Сонячна Одеса, мальовнича Львівщина, сувора Донеччина, привітна Кіровоградщина — усіх їх об’єднала війна.
Люди цих міст жили своїм життям, кохали.
Втім російська загроза змусила дивитись на світ по-новому, забути, що є западенці і москалики, тепер немає всіх поділів, тепер — єдина Україна, яка тоне в крові, брехні, корупції, наша країна, яка століттями страждає через своїх не долугих дітей.
Прийшов час розплати, коли потрібно віддавати несвої борги, інколи навіть ціною власного життя.
Найприкріше, що платять цю ціну невинні, прості люди: молоді дівчата, яких недавно відірвали від батьківського дому, дорослі чоловіки, які пройшли непростий життєвий шлях, виростили дітей, онуків.
Замість того, щоб бути вдома, вони кожного дня ходять по лезу ножа, назва якого — війна. І воюють за Україну не лише українці...
Коли розстріляли шахту Бутівка...
Я зустрів на Донбасі лікарів із різних міст — і працюють вони у воєнних госпіталях, на машинах «швидкої допомоги» у добровольчих батальйонах.
Сюзєва Людмила і Ковалик Марічка родом iз Львівщини. Закінчивши навчання у вищих медичних закладах, дівчата поїхали в зону АТО добровільно.
Зараз вони працюють в Покровському воєнному госпіталі за контрактом.
Через їхні руки кожного дня проходять наші поранені бійці. Я спілкувався з багатьма солдатами і всі вони у захваті від чарівних галичаночок. Адже хворому інколи, крім ліків, так потрібно добре слово, усмішка — все це дівчата дарують бійцям.
На жаль, ці красуні змушені були пережити і чорну ніч з 11-го на 12 червня цього року, ніч, коли московські найманці мінометами та артилерією розстріляли шахту Бутівка. Багато вбитих, ще більше поранених. «Коли ми згадуємо, — говорять дівчата, — то просто мороз по шкірі йде. Адже бачити, як дорослі хлопці плачуть за своїми побратимами — нестерпно. Не дай, Боже, таке пережити комусь»...
Падалко Таня — місцева дівчинка, окрім обов’язків медика, надає безплатно солдатам і перукарські послуги, адже любить у вільний час займатись цією справою. «Лежать поранені солдати, запитують мене, як тутешню, де можна в місті підстригтися, а навіщо їм ходити кудись, якщо я сама все зроблю», — говорить вона.
— Таню, а які стосунки між тобою і дівчатами зi Львівщини?
— Якнайкращі, — відповідає. — Ми відразу потоваришували, вони приходять до мене в гості, граються з моїм сином. У нас немає поділу на схід — захід, ми єдині. У місті багато тих, хто підтримує бандитів. Проте з кожним днем людям відкриваються очі і вони бачать, що Україна піклується про них. Я пам’ятаю, коли тільки прийшла в госпіталь, мені говорили деякі, що будь обережною, адже там «Правий сектор», вони тебе зґвалтують і викинуть під пліт. Я сміялась тоді і сміюсь тепер, адже ці добровольці — найкращі пацієнти і найкращі хлопці у світі, які ризикують своїм життям заради нас усіх.
І четверта дівчина з дружнього квартету заслуговує на повагу. Лідія, позивний — «Ема», родом iз Кіровоградщини, на початку війни була членом батальйону ОУН, а її хлопець воював у ДУК ПС.
Коли в червні цього року він загинув, дівчина на пам’ять про нього перейшла в «Правий сектор», штурмову бригаду знаменитого командира «Да Вінчі».
Почала виконувати обов’язки лікаря, навичок якого набула під час навчань у попередньому батальйоні.
«Емочка» горить бажанням воювати на передовій, щоб помститися. Але хлопці бережуть її, тримають на базі.
Для всіх згаданих дівчат справжнім авторитетом є друг Бриз. Одесит, підприємець, лікар-хірург, який кинув усе і допомагає бійцям.
За роки війни він перевіз більше 300 поранених до госпіталю, багато воїнів йому завдячують життям безпосередньо.
