Нещодавно вперше у Києві показали документальну стрічку «Борис Дорфман — А Менш».
Друга частина назви у перекладі з ідиш означає «достойна людина».
Фільм створений інтернаціональним німецько-польським подружжям режисерів Уве та Габріелою фон Зельтманн іще в 2014 році. Його вже показали на кількох кінофестивалях у Європі та Австралії.
Головний герой стрічки — Борис Дорфман, якому нині 94 роки.
Після перегляду фільму в столичному Будинку кіно він дуже жалкував, що прийшло мало глядачів.
Борис Дорфман — останній мовець iдишем у Львові, де й було знято 50-хвилинний документальний фільм.
Стрічка — розмовного жанру: свої оповіді-спогади-роздуми пан Борис веде на iдиш, тож картина супроводжується субтитрами українською мовою.
Літній чоловік водить знімальну групу місцями жахів та надії, міркуючи над єврейською історією Львова, яка триває не одне століття.
«Цей фільм виник досить спонтанно, — розповідає внук героя, Олександр Назар, — голова Львівського товариства єврейської культури. — Уве — німецький письменник, який постійно задавався питанням: чому в його родині ніколи не говорили про його дідуся. Лише згодом він дізнався, що дід був офіцером «СС» і брав активну участь у придушенні повстання в Варшавському гетто. Згодом Уве написав одну із книг під назвою: «Якщо батьки не говорять про своїх батьків, то про них говоритимуть їхні онуки».
Фільм є першою частиною трилогії. Автори вибрали три міста (Львів, Краків та Нью-Йорк), які свого часу були центрами, де євреї спілкувалися мовою iдиш.
У Кракові вже почали знімати другий фільм, який буде більш музичним.
Автори сподіваються, що в США (саме зараз режисери фільму здійснюють турне по Америці, демонструючи фільм) знайдуть кошти на продовження зйомок.
«А Менш» — є польсько-німецьким поглядом на проблематику Галичини, Львова та її єврейських мешканців, як у часи війни, так і зараз.
До 1939 року у Львові мешкало 110 тисяч євреїв
Протягом більш як 600 років багатоетнічне місто Львів було центром і єврейської культури та iдишу. У червні 1943-го німецькі окупанти оголосили Львів містом «вільним від євреїв»... Єврейське населення, що мешкало в Лембергу (Львові), не мало можливості виїхати. Із 1 по 4 липня 1941 року було вбито 6-7 тисяч євреїв.
«Перед вами — міст. А тут, під мостом, була брама, — розповідає з екрана Дорфман. — Її називали «брамою смерті». Туди входили євреї, і багато хто не повертався. Поїзди, що проходять тут, сполучують Азію з Європою. З одного боку — Москва, Петербург, Київ, з іншого — Прага, Будапешт, Відень та Європа.
До 1939 року у Львові мешкало 110 тисяч євреїв, а пізніше єврейське населення налічувало вже 160 тисяч. До Львова приїжджали дуже відомі особи з Варшави, Лодзі, а також iз Чехії, Австрії й оселялися тут. Але вони не мали можливості жити, адже було дуже важко здобути квартиру, їжу та роботу. І тоді радянська влада зібрала багатьох євреїв (близько 50 тисяч), їх посадили у вагони та вислали до Сибіру та Середньої Азії. Парадокс: євреї, вислані до Сибіру, — вижили. Частина з них померла, але більшість вижила. І згодом вони повернулися назад. А всіх, хто лишився тут, під час війни було вбито».
Німці євреїв вивозили поїздами до Белжцю. Через маленьку львівську станцію Клепaрів провезли 500 тисяч осіб. У Клепарові їх саджали у товарняки, якими возили корів, коней і товари, по 100, 120 осіб в одному вагоні.
Частина людей не витримувала й помирала стоячи ще до того, як вони прибули до Белжцю. А в Белжці від 500 тисяч не лишилося й сліду. А це вісім відсотків від шести мільйонів, що, як вважається, загинули в Європі.
Рідко кому вдавалося врятуватися. Був випадок, коли молоді люди вирвалися з вагонів, і хоч їм стріляли вслід, вони зуміли сховатися в лісі, що був неподалік. Через багато років вони повернулися й розповіли, що відбувалося...
«Зараз ми під’їжджаємо до відомого Янiвського табору, — продовжує спогади пан Борис. — Це був концентраційний табір, створений у 1941 році винятково для євреїв. У цьому таборі загинуло 200 тисяч людей. Убитих євреїв скидали до ям. То були великі ями, з яких видобували каміння та пісок для будови міста Львів.
