Розбудова України — це наша спільна справа. Але не всі українці до неї залучені.
Декому хотілося б скласти з себе цю відповідальність, — і в цьому їхня єдина ознака схожості з владною «верхівкою».
Зараз ми спостерігаємо суспільний феномен «звичайного людизму», коли значна частина населення вважає немодним позиціонувати себе як громадяни, передоручає право на свідомість та громадянську компетентність іншим людям — і таким чином «делегує» їм як всезагальний обов’язок захисту Батьківщини, так і зобов’язання щодо реформування її політичного, економічного та соціального життя.
Знати свого пасивного обивателя, прибічника та послідовника «звичайного людизму» — це для нас, виявляється, теж означає знати свою історію.
Про це, зокрема, наша розмова з деканом факультету соціології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кандидатом фізико-математичних наук Андрієм Горбачиком.
«Росіяни переконані: посилають солдатів на війну, значить, так треба»
— Андрію Петровичу, наскільки відрізняються за свідомістю та світоглядом наші безвідповідальні обивателі, частина з яких сліпо переконана, що виживе за будь-якого режиму, «аби гроші та харчі хороші», — і обивателі з Росії, чия мовчазна згода-догоджання щодо злочинної діяльності власної влади призвела до війни, розв’язаної їхньою країною в Україні? У чому полягає та сама горезвісна «імперськість» світогляду росіян?
— Люди першого ешелону влади в Росії і не приховують, що провадять роботу з відновлення свого впливу і з відновлення імперії, до того ж такої, якою вона була до 1917 року.
Зараз російські та й частина наших еліт намагаються не просто зупинити час, а навіть повернути нас до минулого; мовляв, станемо жити так, як діди-прадіди наші жили, як нам заповіли. Насправді це бажання повернутися до того «золотого століття», яке було 50-60 років тому, коли весь світ боявся Радянського Союзу, а радянські люди трактували таку боязнь як повагу.
Зараз проти нас iз ворожого боку зовсім не дурні люди. Так, вони ставлять дикі, з нашої точки зору, цілі, вони намагаються реалізувати ці цілі із застосуванням сили. Росія активно використовує досить дієві інформаційні технології, до того ж, на відміну від нас, намагається чинити вплив не лише на своє населення, а й практично на увесь світ, використовуючи той апарат і той досвід, який залишився від СРСР. А Радянський Союз жив досить глобально, у той час як радянські люди жили дуже локально, за кордон не подорожували, друзів та родичів у інших країнах не мали, про те, що відбувається у світі, дізнавалися з теленовин, до того ж усі дивилися одні й ті самі новини і читали одні й ті самi газети.
У теперішнього росіянина, як і у більшості радянських людей, ставлення до дій керівництва країни некритичне: «Оскільки посилають солдатів на війну, значить, так треба, нехай їдуть, керівництво краще знає». Переважна більшість росіян тільки зi ЗМІ знають, що є така Україна, — зважаючи на те, що понад 70% росіян після 1991 року не виїжджали за межі Росії.
Більшість росіян ніколи не перетинали кордони своєї країни, оскільки ніколи не мали закордонного паспорта. Це засвідчують дані опитувань у Росії. Більшість ніколи не була в Україні, не була в Криму. У чому полягає радість від того, що територія РФ збільшилася? Хіба у РФ не вистачає території? Її територія найбільша серед країн світу.
У моєму розумінні, тут «імперськість» означає те, що громадяни РФ до цього часу не позбулися думки, що саме Росія покликана навчити світ «як жити». «Країна повинна бути великою» — це головне для таких громадян РФ. Вона може бути необлаштованою, недоглянутою, нерегульованою, але ця країна мусить бути великою. І найкращим підтвердженням того, що «країна підвелася з колін», стало те, що вдалося завоювати нові території, і те, що країну стали боятися. Чому для росіян зростання території важливіше від її облаштованості? На це запитання важко дати відповідь. Одні дослідники шукають причини цього в історії екстенсивного, — шляхом завоювання та приєднання, — становлення держави російської.
Інші більше зважають на нещодавню історію, коли йшлося про світову революцію та побудову комунізму у світовому масштабі. Є думка, що визначальною є сучасна пропаганда (медіа-конструювання реальності), сучасні маніпулятивні медіа-технології, які створюють людям, котрі багато років не виїжджають за межі свого невеликого району, картину зовнішнього світу, сповненого фашистами, і картину керівництва країни, яке з цими фашистами бореться, до того ж ще й намагається виявляти турботу про простих росіян. Керівництво старається, та не завжди встигає, оскільки фашисти заважають.
Ось такі три можливі причини — історія, радянська спадщина, пропаганда. Усі три у свідомості росіян зараз присутні відповідною мірою.
Можна, напевно, назвати й інші пояснення. Наприклад, особливості менталітету, особливості російського православ’я (думка про те, що Москва — це «третій Рим») і таке інше. Реально, звичайно, працює комплекс таких причин.
Щодо масових настроїв українців — тут теж можна висувати гіпотези із царини менталітету та їхньої колективної психології. Згадавши хоч би й те, що зазвичай у масових опитуваннях українці поціновують президентів чужих країн більшими балами, аніж президентів своїх. І тут уже можна згадати про те, що українська історія досі підноситься, особливо школярам, як історія поразок, пригноблення, боротьби за виживання, — наші історики пишуть, що варто змінити викладання історії в школі.
