Роман Ігоря Павлюка «Вирощування алмазів»: спонукання до непростих запитань

«У світі — роботизація!» — розпачливо вигукнув ще за часів хрущовщини один із фронтменів російського шістдесятництва Андрєй Вознесенскій, і недалеким був від істини — подальші роки засвідчили планомірну електронну експансію в усі сфери людського життя.

 

Вже у 1990-ті слова «комп’ютер» не знало хіба немовля. Далі в ліс — більше дров: нині людство комп’ютеризувалося до тієї міри, що навіть у звичайному побуті рідко обходиться без спеціальної «юзерської» лексики.

 

А в політиці стало прісно й не «круто» сказати просто про зміну керівництва — ідеться чи не винятково про «перезавантаження».

 

Про необхідність «перезавантаження» звичної картини світу, яка склалася в мізках людей, говорять і психологи. А хіба не випадало чути звернене до працівника, який дратує своїм тугодумством: «Ну, чого «завис»?» 

 

Зі схожими думками розгорнув нову книжку знаного в Україні (та вже й у світі) письменника Ігоря Павлюка — філософсько-фантастичний роман «Вирощування алмазів» (Л.: Апріорі, 2016).Герої роману — програмісти.

 

Щоправда, справою вони займаються трохи незвичною, але й цим сучасного читача, особливо заприятельованого з Інетом, не надто здивуєш.

 

За допомогою 3D-принтерів, схоже, скоро не те, що алмази вирощуватимуть (їх і так уже вирощують штучно в спеціальних лабораторіях і без «3D»), а як у старій Утьосовській пісні: «Нажал на кнопку — чик-чирик! — и человек готов!».

 

Тоді це був жарт, а от Лабораторія, описана у творі І.Павлюка, не жартує — тут справді вирощують алмази, але не мінерали, а… людські душі.

 

Вирішуючи, чи буде це курсант військового училища, чи солдат-в’язень дисбату, а чи журналіст. Але обов’язково то мусять бути особи, тонкі за світосприйманням і чутливі серцем, здатні помічати велике у найменшому.

 

Експериментатори піддають їх тяжким випробуванням, котрі — попри всі пережиті негаразди й навіть трагедії — духовно загартовують їх, змушуючи сяяти їхні душі новими ґранями.

 

Один із працівників Лабораторії розмірковує: «Вони дуже парадоксальні істоти — ці алмази. Будучи губками, які всмоктують енергію кожної навколишньої піщинки, вони, як лінзи, фокусують її в одну надгарячу точку — і віддають, самі ж почувають себе жахливо невтоленими, часто порожніми і бідними. Бо так воно і є… Вони надто чутливі — тому бувають, а швидше здаються, надто жорстокими; надто слабкі — тому здаються часто надто сильними… Крайність переходить у свою протилежність. Я б їх, митців усіх часів і народів, так би й назвав — Парадоксами».

 

Звісно, «лаборанти» Комп’ютерного Центру діють не самі: їхня робота — це виконання Плану, наміченого Керівником.

 

І якщо ймення (чи псевдо) підлеглих вельми характерні, відповідні до сфери діяльності кожного — Час, Простір, Випадок, Доля, — то Керівник має незвичне ім’я: Лоа. Це ім’я не так вигадане, як дещо змінене.

 

Якщо згадати Танах (гебрейську Біблію), то і в Торі, й у Книгах Ісуса Навина, Псалмів, Йова ім’я Елоаг (ісламський відповідник — Аллах) зустрічається на означення Єдиного Бога.

 

Цікаво, що у гавайців, які живуть аж надто далеко від Близького Сходу й запідозрити семітські впливи навряд чи можливо, найвідоміше слово Aloha зазвичай розшифровується як «привіт», «мир» і «любов» — згадаймо знову ж таки мусульманського Аллаха, формулу Івана Богослова«Бог є Любов» і Христове привітання «Мир вам», поширене, до речі, як у християн, так і в мусульман (у формі «Ассаламуалейкум»).

 

Ясна річ, що ототожнення Лоа з Творцем викличе неоднозначну реакцію у релігійних фундаменталістів та й значної частини звичайних віруючих (чесно кажучи, й мені інколи ставало не по собі — особливо під час читання «щоденника Лоа»), але наважуся ствердити, що навіть у цій ризикованій «комп’ютеризації» Надсвіту немає ні крихти відкидання Бога, а є безнастанний пошук дороги до Нього. Як відомо з Євангелій, людство приходить до Віри багатьма шляхами (пастухів, волхвів, Савла, Марії Магдалини, Фоми).

 

Навернення до Господа значної частини сучасних учених часто відбувається саме стезею Фоми, котрий повірив у диво Воскресіння, лише вклавши пальці у Христові рани.

 

Так і роман «Вирощування алмазів», на мою думку, адресований не тим, хто уже живе у згоді зі Всевишнім, а тим, хто в силу наукового складу мислення і звички все перевіряти експериментом, поки що не може Його пізнати й прийняти. 

 

В євангельських притчах та проповідях Спасителя часто наголошувалося — «Хто може вмістити, нехай вмістить», «хто має вуха — нехай чує», «хто читає — нехай розуміє».

 

Це — золоте правило мудреців: звертатися до людей згідно з рівнем їхньої свідомості.

 

Чи ж не цього правила дотримується автор «Вирощування алмазів», коли, торкаючись сакральних тем у розмові з сучасною молоддю, свідомість якої значною мірою закомп’ютеризована, говорить їхньою мовою й дає таким чином змогу людям, котрі ще не вірують, але вже думають (як герой книги), «вмістити», «почути», «зрозуміти» і врешті увірувати?

 

Заради того, щоб це усвідомити, варто було пройти те, що випало на долю головного персонажа (та, смію думати, й самого письменника).

 

Заради того, щоб це усвідомив читач, варто було писати згадану книгу, тим паче, що вона за часом створення далеко не нова — наприкінці тексту стоїть дата «21 жовтня 1997 р.».

 

Отже, подаючи до друку твір майже двадцятирічної давності, Ігор Павлюк був упевнений у його нинішній актуальності і, вважаю, не прогадав.

 

Мандрівка авторським хронотопом, який охоплює проміжок від епохи динозаврів до сучасності, й де присутня, власне, й своя «географія» (так в описаному Ігорем «Сінгапурі» виразно проступають риси Львова, й інакше бути не може: адже назва і європейського, і азійського міста перекладається однаково — як «місто Лева»), певен, буде корисною для неупередженого читача.

 

Звичайно, дещо в авторській концепції особисто в мене викликає не те щоб заперечення, а радше застереження. За І.Павлюком виходить, що алмази (читай «митці», «творці», «генії») вирощуються лише з окремих людей.

 

Натомість у 27-му вірші 1-ї глави Книги Буття читаємо: «І Бог на Свій образ людину створив».Тепер подумаймо: раз Господь вчинив так, то людина теж є творцем власного світу і власної долі, й тоді все людство мало б бути «алмазним».

 

Чому ж тоді йдеться лише про окремих? А можливо, справді всі люди (включно з циніками Пижлєцовим, Яблоковим, Тмутаракановим із нашої книжки) — потенційні генії-«алмази», але не здатні цього усвідомити, й тому живуть, як звичайний собі «гравій»?

 

Як бачимо, філософський роман Ігоря Павлюка «Вирощування алмазів» спонукає до непростих запитань, відповідь на які читачеві доведеться шукати насамперед у собі.