Добро спецпризначення: як на Кіровоградщині створили центр для допомоги дітям з особливими освітніми потребами
Помічнянська громада Кіровоградської області, за вітчизняними мірками, має досить скромний бюджет. >>
Поляк Борис Кульчицький: Усе свідоме життя я відмовлявся від своєї національності
09.11.2016
Борис Кульчицький.
Перемога Сергія Омельченка (сина нардепа кількох скликань, Героя України Григорія Омельченка) у «війні» з бюрократами за те, аби внести в графу паспорта «Особливі відмітки» дані про свою національність, стала важливим прецедентом («УМ» розповідала про це 26 травня 2016 року в статті: «Національність: «українець»).
Адже тепер кожен громадянин України може вимагати від органів Державної міграційної служби, щоб до їхніх паспортів вносили записи про їхнє етнічне походження.
Право на самоідентичність
Саме цей прецедент і став каталізатором для 87-рiчного Бориса Кульчицького — він вирішив наслідувати «український» приклад та домогтися, аби в паспорт йому було записано національність: «поляк».
Першого червня цього року Борис Іванович звернувся до Головного управління Державної міграційної служби в місті Києві, а саме у Шевченківський райвідділ ДМС, із відповідною заявою.
Проте дуже оперативно, вже 4 червня, отримав відмову за підписом заступника начальника Шевченківського райвідділу ДМС пана Сворака, в якій зазначено: «...Вносити до паспорта записи, не передбачені цим Положенням (Положення про паспорт громадянина України. — Ред.) або законодавчими актами України, забороняється».
Але пенсіонер вирішив не здаватися й 5 липня 2016 року подав позовну заяву до Шевченківського районного суду столиці.
У ній позивач зазначив, що цією відмовою «було порушено моє право на самоідентичність, на індивідуальність, яке полягає у збереженні своєї національної, культурної самобутності, а також право на вільний вибір форм та способів прояву своєї індивідуальності».
Відкрите судове засідання призначено на 10 листопада 2016 року на 11-ту годину в приміщенні Шевченківського райсуду столиці. Цікаво, чим завершаться перипетії й чи не стане рішення суду доленосним прецедентом для нацменшин?
Але не меншу цікавість викликав у мене цей наполегливий літній чоловік, який так вперто хоче задокументувати свою самоіндентифікацію. Тож, попросивши про зустріч, згодом не пожалкував...
За плечима Бориса Івановича — 72 роки трудового стажу, з них педагогічного — 63. Тривалий час був директором столичної школи № 34, де навчалося 2200 учнів. І зараз у свої 87 років він залишається енергійною, оптимістичною людиною й досі викладає у школі!
«Осуждён на десять лет без права переписки»...
— Борисе Івановичу, чому вирішили розпочати цю бюрократичну тяганину з державою? Чи не було все ж таки якихось глибинних передумов?
— Усе своє свідоме життя і мама, і я відмовлялися від своєї польської національності... Чому? А почалося все кілька десятиліть тому...
Мій батько — Іван Деонисович (поляк за національністю), народився в 1904 року в селі Чухелі, що на Поділлі. Був заарештований Волочиським прикордонним загоном 29 вересня 1937 року вночі, коли працював на другій зміні, за сфабрикованим звинуваченням у тому, що нібито «являлся участником антисоветской организации «ПОВ» («Польская организация войскова»), по заданию которой занимался на Волочиском сахарном заводе диверсионной деятельностью, среди окружения проводил антисоветскую агитацию».
До речі, тато був членом ВКП(б) (з 1928 року) й до арешту працював ковалем (цехмайстром) на Волочиському цукрозаводі. Варто додати, що батько, як сказано в його «дєлє» — «вины своей не признал, вещдоков нет». Проте за постановою «двійки» енкавеесників Кам’янець-Подільської області від 10.12.1937 року, разом із ще вісьмома безневинними співробітниками, був засуджений до розстрілу.
Але ж ми цього не знали. Взимку 1937 року моя мама вкотре стояла кілька діб із передачею (кожухом, валянками, іншим теплим одягом і якоюсь їжею) у довжелезній черзі до «віконця» Проскурівського «допра». І якийсь тюремник «довірливо» сказав мамі, прийнявши передачу: «Ваш муж осуждён на десять лет без права переписки». Коли мама повернулася додому, то виявилося, що чоботи так «прилипли» до ніг, що їх прийшлося розрізати ножем...
Коли прийшли німці, то перше, що вони зробили, зокрема у Вінниці, — розкопали братські могили закатованих у 1937-38 роках і закликали людей із навколишніх сіл, аби впізнавали своїх рідних. Мама пішла з іншими жінками (ми тоді жили кілометрів за шістдесят) на розкопки, сподіваючись упізнати чоловіка по одежі. Коли повернулася з міста, була страшенно змарнілою (згодом почалися проблеми з серцем) і до кінця життя нічого не розповідала...
— Коли я в 1980 служив у Вінниці, часом бували з хлопцями в центральному парку імені Горького й не знали, що гуляємо по кістках розстріляних... Коли ви все ж дізналися правду про батька?
— Я отримав кілька брехливих «извещений о смерти»: і 14 травня 1945-го («...от склероза серца»), і 27 травня 1938-го (причина смерті — прочерк). Коли й де розстріляли насправді, важко сказати, адже навіть «найсвіжіші» відповіді на мої запити — розбіжні: згідно з однією, трагедія сталася у Проскурові 23 грудня 1937 року, а згідно з останньою жовтневою довідкою 2015 року — у Кам’янці-Подільському 16 грудня 1937 року...
