Розмова про соціальну ціну нездійснених реформ починається, без сумніву, з особистісних факторів — з особистостей самих реформаторів — коли злочинно корислива та некомпетентна влада намагається створити за своєю подобою «підданих» — таких же некомпетентних, безвідповідальних і принижених власною убогістю громадян.
Дати владі зрозуміти, що її час сплив, означає продовжити соціальне та громадянське життя усім нам.
Переважна більшість українського суспільства працює — надсаджуючись і докладаючи надзусиль — у непрацюючій системі.
Як наслідок — виникає виснажливе, вкрай енерговитратне, проте безплідне існування. Його символом є порожній, стрімко зникаючий час.
Це схоже на ситуацію Аліси у Задзеркаллі, коли треба було бігти прожогом, щоби просто залишатися на місці. Люди багато вкладають, проте не отримують практично ніякої віддачі.
Вони вимушені жити «на здачу» від своїх реальних соціальних внесків у життя суспільства, справжні доходи та прибутки від яких привласнюють жадібні та некомпетентні можновладці.
За цих умов усіляке реформування (яке за суттю нічого не змінює в реальному стані справ) перетворюється на фарс.
«Цунамі» активності реформаторів, незважаючи на припливи-відпливи, не несе на гребені хвилі конструктивних змін, оскільки насправді ігнорує реальні інтереси та потреби суспільства.
Про це наша розмова з доктором філософських наук, професором, провідним науковим співробітником Інституту філософії НАНУ Сергієм Пролеєвим.
«Україну перетворено на заповідник та розплідник для чиновництва»
— Воєнний час спонукає до екстремально чесних розрахунків — та рахунків до власної совісті, до напрацювання максимально ефективного ККД кожного українця. Це справа честі всіх нас. А чи суміщаються в одній площині «честь» і «влада»?
— Честь — моральна основа влади. Лише завдяки їй є можливою відповідальність, без якої влада немислима і стає злочинною. Згадаймо знаменитий вислів, яким Біблія підбила підсумок Вавилонському царству: «Мене, мене, текел, фарес», — «Усе підраховано, зважено і визначено». Це формула Божого суду над неправедними правителями.
Зараз ще не підраховані, не зважені і не визначені колосальні збитки, завдані війною усім нам. Але, без сумніву, це подія, яка кардинально змінила долю суспільства. Вона діятиме ще довго і дуже по-різному. Коли ж бойові дії припиняться і буде підписано реальний, а не декларативний мир, одним із наслідків війни стане присуд існуючій нині системі влади.
А радше, так званій владі, оскільки істинною владою є самі громадяни, а теперішня система становить собою просто узурпацію влади та власності з боку замкнутої корпорації привілейованих осіб (можновладців).
Ця корпорація понад двадцять років незаконно, хоча і легально, керує нашою країною, позбавивши реальних прав народ, який є сувереном влади. Війна, породжуючи сили спротиву та готовність до рішучих дій, стає могильником такого стану речей, оскільки насправді він є злочинним зловживанням владою, а не справжнім ладом, у якому мало би відбуватися життя у країні. Фактично можновладці є незаконними розпорядниками влади, яка належить народу.
— Говорячи про соціальну ціну нездійснених реформ, не можна не відзначити, що «захист системи від дурня» був би дієвим, якби у суспільстві існував певний ціннісний фільтр і високо цінувалася б не тільки поінформованість, а й інтелектуалізація. Смакові рецептори суспільства є затупленими, адже в нас, за вашим висловом, бізнес не є побудованим за законами бізнесу, влада не побудована за законами влади і жодний державний інститут не працює, що за суттю обнуляє сам сенс держави. Чи потрібен нам свій Лі Куан Ю, щоб насаджувати в суспільстві працюючі норми права і моралі аж до найпримітивніших, на кшталт «вот это стол, за ним едят»? Або ж наш народ здатний до самоорганізації, і яким чином він почне реалізовувати свої права суверена влади?
