Нещодавно у Києві відбулася міжнародна конференція «Безпека журналістів в Україні. Припинення безкарності».
Приурочили її до Міжнародного дня припинення безкарності за злочини проти журналістів, який відзначають 2 листопада.
Серед іншого було порушено й питання акредитації медійників у зоні АТО, зокрема те, що через надмірні бюрократизацію й контроль журналісти відмовляються від атовських прес-карт.
Нині Міністерство оборони має намір ще більше ускладнити процедуру отримання акредитації, запровадивши так звану дворівневу акредитацію.
У ході конференції фотожурналіст, фрилансер міжнародного агентства Reuters Макс Левін започаткував дискусію з речником Міноборони з питань АТО Олександром Мотузяником щодо непотрібності атовської прес-карти, яка журналістам лише заважає, а не допомагає працювати.
Чи є насправді переваги прес-карти АТО і чому важливо, щоб історію писали не за фотографіями Дмитра Муравського, — про це говоримо з Максом Левіним.
«Я на сході почав працювати десь із квітня 2014-го. До Слов’янська я вже поїхав з окупованого Донецька. Там, а потім і в Краматорську, знімав захоплення адміністративних будівель. Коли після Майдану почалися події у Криму, то декілька разів їздив туди», — каже фотожурналіст Макс Левін.
Безпека журналістів — досвід Reuters
— Максе, вам дивом удалося вирватися з Іловайського пекла. Повертаючись на війну після тих подій, відчували страх?
— Це насправді складна тема... Моя дружина, звісно, хвилюється, але вона довіряє мені й підтримує. Я вважаю, що в час війни в Україні журналіст не може не бути там. Це подія світового рівня, що відбувається в центрі Європи. Іноземці їдуть за тисячі кілометрів, щоб познімати. А ми сидимо в Києві, хоча нам лише сім годин потягом.
Багато проблем практичних виникає, коли я їду: у нас троє дітей — завезти, забрати зі школи, а ще на роботу, хтось захворів, приготувати їсти. Але я відчуваю, що маю їхати на схід. Після Іловайська ми поїхали у вересні знову. Звісно, коли тоді вибиралися, то думали — ніколи більше. Коли ти розумієш, що ця черга наближається до тебе і от-от тобі кінець, то страшно. Але людина ж звикає до всього, ви розумієте…
— Коли ви поїхали вже на схід під час бойових дій, перед тим проходили якісь тренінги?
— Ще після Майдану Reuters проводив 3-денний тренінг для своїх співробітників і фрилансерів. Тоді одним iз тренерів був ірландець, колишній поліцейський, тепер консультант з безпеки Reuters. Він їздить із командою Reuters в гарячі точки і стежить за безпекою: рекомендує, як поводитися за різних умов.
Наприклад, журналісти часто захоплюються, щоб зняти ще те й те, от він і казав, що все, треба відходити, бо зараз буде відповідь. Опісля я ще був на психологічному тренінгу, також від Reuters. Думаю, поки що того, що маю, — досить, та й досвід на фронті вже значний.
— Ви казали, що скористалися прес-картою АТО лише раз. Чому?
— Бо той досвід був невдалим. Так, 2015 року з прес-картою АТО нам удалося потрапити на військовий об’єкт. Ми писали листа, що хочемо потрапити у Дзержинськ, познімати, телефонували прес-офіцерам, вони казали: так, добре. Наступного дня нам дозволили знімати лише півгодини. Що можна зняти за цей час?
Проте в зоні АТО не лише військові об’єкти. Бліндаж, військова частина — так. Але ж місто Авдіївка — це не військовий об’єкт, або Коксохім тамтешній, ТЕЦ у місті Щастя — їх охороняють військові, і туди я теж не можу потрапити як журналіст. Чому? Нас не захотіли пускати в селище Гранітне познімати місцеве населення, але це ж незаконно. Тож тепер ми домовляємося або через волонтерів, або особисто.