До того ж багато українців звикли вважати, що в них завжди все гірше за всіх (горезвісна «меншовартість»), що живуть вони гірше за всіх (хоча у світі вдосталь набагато менш облаштованих місць), що в нас усе погано і буде ще гірше. У той же час сусідові ведеться краще. Щоправда, задля справедливості необхідно зазначити, що в усіх опитуваннях українці завжди оцінюють свої перспективи краще, аніж перспективи країни. І тим не менш, «у нас усе гірше, ніж у сусіда». А відповідає за все керівництво. Звідси й висновок, що наші очільники держави гірші за президентів інших країн.
«Відійшовши від старого, ми ще нікуди не прийшли»
— Обивательські «чесноти» ґрунтуються на обмеженості — знань про суспільство, а не інформації про нього. Зараз кожна людина може стати для себе засобом масової інформації. З великих обсягів інформації у ЗМІ та інтернеті обирати, чому вірити, а чому ні.
— Зараз, увімкнувши комп’ютер, ми бачимо, що мільйон книжок знаходяться на відстані «трьох кліків», але що читати — це питання, і що ти з цього читання візьмеш — питання наступне. Мати можливість ще не означає, що ця можливість буде реалізована, оскільки реалізація вимагає насправді часу та зусиль, навіть праці. Багато людей просто не можуть дозволити собі приділяти цьому час. Саме тому дуже важливою є робота журналістів, телебачення — вони повинні дуже непомітно, але допомагати людям сформувати для себе ці нові установки. Відійшовши від старого, ми ще нікуди не прийшли.
— Обивательські настрої певної частини наших громадян, позначеної невіглаством, описують коливання недалекої амплітуди. З одного боку, «відрізати Донбас і не класти життя вояків за «несвідомий регіон», а з іншого, «якщо ми Донбас віддамо, то Росія зазіхатиме на інші українські території». Значна частина суспільства просто не дає собі осягнути, що нація не мусить розбазарювати свої землі. «Планку» того, що в усіх крайніх варіантах продукує масова свідомість, держава не задає, — і у тому сенсі, що громадяни звикли до думки, що «у вищих, ешелонах влади поважати нікого, бо вони не містять моральних авторитетів нації», і в тому сенсі, що державна політика стосовно Донбасу не виглядає визначеною. І це є примусом до обивательської безвідповідальності з боку держави. А життя не за правилами змушує безвідповідальних людей до безкультур’я — і до легкого потрапляння під чужий вплив, і до маніпульованості...
— Визначеного сигналу і зрозумілої для громадян державної політики справді немає — і серед певної частини загалу починають з’являтися та набирати силу якісь стереотипи, страхи та істерики. І це дезорганізує. А оскільки в політиків немає сили не тільки на те, щоб відстоювати політику, а й на те, щоб почати реалізовувати вже проголошене, вони боронять самі себе від зайвих слів. Тому політики і стали обережнішi. Та деколи вони вже надто обережні, і створюється «вакуум нерозуміння», нерозуміння людьми того, що відбувається навколо них.
— Скільки соціальної енергії йде на це ірреальне «вариво» із стереотипів, страхів і вигадок, — із неодмінним визнанням себе ображеними...
— Тут ситуація доволі зрозуміла — якщо в тебе немає можливості використати енергію на користь, то краще її, так би мовити, «каналізувати до каналізації». Інколи держава цим користується. Якщо політики розуміють, що не можуть керувати соціальною енергією, то вони намагаються створити умови для того, щоб вона просто кудись витрачалася. Ось ви шкодуєте, що ця соціальна енергія витрачається марно. Але на це можна поглянути і з іншого боку, — Богу дякувати, що вибуху немає. І коли над цим, як ви кажете, «варивом», трохи відкривається кришка, пара випускається, хоча нічого позитивного при цьому не робиться.
У наших державних діячів немає сили та відповідальності виразно проголосити політику й виконати її.
Світ поки що демонструє нам підтримку, — тому що у світу є свої інтереси і свої принципи, — і ми повинні цим скористатися.
ПРИЧИНА І НАСЛІДОК
«Хто мені більшу пенсію дасть, той і визначить моє життя»
— Про що думали громадяни, які виступали за те, щоб Донбас був «не наш»?
— Вони мріяли, а дехто ще мріє про «кримську долю» регіону. У когось не було відчуття, що Україна — це його країна, що деякі типи голосування прирівнюються до державної зради, і це прописано у Кримінальному кодексі. І ця «зрада» призводить до наслідків, оскільки хтось починає проти цього боротися: ти порушив закон, і це означає, — будь готовий до того, що і стосовно тебе тоді хтось інший почне порушувати закон. Багато людей не розуміли наслідків — і не змогли вибудувати причинно-наслідкові зв’язки між своєю «галочкою» у бюлетені і тим, що в їхньому місті невдовзі почнуть стріляти.
— Бути самому собі геополітиком, напевно, не можна, як і самому собі синоптиком щодо внутрішнього клімату, в якому невігластво дме, як протяг.
— Зараз такі люди вже самі не знають, що хочуть. Сидіти на одному місці і не рухатися в очікуванні, що тобі вділять шматок хліба? Хіба це нормально? Для людей, які хочуть бачити у житті перспективу, це не є нормальним життям. Це примітивне ставлення до «добробуту»: «хто мені більшу пенсію або яку-небудь «допомогу» дасть, той і визначить моє життя».
Але Україна, вочевидь, прагне іншого життя — повернутися до Європи як до свого середовища. Це наша перспектива, до якої ми йдемо вже сьогодні.