— Питання про реформи в Україні одночасно є і простим, і безнадійним. Зрозуміло, в чому сенс найближчих реформ — те, що можна назвати реформами першої черги (адже саме реформування — це тривалий процес, який передбачає послідовність перетворень). Уявлення, що можна зараз єдиною програмою реформ узяти й одразу вирішити всі проблеми, — утопічне. Ситуація вкрай занедбана. Багато важливих сфер життя деградували до абсолютно жалюгідного стану.
Процес соціально-політичного реформування та перетворень — тривалий та послідовний. Не можна зробити все й одразу. Треба мати низку різноманітних проектів, один з яких стає придатним до запровадження тоді, коли будуть вирішені першочергові завдання. Реформи, які не враховують фактор часу, — фікція. І оскільки наша соціальна ситуація перенасичена проблемами та масою абсолютно деструктивних моментів, процес реформування передбачає і першу, і другу, і третю і, може статися, п’яту чергу.
Я порівняв би українське суспільство з надзвичайно хворим організмом, який є глибоко отруєним. Реформи якраз і мають починатися із санації, з очищення організму. До того, як його запустити в новому режимі, необхідно просто відновити його життєздатність, очистити від шлаків, отрут, від маси тих деструкцій, локальних та всезагальних, які заважають йому дихати і просто бути функціонуючим організмом. Реформи, про які зараз можна говорити, — це реформи санації. Щоб організм, образно кажучи, почав дихати, набув спроможності самовідтворення. Тільки тоді перед ним можна ставити нові завдання.
— А з чого варто почати?
— Перший крок полягає у тому, щоби усвідомити природу та характер завдань, які стоять перед суспільством і які мають бути вирішені. Адже комічність багатьох українських «реформ» полягає у тому, що пропонуються заходи без чіткого визначення проблем, які вони покликані вирішити. Це — як прийом ліків без визначеного діагнозу. Другий, супутній цьому кроку процес, — усунення тих негативних, злоякісних чинників, які постійно призводять до хворого недієздатного стану соціального тіла.
Українське суспільство, на жаль, слабує на те складне захворювання, яке не відзначено в жодному історичному довіднику соціальних хвороб. Однак, з другого боку, кожному окремому складнику цієї недуги назва є, і жодний з них не становить таємниці. Повторюся, все ж таки в основі цієї хвороби лежить узурпація влади та класності вузьким колом осіб, які створили замкнуту корпорацію, пронизану міцними особистісними зв’язками; у цьому сенсі соціальний діагноз нашої хвороби досить простий — це панування владної корпорації над народом.
Декілька цифр. За період незалежності України кількість чиновників (яких, звісно, безперервно скорочують, про що на повен голос заявляє чи не кожний уряд) зросло з 60 тисяч до 370 тисяч — у 6 разів! І це при тому, що розмір державної власності зменшився у п’ять разів, держфункції залишилися практично без змін, до того ж за чверть століття відбувся переворот в інформаційних технологіях, який дозволяє звести до мінімуму традиційний бюрократичний оборот документів. А якщо врахувати втрати населення у 20%, то питома вага українського чиновництва зросла з 0,1% населення до майже 1%! В 10 разів! Удесятеро! Оце історичний успіх! Україну успішно перетворено на заповідник та розплідник для чиновництва.
«Харизматики з телеекрана» — це лицедії, які є учасниками політичного шоу»
— За якими професійними стандартами та критеріями, які можна докласти до реального життя громадянина, ми можемо визначити, чим дихає влада? Адже «містечкові месії» від влади вважають, що нас iз вами потрібно рятувати, тоді як нам треба давати діяти на повну силу (і ця сила можновладців і лякає). А професійні стандарти до дій влади ми зможемо застосувати, коли вона складатиметься з прагматиків, і їхні дії стануть зрозумілими.
