150 років від народження Михайла Грушевського — направду важлива дата.
Вона надихає відволіктися на якусь мить від поточних суспільно-політично-воєнних питань та замислитися над моментами стратегічного, масштабного характеру.
Відчути наші дні в контексті історії. Тож не дивно, що до ювілею стали з’являтися друком книжки.
Одна з них — Ігор Гирич, «Михайло Грушевський: конструктор української модерної нації» (К.: Смолоскип, 2016).
Автор — відомий український історик, співробітник Інституту української археографії та джерелознавства.
Тож значна частина книжки присвячена саме архіву Михайла Грушевського, дослідженню його особистого простору.
Тут і цікаві розвідки про щоденники Грушевського з яскравими побутовими подробицями(приміром, у Львові Грушевському постійно заважав спати собака Івана Франка), і матеріали про його художню творчість, сьогодні маловідому.
Можливо, найбільш важливим тут є текст під назвою «Знищені мистецька збірка і архів Михайла Грушевського в його київській оселі» — драматична історія загибелі 1918 року колекції української (та не лише) старовини.
Тоді, штурмуючи Київ, більшовицькі загони прицільно гатили артилерією в бік будинку Грушевського, аж поки він не вигорів ущент.
Серед багатьох знищених артефактів, що зробили би честь будь-якій музейній колекції, особливо болісними втратами є книжки-стародруки та зразки українського образотворчого мистецтва козацької доби, з-поміж яких було, скажімо, чимало портретів гетьмана Івана Мазепи.
Ця стаття в дні чергової російської аґресії проти України є добрим нагадуванням про довжелезний мартиролоґ наших культурних цінностей, знищених у процесі «єднання братських народів».
Ключовий розділ книги присвячено суспільно-політичним поглядам Михайла Грушевського, його науковій та організаційній діяльності.
Ігор Гирич, зокрема, підважує поширений стереотип про Грушевського як про людину, далеку від ідей державної незалежності України, федераліста, пацифіста, одного з винуватців неспроможності країни захиститися від російського наступу 1918 року.
Історик недвозначно стає на бік першого президента і переконує, що Грушевський до останнього декларував прагнення до автономії, а не до незалежності з огляду на незрілість українського суспільства та загрозу війни з Росією, до якої країна також не була готова.
Так само І.Гирич аргументує, що Михайло Грушевський зовсім не був радикальним противником залучення до «української справи» тодішніх фінансових еліт, доказом чого була його активна співпраця з В’ячеславом Липинським (а він був відомий якраз «елітаристськими» поглядами).
Цікаві та драматичні розділи про історію написання Грушевським окремих історичних і публіцистичних праць, про його стосунки з сучасниками (від згаданого В’ячеслава Липинського до історика Володимира Антоновича та мецената Євгена Чикаленка).
Окремо — полемічні рецензії на праці сучасних дослідників. І, звичайно, наприкінці книжки — колоритні фотоматеріали, які не лише показують зовнішність Михайла Грушевського в різному віці, а й передають атмосферу його кола, його часу.