Євреїв скидали до ям, а тут була річка. Її називали «кривавою річкою», тут було багато крові... Зараз, сімдесят років потому, все змінилося — зараз тут дуже гарний парк, ростуть дерева. Але для нас, євреїв, це дуже трагічне місце!..»
Коли львівське гетто вже ліквідували, на околиці ще жило понад 60 євреїв. Але 18 червня 1943 року прийшли вбивці й знищили i їх.
А 20-го Кацманн, командуючий СС і гестапо, рапортував, що Лемберг і Галичина «вільні від євреїв».
Після тієї останньої чистки вдалося вижити 14-річному хлопцю i його 12-річній сестричці, котрих батьки відправили до лісу збирати трiски. Зараз вона мешкає у Хайфі, а він — у Тель-Авіві...
Перед війною у Львові було 48 синагог, а зараз лишилося дві
Нині у Львові невелика громада, не більше 1200 євреїв, котрі зберігають єврейську традицію, віру, мову, наскільки це можливо тут. Перед війною у Львові було 48 синагог, майже всі вони були знищені.
Руїни однієї з них — «Золотої Троянди», це все, що залишилося від однієї з найгарніших і найкращих у Європі синагог після німецької окупації та радянського періоду правління.
«Хесед» — організація, що була заснована у Львові 18 років тому й намагається, як записано в заповідях Тори, займатися благодійністю й допомагати старим, дітям. Її члени мають змогу збиратися для молитов в одній із двох уцілілих синагог. Але в основному це старi хворi люди, більшість жiнки, й дуже мало молоді.
«Дуже трагічно, що тут мало євреїв і мало релігійних євреїв, що мають у собі відчуття єврейської віри та традиції, — бідкається головний герой фільму. — Більшість із них виховувалася за радянських часів. Вони говорять російською, ніхто з них не знає iдишу. Вони мало знають про єврейську віру, традицію.
У Лемберзі багато євреїв, якi не хочуть бути євреями, вони не ходять нi до синагоги, анi до клубу. Але що вдієш, якщо євреї не хочуть приходити до синагоги? Я говорю iдишем, колись то була міжнародна мова. Але вона майже згинула разом з усіма, хто нею розмовляв. Я, мабуть, останній...»
Мама відсиділа 15 років, а батько загинув у таборі Караганди в 1942 році
Борис Дорфман народився в Бессарабiї у травнi 1923 року. Ще малим його віддали вчитися до хедеру, а пізніше — до будівельної школи здобувати професію. Коли навчався на третьому курсі — прийшла радянська армія, й незабаром «совєти» вислали Бориса до Сибіру на вугільну копальню в Кисельовськ.
У 1949-му євреїв стали звинувачувати в тому, що вони шпигуни й американське бозна-хто. Тож радянська влада зібрала 50 тисяч єврейських активістів й вислала у табори. Серед вигнанців була й мама Бориса, яка відсиділа 15 років. Батько загинув у таборі Караганди ще в 1942 році, його арештували, коли сину було лише 14 років.
До Львова Борис приїхав у 1950 році, а після звільнення до нього приїхала й мама. Вона була дуже активною й великою єврейською патріоткою. Тож син продовжив її iдеологiю, пов’язану з єврейством.
«У мене є книжки iдишем. Дуже багато єврейських книжок, — продовжує оповідь Дорфман. — Також чимало різноманітних газет із усього світу й вирізок з газет із моїми статтями, написаними iдишем. Навіть собі не уявляю, що може статися з цими книжками. І це трагедія, що нема бібліотеки, нікому не потрібні книжки iдишем.
Я багато років займаюсь єврейськими справами й у Києві бував сотні разiв, мав тут багато друзів. Добре пам’ятаю ті часи, коли ніхто не знав про Бабин Яр. І ми ходили туди, де я неодноразово читав молитви», — із сумом завершує розповідь літній чоловік.
І як не згадати слова львівського рабина — Мордехая Шломо Балда, який сказав: «Ми, євреї, постійно біжимо з місця на місце й ніколи не знаємо, де опинимося в майбутньому. Тому «тут і зараз» є підготовкою до майбутнього. Ми вивчаємо минуле — не живемо в минулому, а вивчаємо його, щоб жити в теперішньому часі. І намагаємося підготувати себе до майбутнього, хоч би що воно принесло».