— Я назвав би прагматиків нудним словом «професіонали». Це люди, які мають честь відповідати імперативам своєї справи, незалежно від того, що їм вказують. Тобто роблять саме те, що вимагає від них сама справа. І інша ситуація, коли насправді «у тренді» прислужництво перед класом узурпаторів влади. І стосовно багатьох «харизматиків з телеекрана» я застосував би інше поняття — це лицедії, які є учасниками політичного шоу. Ми не помічаємо деяких важливих та небезпечних підмін, коли реальна публічність суспільної дії підмінюється театральною виставою.
Реальна публічність відрізняється від шоу відповідальністю. Справжній публічний простір означає ту відкритість дії, що передбачає відповідальність, аж до кримінальної, чого, на жаль, у цьому нашому грандіозному шоу, яке охопило всю країну, практично не спостерігається. На телебаченні є передачі, які інформують про жахливі злочини носіїв влади, про розкрадання бюджету, про зловживання, — але не видно ніяких дій щодо цих злочинів: мовчить прокуратура, мовчать правоохоронні органи, нікого не карають, не відсторонюють хоча би від посади. Ні Президент, ні уряд не реагують на ці звинувачення, неначебто реальність на телеекрані — це одне, а реальність у нас за вікнами — це дещо інше. Виникає якийсь ненормальний сюрреалістичний мікс. І він відбувається саме в силу підміни реальної публічності величезним соціальним шоу.
— Якою ж є соціальна ціна реформ?
— Саме це питання вже передбачає певний стереотип, до якого наше суспільство дуже старанно привчали впродовж чверті століття. Нібито реформи — це певний больовий шок, який треба подолати, затягти тугіше паски тощо. І все це необхідно робити простим людям. Але насправді у більшості випадків це просто нахабна брехня. Оскільки, за деякими даними, мало не 80% власності країни перебуває у руках чи не півсотні сімейств, я переконаний, якщо вести мову про соціальну ціну реформ, то цю ціну мусить заплатити «верхівка», і заплатити її повною мірою.
І якщо пан Ахметов і решта мільярдерів та мультимільйонерів (пан Порошенко в тому числі) втратять 90% своїх статків, то й тоді вони навіть і не наблизяться до середньозабезпеченого рівня, прийнятого у нашій країні. Завдання, яке постало перед нашою державою, якраз і полягає у тому, щоб правильно розподілити ціну реформ. Саме з тих, хто незаконно володіє величезними статками, має бути стягнена основна плата за реформи.
«Ми живемо у світі, який весь складається з підмін»
— Ніколи не було і досі немає механізмів взаємодії народу з владою, через дію яких народ примушував би владу виконувати свої обов’язки. Хіба що ми можемо переобрати «слуг народу», а не контролювати. Як діяти?
— Уявлення, що через вибори можна на щось вплинути, є значною мірою ілюзорним. Тому що вибір ми здійснюємо з-поміж того товару, який, на жаль, не самі замовили. Тобто ми обираємо між поганим і дуже поганим — між різними пропозиціями, виготовленими однією і тією ж самою корпорацією. За суттю вони мало чим відрізняються. Тому, що би ми не обрали, в будь-якому випадку ми підтверджуємо наявну злочинну узурпацію влади. Тому вважати, що за допомогою виборів можна проконтролювати дії можновладців — утопія. Забезпечення реального народовладдя — це проблема не тільки України. У нас це проблема жахлива, яка набула просто потворних форм.
Тому треба розуміти, що відсутність у нашій країні механізмів реального впливу на розпорядників влади невипадкова, оскільки самі ці механізми зв’язку суспільства та держави, зв’язку державних виконавців влади з народом, розроблялися самою державою. Їхня відсутність — це, знову ж таки, цілком зрозумілий наслідок небажання можновладців бути підзвітними громадянам, суспільству. І було би дурістю наївно очікувати, що коли-небудь вони спохопляться і скажуть: а ось зараз ми запропонуємо вам механізми контролю над нами. Зрозуміло, такого ніколи не станеться. Тому самі громадяни своєю ініціативою повинні добиватися і напрацьовувати ці механізми. Без їхньої волі та наполегливості нічого не з’явиться і не відбудеться.