До вересня 1937 року в моїй родині розмовляли тільки польською мовою, тим паче що в Хмельницькій області жило дуже багато поляків. Та коли батька з іншими висококваліфікованими спеціалістами заарештували просто на заводі (згодом через це на виробництві почалися перебої у сезонній переробці цукру), для нас почався інших відлік часу в усьому...
Після того як арештували батька, маму й інших дружин «ворогів народу» «взяли» через три дні. Тож мене семирічного з дворічною сестричкою Яніною віддали до дитячого притулку. Щоправда, через чотири дні маму відпустили й вона пішки йшла 60 кілометрів з Проскурова. Відпустили й інших жінок, але зовсім скоро декого з них — Войну, Стохлю — удруге заарештували. Тож мама, аби не випробовувати долю, наприкінці жовтня покинула хату, взяла якийсь клуночок, нас і пішла світ за очі...
— Довго поневірялися?
— Спершу ми потрапили у Вінницьку область до маминої рідної сестри, яка, до речі, також вийшла заміж за поляка, директора польської школи. (Щоправда, тоді вже почали «прикривати» все польське: театри, інститути, школи). А загалом із осені 1937-го до літа 1941-го ми поміняли понад 30 місць проживання. Адже, бувало, мама десь найме квартиру — так не беруть на роботу через відсутність прописки. Або хазяїн помешкання, як дізнавався, що ми репресовані, просив їхати геть, адже боявся за свою сім’ю. Тож були місця, де ми жили кілька днів, а бувало, що лише одну-дві ночі. Я змінив сім шкіл!
...Ми постійно відчували якусь недовіру, як від місцевих управлінців, так і від звичайного населення. Тож наша сім’я поступово стала відмовлятися від польської національності: так я став не Болеславом, а Борисом! У 1939-му, коли був у третьому класі, не прийняли в піонери, бо — поляк і син «ворога народу»... Аналогічно було потім і з комсомолом. Тож поступово «стирали» «шкідливу» інформацію. Згодом мама всім казала, що наш батько десь у Середній Азії, на будівництві, чи ще десь у відрядженні. І з роками потихеньку «обрубали» всяку свою «польщизну» і «ворожість народу»!
Тепер, думаю, вам зрозуміло, чому стаття в «УМ» «Національність: «українець» — стала поштовхом і приводом для роздумів та подальших дій...
«Був замом, директором, інспектором, депутатом і навіть членом»
— А як склався ваш уже «непольський» життєвий шлях?
— Якщо дуже коротко, то був замом, завом, директором, інспектором, кандидатом, депутатом і навіть членом (сміється).
Свого часу вступав до Московського історико-архівного інституту (єдиного на весь Союз). У «вступній» анкеті написав, що батько помер, не уточнюючи обставин. Але «биті» кадровики, очевидно, «розкопали» правду, й один із них сказав: «Їдь, не шкодь собі, бо з часом усе відкриється і тоді тобі буде набагато гірше».
А перед цим, коли служив у армії (п’ять років на Північному, потім Балтійському й Тихоокеанському флотах), начштаб пропонував вступити в Молотовське вище інженерне військово-морське училище. Він же не знав моєї «подноготної»...
До речі, мій корабель брав участь й у Корейському конфлікті початку 1950-х років.
— А трохи детальніше: адже офіційно СРСР не брав участь у Корейській війні 1950-53-х років!?
— (сміється). Так, я неофіційний учасник тої війни! На Корейський конфлікт потрапив узимку, наприкінці 1951 року. Згодом із хлопцями писали «заяву», що 25 років не будемо розголошувати цієї «страшної» військової таємниці; нас «там» не було! Тоді я служив на «американському» тральщику, який перепав СРСР у часи Другої світової по ленд-лізу. Це було судно водотоннажністю 800 тонн із командою 70 чоловік.
Ми виходили в море на судні, яке набувало форми й вигляду риболовної шхуни: адже попередньо на базі за допомогою брезенту й фанери обшивали його. Морська авіація Союзу воювала на боці КНДР у небі з американцями, які були за Південну Корею. Наші льотчики мали позивні на кшталт: Су-ні-цин... Ці «корейці» вели розмову з базою у Владивостоці, а ми були як ретранслятори. Це щастя, що жоден американський льотчик не зайшов у піке й не шарахнув по нашому «рибацькому» кораблі...
— Батька реабілітували?
— Так, iз приходом Хрущова тата посмертно реабілітували в 1958 році військтрибуналом Прикарпатського ВО, а також поновили членство в Компартії. Після цього я вже дещо розкріпостився. Вступив навіть у Компартію... Не буду лукавити, попри все, що відбулося з нашою сім’єю, був вихований у радянському дусі (сильна пропаганда давалася взнаки).
— Бачу, у вас посвідчення учасника ВВВ?.. Ви ж були тоді ще неповнолітнім!
— Відповіддю буде ось цей документ з архіву Подольська, що у Московській області (зачитує). «По архивным документам установлено, что Борис Кульчицкий был привлечён из числа лиц гражданского населения во второй полевой отряд (похоронна команда. — Ред.) 18-й армии разнорабочим с 18 марта по 12 апреля 1944 года. Использовался на работах по захоронению павших в боях советских воинов и на строительстве переправы через реку Южный Буг возле города Хмельник Винницкой области».
У нашій команді були ще й молодші за мене, 15-річного, — чимало було й 14-річних, адже коли нас забирали, то не питали роки, а дивилися, аби юнаки були фізично міцними. Потім одразу пішов до колгоспу, де працював до травня 1945 року: згодом таку роботу в селі чи на виробництві під час війни — прирівняли до учасника війни.