Прес-карта не дає нічого — жодних додаткових прав, тому від неї відмовляються. Водночас на конференції ОБСЄ з питань свободи медіа і свободи висловлювань 27-28 жовтня у Відні, у якій я брав участь, керівник Департаменту інформаційного суспільства Ради Європи Патрик Пеннінкс назвав ситуацію, коли журналісти працюють на лінії фронту без прес-карт, дуже небезпечною, бо в такому разі вони позбуваються своїх прав. Хоча водночас ми дотримуємося всіх вимог — ми не у військовому одязі, маємо написи «преса» тощо.
Редакція відповідає лише морально
— Але ж від редакції ви їдете як журналіст?
— У нас немає договорів із редакцією, страховки теж немає, редакція відповідає лише морально. Я впевнений, що моя редакція про мене подбає — але це усні домовленості. Якщо ж їхати в зону АТО зі страховкою на тиждень, то це в сумі коштуватиме тисяч 10 гривень, включаючи витрати на транспорт, проживання, зв’язок, ви розумієте, не кожна редакція може собі дозволити такі кошти.
— А військові ставлять умови, коли ви з ними домовляєтеся?
— Командири зазвичай жодних умов не ставлять. Лише щоб не було на кадрах прив’язки до місця і щоб не можна було його вирахувати.
— Що передбачає дворівнева акредитація, яку нині хочуть запровадити для журналістів в АТО?
— Зі слів Мотузяника, що я почув, то людина має отримати прес-карту АТО — це перший рівень, а другий рівень — пройти тренінг із безпеки від Міноборони. І це стосується всіх, навіть тих, хто вже працював на фронті. Тобто, починаючи від якоїсь певної дати, ми, журналісти, не зможемо потрапити в АТО без проходження тренінгу і без прес-карти. І що важливо, навіть після дворівневої акредитації не можна буде знімати в темний час доби. А саме тоді зазвичай відбувається все найважливіше, саме тоді, зокрема, бойовики і порушують Мінські домовленості.
— На вашу думку, навіщо хочуть запровадити таку систему?
— Справді, були випадки, коли журналісти розкривали позиції військових і люди гинули. Але не можна ставитися до всіх журналістів однаково. Люди, які їздять на фронт, мають дотримуватися правил, щоб не ставити під загрозу життя військових, розкривати позиції. До мене за ці 2 з половиною роки не було жодних претензій. Зазвичай, коли я не знаю, чи можна це показувати, я звертаюся до військових, і ми погоджуємо, що я можу показати, а що ні. А ці вимоги з дворівневою акредитацією…
Можливо, журналісти щось показують, що не подобається Міністерству оборони. Чи то економічні мотиви, щоб журналісти не побачили контрабанду, чи щоб не писали про алкоголь у війську, чи не писали про помилки керівництва, як було в Іловайську. Насправді, мети я не розумію. Зазвичай у тоталітарних країнах журналісти мають менший вплив, побутує думка, що всі вони брешуть. На жаль, ми рухаємося в цьому напрямi. За останні два роки я бачу системну кампанію з дискредитації журналістів узагалі. Із часів Майдану, як свідчать соціологічні дослідження, — рівень довіри до журналістів дуже впав.
— Можливо, на це є й об’єктивні причини?
— Я погоджуюся, що нам зі свого боку треба підвищувати професійний рівень, орієнтуватися не лише на українську, а й на закордонну аудиторію. Я, наприклад, хочу писати про пиятику у військах, бо насправді це системна проблема: за два роки не змінили законодавства, мобілізованого, що п’є, не можуть нормально покарати, тому він і далі п’є, особливо якщо це не контрактник. Страждає командир — він пише записки, йому оголошують догану, але законодавчо цього ніяк не вирішують, у нас статут ще старий, радянський, і це треба показувати, про це треба казати. Є проблеми, яким журналісти приділяють мало уваги, я от ще знімаю для ООН про гуманітарні проблеми в Україні. Переселенці — так, але нині актуальніше військові, люди, що повернулися з війни і які часто не можуть знайти собі місця, про це потрібно писати.