— І з яких реформ необхідно почати вирішувати весь комплекс змін?
— Я вже казав, що перша серйозна стадія реформ за наших умов — санація. Тут доречно згадати мислителя східної традиції Конфуція, який говорив, що порядок починається з того, що речі відповідають своїм іменам. Коли ми повертаємо речам їхні імена, тоді і виникає лад як певна впорядкована дійсність. Адже коли ми живемо у світі, який весь складається з підмін, коли ми говоримо одне, маємо на увазі інше, а при цьому сподіваємося ще на щось третє, то, безумовно, що ти не скажеш і не запропонуєш, воно тут же перетвориться на свою протилежність.
Тому головна, первинна реформа має полягати в тому, щоби речам було повернуто їхні імена.
Наприклад, непогано для початку провести просту інвентаризацію власності: з’ясувати, кому в державі що належить і на яких підставах. Чий це будинок, чий завод-пароплав? А потім просто звести баланс: хто володіє власністю, яку ніяк не може виправдати своїми доходами? А це передовсім державні чиновники, судді, прокурори, міліціонери… Те, що така власність «поза законом» має бути націоналізована і повернута народу, не підлягає сумніву.
Як бачите, ніяка це не реформа, проста санація, наслідком якої, зокрема, має бути поразка в правах цих людей стосовно держслужби (я вже не кажу про кримінальну відповідальність). Це і має назву — «виправлення імен». І коли у нас не залишиться людей, які таким чином не відповідають займаній посаді й статусу, це вже буде першим кроком реформ, очищенням соціального організму. Цей список перетворень можна продовжувати.
— Тут йшлося в нас про кумулятивний ефект, коли «доміношки», які символізують поступальні дії на шляху до досягнення комплексу перетворчих цілей, узяли та обрушили одна одну — купою і наповал, — перечепившись за особи самих реформаторів, які, напевно, докладали до змін завзяті антизусилля.
— До речі, показник правильних кроків: якщо ми робимо один правильний, — а я вважаю, заходи, названі мною, є правильним кроком, — то він приводить до багатьох конкретних позитивних наслідків: очищаються місця від негідних елементів, а не від сумлінних працівників, руйнуються різні корупційні схеми, злочинці отримують покарання, державна скарбниця поповнюється великим потоком «непередбачуваних» коштів і т. ін.
Один правильний крок приводить до багатьох різноманітних позитивних наслідків, і він сам, справді, подібно до ефекту доміно їх викликає, — і навпаки, безліч пустопорожніх, фіктивних «нібито реформ» призводить тільки до струсу повітря та реального погіршення життя людей.
«Дурість — це важлива соціальна величина, яку свідомо і ретельно вирощують»
— Чи не піддавався той самий «людський фактор» корозії — адже не буває так, що «народ святий». Можливо, закладання невігластва до певних соціокультурних традицій самим українським суспільством не дає йому вибудувати «захист системи від дурня», а можливо, пасивність, що походить від громадянської некомпетентності, не дає змоги масово оцінити активність та звитягу значної частини народу — як би абсурдно це не звучало?
— Я не готовий називати носіїв та виконавців влади дурнями, хоча переважно це люди некомпетентні та вкрай некомпетентні. Рiч у тiм, що сама так звана дурість і некомпетентність є тим соціальним ресурсом або величиною, яка активно насаджується в суспільстві в цілому. Тобто, образно кажучи, все суспільство має бути просякнуте дурістю, некомпетентністю, щоб полегшити можновладцям завдання узурпації влади і власності. Дурість тут — це велика і важлива соціальна величина, яку свідомо і ретельно вирощують, як пшеницю або горох. До того ж цілеспрямовано. Адже в суспільстві дурнів набагато легше здійснювати свої корисливі інтереси, підмінюючи ними прагнення до суспільного блага.