Його контузило, вибуховою хвилею відкидало на декілька метрів, та він живісінький на зло всім ворогам. Не раз так було, що Бриз однією рукою тягнув пораненого, а другою — стріляв з автомата, прикриваючи відхід.
Усіх дівчат він називає: «Наші ангелочки», а вони його називають: «Наш Бризік».
...На війні десятки тисяч унікальних людей, які змушені свої таланти застосовувати в іншому руслі, чимось жертвувати, інакше перемоги нам не бачити.
«Я грузин, проте з Україною буду до кінця»
Саме такі слова мені сказав боєць iз позивним «Грузин», член ОУН, який уже більше року воює за Україну.
Він і його друг «Тбілісі» допомагають нам на пам’ять про загиблих українських бійців, які воювали на грузинському боці у їхній війні проти Росії у 2008 році.
Наші шляхи з грузинськими джигітами перетнулися ненадовго: я приїхав із Мар’їнки, вони їхали туди.
— Друже «Грузин», розкажи, як розпочинав воювати? — запитав я.
— Цивільна освіта у мене — інженер-механік. Навіть коли пішов в армію, то просився в інженерні війська («стройбат» раніше називали), щоб будувати, конструювати. Втім життя розпорядилось по-іншому. У 1991 році заколотники при підтримці Росії і військ Закавказького регіону почали наступ на тодішнього законного президента Грузії — Звіада Гамсахурдію, тоді ж і розпочалися заворушення в Осетії. Я ненавидів зброю, але був змушений взяти її в руки, щоб боротися за цілісність країни. На жаль, перемогли російські найманці.
«Близько 90 процентів моїх співвітчизників знають про Україну і підтримують вашу країну, — каже грузин iз позивним «Тбілісі». — Адже в нас iз вами спільний ворог. Свідченням підтримки українського народу є те, як грузинські спортсмени на Олімпіаді тримали в руках ваш жовто-синiй стяг. А під час матчу з регбі між збірними Грузії та Росії, коли лунав гімн останньої, тисячі грузинських уболівальників піднялись і співали Гімн України, тримаючи в руках ваші прапорці. Це відео є в інтернеті, коли дивлюсь його — у мене серце тремтить від хвилювання. За Україну воює багато воїнів iз Грузії.
Я з «Грузином» дав клятву, що будемо битись проти москалів, допоки будемо живі, допоки Крим, Донецьк, Луганськ знову не будуть вільними. Україна — одна з найбагатших країн Європи, а живе найбідніше. Ви маєте все, але одночасно не маєте нічого. Ви — єдина країна у світі, де війну веде народ, а не держава, ви країна, де тисячі людей втікають від війни і їм за це нічого немає, а цих хлопців, що йдуть воювати безплатно, влада переслідує, саджає в тюрми — це не по Божому, не по совісті».
Різні росіяни
До війни я часто спілкувався в інтернеті з санкт-петербурзькими вболівальниками футбольного клубу «Зеніт». У нас був спільний кумир — Анатолій Тимощук.
Один iз цих уболівальників — Віталик — називав себе російським націоналістом i був членом організації скінхедів.
Дуже часто він і йому подібні били осіб кавказької національності, тому що вважали: «Росія — для росіян». Із часом наш футболіст покинув місцевий клуб, проте ми підтримували зв’язок. Мені було цікаво, що це за явище таке — російський нацизм.
І ось цей хлопець, не боячись, розказував, що в «Пітєрі» є організація, яка об’єднує навколо себе російських фашистів і вони в майбутньому боротимуться за чистоту нації.
На запитання, чи знає місцева влада про їхнє існування, він говорив ствердно: «Звичайно, і використовує нас у своїх цілях. На виборах поагітувати, на ринку знахабнілих кавказців поганяти і тому подібне, а нам дозволяється використовувати німецько-нацистську символіку, проводити концерти, зібрання».
Я говорив йому, що це абсурд — возвеличувати Гітлера, який убив мільйони людей. Віталик відповідав, що він iз друзями — фашисти, проте не виродки і нічого не мають спільного з попередниками.
Ось так ми спілкувались до весни 2014 року. Коли сталися горезвісні події, хлопець написав мені, що в Пітері зареєстрували організації, які проводять збір коштів на підтримку донбаських сепаратистів.