«Розповів, що нині не можна проводити вибори на Донбасі»
— Ви казали, що були на конференції ОБСЄ з питань свободи медіа і свободи вираження думки у Відні. Розкажіть докладніше.
— Це була сесія, присвячена саморегуляції у ЗМІ. Я мав п’ятихвилинний виступ: розповів про те, що нині не можна проводити вибори на Донбасі, бо багато людей не має змоги повернутися туди через проукраїнську позицію. І проведення виборів за таких умов означатиме легітимізацію воєнного режиму. Бо ж головною умовою прозорого і чесного волевиявлення є дотримання прав людини — на протест, свободу висловлювання, зрештою на свободу поширення інформації. А за це на територіях так званих «ЛНР» і «ДНР» нині можна заплатити життям.
А ще розповів про наш український випадок iз Дмитром Муравським, як цю пропаганду не пропустили і як ми поводилися. Бо ж якби ми тоді не відреагували, то у Washington Post вийшла б зовсім інша стаття — була б критика, що журналісти роблять постановки, а так усе вийшло дуже зважено. Багато говорили про ситуацію в Криму — були ті журналісти, що звідти виїхали, тепер бояться повертатися у світлі останніх подій, затримання Миколи Семени наприклад. Десь відсотків 80 усіх виступів були присвячені конфлікту в Україні.
— До речі, найближчим часом плануєте фотовиставки за матеріалами зі сходу?
— Нині наша виставка «Точка сходу» у Запоріжжі, потім знову плануємо повезти її до Маріуполя. Часто ми знімаємо — і 80 % зйомки нікуди не йде, бо цього не можна ще показувати :місця, обличчя людей. Але от нещодавно до нас звернувся Музей історії України у Другій світовій війні з проханням дати фотографії для експозицій.
Ця війна — це все історія. Іловайськ, Дебальцеве — це все історія, яку ми маємо фіксувати. На жаль, багато хто цього не розуміє.
ГУЧНА СПРАВА
Резонансною стала ДТП за участі машин Макса Левіна і чиновника з «Укрзалізниці» Івана Федорка. Уже після розмови фотожурналіста з «УМ» став відомим вирок Іванові Федорку: 8.5 тис. грн. штрафу і 1.5 року позбавлення водійських прав.
«Суд не побачив обтяжуючих обставин у справі. Суд не врахував свідчення очевидців на місці ДТП, які засвідчили — у Федорка були ознаки алкогольного сп’яніння, — написав Макс Левін на своїй сторінці у Facebook. — Суд не визнав документом протокол про обстеження Федорка на алкоголь в Боярській лікарні — в ньому зазначено, що Федорко був з ознаками сп’яніння і втік, уникнувши обстеження. Федорко не визнав, що перебував у стані алкогольного сп’яніння. Прокуратура не викликала у суд лікарів, що обстежували Федорка, не добилася виклику всіх необхідних свідків у суд. Це значить поки що нічого не змінилося.
Як і раніше, за п’янство за кермом, навіть за скоєння ДТП, винуватець може відкупитися або на місці, або штрафом і виплатами. П’яний за кермом може втекти з місця ДТП або з лікарні, і тоді факт вживання алкоголю не буде зафіксовано. Наступного разу, коли черговий п’яний «Федорко» буде сідати за кермо 2.5-тонної машини, яка може вбити не одну людину, у нього не буде стоп-фактора. Це потрібно змінювати. Буде апеляція, або від прокуратури, або від нас. Будемо вимагати більш сурового покарання (умовний термін) хоча б у межах цієї статті. Потрібно змінювати законодавство, посилювати відповідальність, виписати механізми примусового обстеження на алкоголь на місці ДТП».
