...Тема Майдану в сучасній літературі набуває все ширшого розвитку, і порівняти це можна хіба що з різного штибу хроніками війни.
Виходять книжки з «мирними» і «воєнними» сюжетами, як, наприклад, «Історії зі Сходу на Захід» Маргарити Сурженко і «То АТО» Дмитра Якорнова, розглядаються передумови Революції гідності, перебіг подій на Майдані та навіть залаштункові ігри довкола нього, відповідно, у таких творах, як «Я тут живу» Міли Іванцової, «Вертеп» Олени Захарченко і «Легенди нескореної зими» Сергія Ухачевського.
Але такої аналітики щодо «пекла війни на Донбасі», як у романі «Ворог, або Гнів Божий» Сергія Постоловського, в нас ще не було.
Причому аналітика в цьому романі пригодницького, ба навіть детективного плану — такої снаги, що іноді межує з жанром альтернативної історії. Невже ці люди живуть серед нас, і справедливість можлива не лише в казках Кіплінга?
Від самого початку впадає в око один із яскравих, навіть полум’яних персонажів роману — ветеран-каліка АТО, відбитий незнайомцем від поліції з-під пам’ятника Богдану Хмельницькому, який насправді виявився справжнім героєм.
«Одноногий воїн такої ж одноногої країни, заступник командира колись славетного батальйону ***, що згорів у жерлі Горлівки, — говорить про нього автор, додаючи про решту, — а ті, хто вижили, кричали, обливаючись мерзотним холодним потом, вішались у вбиральнях, або ж на власних кухнях, сколочували бандитські зграї та йшли на зухвалий злочин, чи то простягали руку і вимагали справедливості».
Отже, цей роман, з одного боку, звичайно, про «український Моссад», (чи пак групу ліквідаторів, яка вираховує, знаходить і тихо знищує внутрішніх ворогів України) — тобто таких собі офіційно дозволених месників.
З іншого боку, попри так само офіційне начальство групи — з офіційними посвідченнями, конспіративними квартирами, зброєю та іншим «прикриттям» — з кого формується її кістяк?
Невже винятково з головорізів-молодців, які за будь-якого режиму готові «служити Україні» за контрактом?
Насправді ж іноді добирають їх також із колишніх вояків, ветеранів і навіть інвалідів — один із таких незнищенних козацьких кадрів потрапляє до групи просто, нагадаємо, з вулиці.
Тож попри карколомний перебіг подій, що знайде свого вдячного читача, зауважимо інші перегуки автора з не менш моторною класикою. Що, погодьмося, підтверджує те, як за всіх часів на таких запальних характерах трималася визвольна боротьба в Україні та за її межами.
Саме про цих, зникаючих із лав української армії вояків, писав у романі «Рай» Василь Барка, милуючись своїм Борзоконем.
«— Вип’єм, хлопче, бо груди в Борзоконя печаль розриває. Вип’єм, закусим раками...— А в них раків нема, — говорить Астряб. — Нема? Як так — нема?! Брешуть! Як нема, наловить можна. Міліція наловить, — на те міліція. Наказав: лови! — і все в порядку. Злодія не дожене, хай раків ловить... Вистроїв на березі, скомандував: — Смирно! Роздягайсь! Справа повзводно, дистанція чотири кроки, наліво в річку, ловити раків, ша-а-а-гом — марш! І наловлять. Раків наловлять; їм тільки раків ловити».
Нічого не нагадує ця ретроспектива? Наприклад, часи п’янкої вседозволеності, грізної стихії загонів, патрулів та одинаків із самооборони Майдану. І тоді, і тепер «груди в Борзоконя печаль роздирає».
І саме такий у романі Постоловського «одноногий герой одноногої країни», заступник командира батальйону Гопко.
«Герої не вмирають! — сказав Микола Федорович, коли я наповнив наші чарки», — починається, як у Кустуриці, історія «великої дружби» між бойовим офіцером і «прозрілим» агентом Системи — «двох різних полюсів однієї планети, ім’я якій війна, страшна й неповторна, несправедлива трагедія та добре спланована спецоперація на догоду тим, кому закортіло нових історичних походів».
І не так важлива тема чи ідея «майданної» трансформації жанру в альтернативу і майже фантастику, як сам факт наявності серед нас «живих» героїв, із яких можна писати не лише романи, а й історію чергової визвольної боротьби.