Повідомив і про те, що проводять мобілізацію охочих їхати воювати на боці сепаратистів. З їхнього скінхедівського об’єднання, разом iз ним записалось п’ятеро осіб.
«Ми за єдину Росію, тому своїх не кидаємо», — єхидно написав мені Вiталик. Це було наше останнє спілкування. В подальшому я заблокував його акаунт і намагався звести до мінімуму користування ворожими соціальними сайтами.
Тим часом ЗМІ розказували про найманців-садистів iз Санкт-Петербурга.
Один iз них у мирний час ловив кішок і собак, різав їх, знімав це на відео і викладав в інтернет. Інший фотографувався на тлі убитих українських солдатів і викладав знімки на своїй сторінці у соціальній мережі.
Тому, коли мені сказали, що на передову за нас приїде воювати громадянин Росії, який уже є членом «Правого сектору», моєму здивуванню не було меж. Євген — із «Пітєра» ще й «правосєк» — росіяни луснуть від ненависті.
«Мені пощастило більше, ніж моїм землякам, — розповідає Євген. — Вони ростуть у темноті, зомбовані, а я маю змогу бачити правду. В Україні живуть мої бабуся з дядьком. Батька в мене не було, тож дядько був за нього. Навчав, як стати чоловіком. На канікули я часто приїжджав сюди, але, відпочивши, повертався в Росію. Коли розпочались події на Майдані, я вирішив приїхати, щоб усе побачити на власні очі, інакше правду не дізнаєшся. Всі російські засоби масової інформації цілодобово розказують безглузді історії про вас: бандерівці заполонили міста, вирізають російськомовне населення, веселяться на згарищах донбаських міст, які знищили артилерією і тому подібне. Побувши деякий час в Україні, я зрозумів, що в нас про Україну брешуть. Я побачив, що ви боретесь за краще життя».
Повернувшись у Пітер, Євген вивісив у себе в кімнаті український прапор, подарований друзями з Чернігівського штабу самооборони. Коли прийшли місцеві знайомі, почали розпитувати. Він їм розказав усю правду про війну. Ті заявили: «Брешеш».
«Наступного дня у мою квартиру зайшов дільничний інспектор і сказав, щоб зняв прапор, інакше заарештує мене, — згадує Євген. — Я не послухав. Через деякий час дільничний повернувся з двома чоловіками в цивільному, не пред’явивши ніяких документів, почав зривати полотнище зі стіни і кричати, що посадить мене. Коли громили мою кімнату, я вийшов на кухню і почув голоси на вулиці. Моє помешкання на першому поверсі, тому мені чітко вдалося розрізнити, що говорили. Один сказав: «Побачимо, як йому допоможе Україна і її прапор». Тоді вирішив перебратися в Україну».
Мама переконувала, щоб повернувся в Росію. Та зрозумівши, що на так званій батьківщині сина можуть посадити у тюрму, змирилася. Брат сказав, що в кожного своє життя. Реакції дівчини Євген не знає, вона ні разу не подзвонила.
«На пункті перетину мене не пропускала ваша прикордонна служба, мотивуючи тим, що я iз Санкт-Петербурга, довелося заплатити п’ять тисяч російських рублів, які еквівалентні двом тисячам українських гривень, — розповідає Євген. — Ось так на територію України, заплативши гроші прикордонникам, може проникнути кожен і з будь-чим. Потім люди дивуються, як це сепаратисти ходять по території країни?!»
І розповідає далі: «Трішки освоївшись, я з друзями почав возити волонтерську допомогу на схід. Не всі це сприймали однозначно, багато не вірили, вважали, що я підісланий ФСБешниками, та час розставив усе на місця. Важливу роль у моїй акліматизації зіграв рідний дядько. Його в Чернігові багато людей знає. Він воював в одному з добровольчих батальйонів, в одному з боїв йому пошкодило ногу, довелося ампутувати частину кінцівки».
Тепер у Євгена позивний «Північ». Він — на передовій, у місті Мар’їнка, де знову точаться запеклі бої. Хлопець розказує, що сепаратисти знахабніли вкрай, підходять до наших позицій на відстань 20-30 метрів. Проте, отримавши вдосталь свинцю, відходять назад.
