Дивина та й годі! Все частіше, читаючи паперову книгу, ловлю себе на спокусі натиснути пальцем (подібно до «мишки») на якусь із назв у списку літератури чи виділене (підкреслене) слово, щоби прочитати додаткову інформацію.
Іноді не втримаєшся й «клікнеш» — і тоді приходить усвідомлення, що це ж не комп’ютер, й аби ту інформацію отримати, потрібно відірвати своє «офіційне місце» від стільця, добряче поритися по полицях домашньої книгозбірні або сходити до якоїсь із бібліотек чи книгарень, які, на щастя, ще є.
«У світі — роботизація!» — розпачливо вигукнув ще за часів хрущовщини один із фронтменів російського шістдесятництва Андрєй Вознесенскій, і недалеким був від істини — подальші роки засвідчили планомірну електронну експансію в усі сфери людського життя.
Вже у 1990-ті слова «комп’ютер» не знало хіба немовля. Далі в ліс — більше дров: нині людство комп’ютеризувалося до тієї міри, що навіть у звичайному побуті рідко обходиться без спеціальної «юзерської» лексики.
А в політиці стало прісно й не «круто» сказати просто про зміну керівництва — ідеться чи не винятково про «перезавантаження».
Про необхідність «перезавантаження» звичної картини світу, яка склалася в мізках людей, говорять і психологи. А хіба не випадало чути звернене до працівника, який дратує своїм тугодумством: «Ну, чого «завис»?»
Зі схожими думками розгорнув нову книжку знаного в Україні (та вже й у світі) письменника Ігоря Павлюка — філософсько-фантастичний роман «Вирощування алмазів» (Л.: Апріорі, 2016).Герої роману — програмісти.
Щоправда, справою вони займаються трохи незвичною, але й цим сучасного читача, особливо заприятельованого з Інетом, не надто здивуєш.
За допомогою 3D-принтерів, схоже, скоро не те, що алмази вирощуватимуть (їх і так уже вирощують штучно в спеціальних лабораторіях і без «3D»), а як у старій Утьосовській пісні: «Нажал на кнопку — чик-чирик! — и человек готов!».
Тоді це був жарт, а от Лабораторія, описана у творі І.Павлюка, не жартує — тут справді вирощують алмази, але не мінерали, а… людські душі.
Вирішуючи, чи буде це курсант військового училища, чи солдат-в’язень дисбату, а чи журналіст. Але обов’язково то мусять бути особи, тонкі за світосприйманням і чутливі серцем, здатні помічати велике у найменшому.
Експериментатори піддають їх тяжким випробуванням, котрі — попри всі пережиті негаразди й навіть трагедії — духовно загартовують їх, змушуючи сяяти їхні душі новими ґранями.
Один із працівників Лабораторії розмірковує: «Вони дуже парадоксальні істоти — ці алмази. Будучи губками, які всмоктують енергію кожної навколишньої піщинки, вони, як лінзи, фокусують її в одну надгарячу точку — і віддають, самі ж почувають себе жахливо невтоленими, часто порожніми і бідними. Бо так воно і є… Вони надто чутливі — тому бувають, а швидше здаються, надто жорстокими; надто слабкі — тому здаються часто надто сильними… Крайність переходить у свою протилежність. Я б їх, митців усіх часів і народів, так би й назвав — Парадоксами».
Звісно, «лаборанти» Комп’ютерного Центру діють не самі: їхня робота — це виконання Плану, наміченого Керівником.
І якщо ймення (чи псевдо) підлеглих вельми характерні, відповідні до сфери діяльності кожного — Час, Простір, Випадок, Доля, — то Керівник має незвичне ім’я: Лоа. Це ім’я не так вигадане, як дещо змінене.
Якщо згадати Танах (гебрейську Біблію), то і в Торі, й у Книгах Ісуса Навина, Псалмів, Йова ім’я Елоаг (ісламський відповідник — Аллах) зустрічається на означення Єдиного Бога.
