Якович Токар.

 

У чиїй же голові визрів, так би мовити, план «Б»? План, який зводив нанівець ідею алеї садово-паркових скульптур.

 

План, у ході реалізації якого було знищено близько 70 абсолютно здорових каштанів, беріз та ялин. План, який розроблявся не на конкурсній основі, без участі громадськості, професійних художників та архітекторів, експертів — зокрема й екологів, тишком-нишком.

 

План, який передбачає замість статуй Тараса Бульби, Семена Палія та інших літературних та історичних героїв Анатолія Паламаренка сліпий набір еклектичних архітектурних форм, переважно італійських, — фонтанів, колонад, а також, безумовно, «еліткафе» — куди ж без нього!

 

Громадськість Макарова особливо обурило варварське — іншого слова й не підбереш! — вирубування 50-60-річних дерев, повторимося, цілком здорових і життєздатних. Це приблизно третина всіх насаджень парку.

 

«Як можна так чинити!? — з гіркотою запитує ветеран, колишній учитель біології Марія Писана. — Нищити зелені легені рідного міста заради якогось примарного прибутку, який даватимуть генделики. Ганьба!».

 

«Свого часу, — згадав із цього приводу макарівський бард Володимир Хоменко, — у мене гостював майстер музичних інструментів із Чернігова. Ми з ним прогулювались парком. Побачивши суху ялину, він делікатно натякнув, що її деревина згодилася б для деки чи ще якоїсь важливої деталі. Я, в свою чергу, передав цей «натяк» Олександрові Іващенку. Той запевнив, що такий варіант абсолютно виключається.

 

Щоб спиляти одне, хай навіть і сухе дерево, тим більш такої цінної породи, як ялина, потрібен дозвіл із Києва і ще ціла низка узгоджень. Як же в цьому світлі розуміти тотальне знищення цілого гаю? Чи нині, отримавши сяку-таку місцеву владу, можна все? Прик­ро, що одним з ініціаторів «реконструкції» став новообраний голова селищної ради Вадим Токар. Коли ж він був щирим — під час святкування ювілею Паламаренка чи зараз, коли декому очі затьмарено вигодами від еліткафе і ще казна-яких атракціонів?»

 

Володимир Хоменко одним із перших зреагував на дії «реконструкторів» — справжній вандалізм, як він вважає. Бард дуже оперативно написав і озвучив кліп, який відразу збурив небайдужих макарівців і не тільки їх.

 

Але й антигерої кліпу взяли сміливця, як кажуть, на олівець. «Дроворуби» настільки «образились», що 8 жовтня — День Макарова — «обійшовся» без гімну, написаного не так давно Володимиром Хоменком.

 

Даються «посили» й іншим «опозиціонерам реконструкції» — культурним діячам, активістам. Наприклад, заклопотана будівництвом еліткафе селищна влада фактично припинила підтримку Макарівської картинної галереї і пленерів «Макарівська осінь», які організовує Анатолій Марчук.

 

Де ж корені цієї, з дозволу сказати, філософії? Звідки переконання деяких діячів у тому, що точка для «культурного» випивання — це для людей, а зелена алея, прикрашена скульптурами високого художнього рівня, — для марсіан?