Відомо, що успіх у розвитку сучасного суспільства обумовлений рівнем наукових досліджень та їхнім використанням у нових технологіях. А що в нашій країні? Залишки науки «множать на нуль» уже нові, «революційні» уряди та президенти. При цьому безпардонно порушуючи вимоги закону. За законом на науку належить виділяти 1,7% ВВП, а виділено у 2015 році аж 0,89%. У півтора раза менше, аніж належить (і це при відомому падінні ВВП; при тому, що у США виділено 2,7% ВВП — їхнього, американського. А у Японії взагалі 3,7%.)
Чому за це кричуще порушення закону не несуть відповідальності Президент, Прем’єр-міністр і решта «достойників» при владі? Ми говорили про те, що кількість чиновників в Україні зросла за період незалежності у 6 разів. А от кількість учених за той же час зменшилася в три рази (у розвинених країнах зросла вдвічі)! Людей зі вченими ступенями в країні близько 20 тисяч (далеко не всі з них, як легко здогадатися, вчені і працюють у сфері науки). Це майже у 20 разів менше, аніж чиновників.
І що ми маємо як наслідок цієї ретельно культивованої українською державою «убогості розуму»? Цитую відкрите джерело: «загальний приріст ВВП за рахунок запровадження нових технологій в Україні становить 0,7», — а в розвинутих країнах цей показник коливається у межах 60-90%! Різниця у 100 разів! Чи далеко ми розвинемося за таких даних? Це і є плата за дурість та нахабне самоуправство можновладців.
Наше суспільство має у плані самоуправління, реального народовладдя складну та несприятливу історичну традицію, особливо пов’язану з недавнім минулим. Усі ми «вийшли з шинелі» тоталітарного суспільства, і це сформувало певний людський тип, це тяжка і складна спадщина.
Сьогодні ми переживаємо свого роду переробку цієї спадщини, її трансформацію. Український народ по краплі, з муками, витискає із себе раба. Це далеко не завершений процес, можливо, ми лише на півдорозі. Належить пройти ще не меншу відстань — у цьому і полягає відповідь. Усі ми ще дуже недосконалі громадяни, нам ще багато чому необхідно навчитися, а передовсім нам треба повернути власну державу самим собі.
«За мірками історичного годинника, ми запізнилися в усьому»
— Соціальна ціна втраченого і розбазарюваного часу подібна до великої соціальної крововтрати, а реальна прогностика може працювати в суспільстві, де все відбувається вчасно, і ця своєчасність передбачає певний вибір варіантів дії, а відсутність вибору — це одна з характеристик безнормності, у якій живе суспільство.
— Усе наше життя, усі завдання, які вирішує українське суспільство, — це «завдання навздогін». Ми, за мірками історичного годинника, запізнилися в усьому. Ми нібито несвоєчасні. Від цього не варто впадати у відчай, просто це необхідно констатувати як факт і зробити фактором мобілізації до активної дії, а не причиною пасивності. Тому що історичний досвід засвідчує, що будь-яке запізнення можна подолати, якщо для цього мати належну волю і насправді діяти за конструктивним планом. Просто треба дати собі звіт у тому, що час у певному сенсі працює проти. Це вимагає від нас, від усіх українських громадян, не давати жодного шансу корпорації узурпаторів влади та власності у нашій країні.
Ми повинні чітко дати їм зрозуміти, що їхній час сплив. Поки що вони ще цього не усвідомили, поки всі їхні зусилля спрямовані на те, щоб відтворювати колишні схеми свого владарювання. Тому наше завдання, завдання громадянського суспільства, українського народу — чітко дати їм зрозуміти всіма можливими методами, аж до доволі жорстких дій, що те безчинство, ті розгнузданість та безкарність, у яких вони перебували двадцять п’ять років, більше не триватимуть. Якщо цей месидж про час, який добіг кінця, дійде до голів на Печерських пагорбах, то він стане одним iз важливих факторів реальних соціальних змін.
