Бронзовий призер Чемпіонату світу з паратріатлону 2016: Відсутність зору — це не перешкода, а стимул

— Пригадай себе школярем. Уявляв, що станеш знаменитим спортсменом? 

 

— Ні, ніколи про це не думав. До Київської школи для незрячих дітей я прийшов у 9-му класі. Навчався до того у звичайній, але в 6-му класі втратив зір. Два роки вчителі ходили до мене додому. Звісно, впадав у депресію. Зору немає, друзі десь поділися. Прийшовши до 5-го інтернату, побачив, що є такі ж люди, і без зору можна жити. Його відсутність — це не перешкода, а навпаки, стимул для якихось досягнень. 

 

Шрифт Брайля я вивчив за два тижні — дуже вже хотілося знань. У школі був спокійним, мало помітним. Любив багато читати.

 

— Що б ти порадив людям, на яких навалюються різні негаразди зі здоров’ям?

 

— Для того, щоб нас нормально сприймали, треба доводити суспільству, що ми щось можемо. І це насправді реально. Є навіть така порада людям, які мають певні фізичні вади: в жодному разі не треба засиджуватися вдома, а щось робити. Зараз є багато організацій, які можуть у цьому допомогти, безліч можливостей, щоб розвиватися й себе реалізовувати. І взагалі, тільки вперед, ні кроку назад!

— А як усе починалося з «просто хобі», що принесло тобі надзвичайні результати?

 

— У 2002 році мама відвела мене на плавання, щоб покращити поставу. Ніхто тоді ні про який серйозний спорт і не думав. А потім тренер сказала: «Хлопче, у тебе є дані, тож давай виступай». Перші мої змагання з плавання були того ж року в Запоріжжі і припали на останній тиждень випускного класу. Посів два другі місця. Але на останній дзвоник та на випускний усе ж ­встиг. І, звісно, на дискотеку теж.

 

Ще навчаючись у школі, наш клас закінчив паралельно курси масажу, а також операторів комп’ютерного набору. Ми, до речі, були першим класом у київській школі, який здобув тут повну середню освіту. Нам, випускникам, пропонували йти далі вчитися інформатики або сестринської справи та масажу. 

 

Я обрав друге. Навчався у медичному коледжі в Києві. Дуже вдячний своїм викладачам масажу — Тамарі Василівні Плюті, вона працювала ще в нашій школі, і Наталі Олександрівні Шестопал, яка навчала вже у коледжі і дуже багато мені дала у цій сфері. 

 

Уже з 2003 року офіційно влаштувався працювати у реабілітаційний центр «Прагнення», що в Броварах, де я й проживаю. І пропрацював там 10 років. Згодом мав і власних клієнтів. Далі закінчив університет «Україна», здобувши фах реабілітолога. 

 

Десь уже у 2008 році мені стало нудно — лише робити масаж та ходити на тренування, — посміхається Василь, — і в моєму житті з’явилися змагання з масажу. 

 

— Ніколи навіть не замислювалася, що такі є!

 

— Так, є й такі (посміхається). Навіть чемпіонати світу. Але для цього довелося поглиблювати свої знання у галузі класичного та спа-масажу. Закінчував різні курси, намагався відвідувати й Форум масажних технологій, що проходить раз у рік, — звісно, і заради знань, і заради нових цікавих знайомств. Зараз застосовую у своїй практиці й нетрадиційні види масажу. 

 

— А в тебе були призові місця у цих конкурсах? І як саме оцінюють масаж? 

 

— Так, були. Взагалі класичний і спа-масаж оцінюють дещо по-різному. Наприклад, під час виконання останнього мають бути задіяні всі п’ять органів чуття пацієнта: зір (антураж), нюх (ароматерапія), смак (чаї), тактильні відчуття (власне масаж), слух (музикотерапія). Все це й враховується. 

 

— Як тобі вдається це все поєднувати і витримувати таке навантаження, адже тренування чи не щодня, та ще й масаж? 

 

— Дуже добре переключатися на іншу діяльність, змінювати її. Мені це подобається. Так склалося і з паратриатлоном.

— Коли ти зрозумів, що слід зайнятися паратриатлоном? 

 

— Я дуже вдячний моєму тренеру з плавання Стельмах Анжелі Станіславівні. Своїми успіхами завдячую саме їй. Вона запропонувала перейти у цей вид спорту, адже тут можу мати більші досягнення. Познайомила з іншими людьми, зокрема з моїм гайдом Романом Королем, з яким відтоді ми тренуємося й виступаємо разом. 

 

Продовжуючи займатися плаванням, у 2010 році потрапив у збірну України з цього виду спорту. А вже далі все поступово переросло у паратриатлон. Перші серйозні змагання відбулися 2012 року з акватлону — плавання та біг. А вже з 2013-го виступаю в паратриатлоні.