Цікаво, що у гавайців, які живуть аж надто далеко від Близького Сходу й запідозрити семітські впливи навряд чи можливо, найвідоміше слово Aloha зазвичай розшифровується як «привіт», «мир» і «любов» — згадаймо знову ж таки мусульманського Аллаха, формулу Івана Богослова«Бог є Любов» і Христове привітання «Мир вам», поширене, до речі, як у християн, так і в мусульман (у формі «Ассаламуалейкум»).
Ясна річ, що ототожнення Лоа з Творцем викличе неоднозначну реакцію у релігійних фундаменталістів та й значної частини звичайних віруючих (чесно кажучи, й мені інколи ставало не по собі — особливо під час читання «щоденника Лоа»), але наважуся ствердити, що навіть у цій ризикованій «комп’ютеризації» Надсвіту немає ні крихти відкидання Бога, а є безнастанний пошук дороги до Нього. Як відомо з Євангелій, людство приходить до Віри багатьма шляхами (пастухів, волхвів, Савла, Марії Магдалини, Фоми).
Навернення до Господа значної частини сучасних учених часто відбувається саме стезею Фоми, котрий повірив у диво Воскресіння, лише вклавши пальці у Христові рани.
Так і роман «Вирощування алмазів», на мою думку, адресований не тим, хто уже живе у згоді зі Всевишнім, а тим, хто в силу наукового складу мислення і звички все перевіряти експериментом, поки що не може Його пізнати й прийняти.
В євангельських притчах та проповідях Спасителя часто наголошувалося — «Хто може вмістити, нехай вмістить», «хто має вуха — нехай чує», «хто читає — нехай розуміє».
Це — золоте правило мудреців: звертатися до людей згідно з рівнем їхньої свідомості.
Чи ж не цього правила дотримується автор «Вирощування алмазів», коли, торкаючись сакральних тем у розмові з сучасною молоддю, свідомість якої значною мірою закомп’ютеризована, говорить їхньою мовою й дає таким чином змогу людям, котрі ще не вірують, але вже думають (як герой книги), «вмістити», «почути», «зрозуміти» і врешті увірувати?
Заради того, щоб це усвідомити, варто було пройти те, що випало на долю головного персонажа (та, смію думати, й самого письменника).
Заради того, щоб це усвідомив читач, варто було писати згадану книгу, тим паче, що вона за часом створення далеко не нова — наприкінці тексту стоїть дата «21 жовтня 1997 р.».
Отже, подаючи до друку твір майже двадцятирічної давності, Ігор Павлюк був упевнений у його нинішній актуальності і, вважаю, не прогадав.
Мандрівка авторським хронотопом, який охоплює проміжок від епохи динозаврів до сучасності, й де присутня, власне, й своя «географія» (так в описаному Ігорем «Сінгапурі» виразно проступають риси Львова, й інакше бути не може: адже назва і європейського, і азійського міста перекладається однаково — як «місто Лева»), певен, буде корисною для неупередженого читача.
Звичайно, дещо в авторській концепції особисто в мене викликає не те щоб заперечення, а радше застереження. За І.Павлюком виходить, що алмази (читай «митці», «творці», «генії») вирощуються лише з окремих людей.
Натомість у 27-му вірші 1-ї глави Книги Буття читаємо: «І Бог на Свій образ людину створив».Тепер подумаймо: раз Господь вчинив так, то людина теж є творцем власного світу і власної долі, й тоді все людство мало б бути «алмазним».
Чому ж тоді йдеться лише про окремих? А можливо, справді всі люди (включно з циніками Пижлєцовим, Яблоковим, Тмутаракановим із нашої книжки) — потенційні генії-«алмази», але не здатні цього усвідомити, й тому живуть, як звичайний собі «гравій»?
Як бачимо, філософський роман Ігоря Павлюка «Вирощування алмазів» спонукає до непростих запитань, відповідь на які читачеві доведеться шукати насамперед у собі.