 

— Які для тебе самого найбільш значущі спортивні досягнення?

 

— Із найбільш значущих для мене — це золото на чемпіонаті Європи 2013 року в Женеві. Разом із моїм гайдом Романом Королем ми долаємо такі дистанції: плавання — 750 м, їзда на велосипеді (тандемі) — 20 км, біг по шосе — 5 км. Фора у незрячих перед спортсменами із залишковим зором — 3 хв. 12 сек. 

А на чемпіонаті світу протягом останніх чотирьох років здобуваємо срібло. Останню медаль привезли цього літа з Амстердама (Нідерланди).

 

— Які дистанції на змаганнях iз паратриатлону?

 

— Є, наприклад, у триатлоні дистанція спринт: 750 м треба пливти, 20 км — проїхати на велосипеді (у нашому випадку на тандемі) і 5 км — пробігти. В олімпійських змаганнях ці відрізки збільшуються вдвічі. А є, наприклад, дистанція півайронмен у змаганнях з триатлону Ocean Lava. Там плавання — близько 2 км, 90 км — їзда, 20 км — біг.

 

До речі, вони проходили минулого року. Ми цю дистанцію подолали за 4 год. 56 хв. і здобули 16-те місце зі 153 учасників. Це були звичайні змагання з триатлону, а не для людей з вадами здоров’я.

 

— А як усе відбувається? Чи є якась перерва на змаганнях при переході від одного виду спорту до іншого? Дається спеціальний окремий час для перевдягання?

 

— Ні, пропливши дистанцію, пересідаємо на велосипед, а потім відразу біжимо. Тому все треба робити швидко — перевдягатися, не гаючи часу. 

 

— А де ви пливете, у басейні? 

 

— Ні, у звичайних водоймах, а їдемо по шосе. Якщо температура води нижча за 21 — 22 градуси, одягаємо гідрокостюм — це ніби спеціальний комбінезон — є з короткими рукавами, є з довгими.

Після плавання потрапляємо в першу транзитну зону.

 

Там стоїть велосипед і скриня, куди скидаємо гідрокостюми й шапочки. Вдягнувши вже іншу форму — комбінезони, велотуфлі, окуляри й шолом, їдемо далі. Звісно, в нас уже виробилися якісь свої секрети, як усе це робити швидше. 

 

Потім знову потрапляємо в другу транзитну зону (інколи вона та сама), де на нас уже чекає спортивна форма для бігу. І далі вже останній етап.

 

— Який ваш найбільший рекорд?

 

— Усе це в нас займає, зазвичай, близько години. Але тоді у Женеві, на чемпіонаті Європи-2013, ми фінішували за 59 хв. 20 сек., словенець (який посів тоді друге місце) — 59 хв. 24 сек., а поляк — 59 хв. 27 сек. Тоді я зрозумів, яке велике значення має секунда. Наш тренер потім сказав, що поки ми добігали, він уже тричі посивів (посміхається). Відстань між суперниками була зовсім незначною.

— Із твоїм гайдом ви тренуєтеся завж­ди разом?

 

— Ні, не завжди. Так було раніше, а тепер разом їздимо на велосипеді й іноді бігаємо. А десь у лютому-березні ми з Романом зазвичай їдемо на тренувальні збори в Туреччину. Адже тут узимку ж не покатаєшся! Тому й шукаємо якусь теплу країну з більш-менш адекватними цінами.

— Тобто це вже за власний кошт?

 

— Так.

— До речі, ти вже багато де побував. Що тебе найбільше вразило за кордоном?

 

— От узяти хоча б останню поїздку до Голландії. Усі світлофори пристосовані для незрячих. Не поодинокі, а скрізь. А на тротуарах — тактильна плитка. І вже нічого говорити про чистоту і порядок. Дороги вражають. І окремо скрізь виділені велодоріжки. А в Лондоні трапляються навіть і спеціальні доріжки для коней. Взагалі Лондон мені дуже подобається. Захоплює.

 

До речі, прагну встановити озвучені світлофори у Броварах, хоча б в окремих місцях. І це вдалося. Коли ми познайомились із Дмитром Стригуном з «Ініціативи E+», то він запропонував мені зібрати активних незрячих людей і зайнятися вирішенням потрібних проблем.

 

Так виник проект See the hope, до якого долучилися також ініціативні люди з вадами зору, які компетентно навчали всіх бажаючих незрячих і слабозорих киян опановувати смартфон, комп’ютер, а ще — навігації за допомогою сенсорних пристроїв, орієнтування у просторі тощо. 

 

Майже два роки існує створений мною біговий клуб Guide Runner (що перекладається як «гайд» — супроводжуючий, «ранер» — той, хто біжить), в якому можуть тренуватися (для себе, а можливо, хтось і для подальших серйозніших спортивних досягнень) незрячі разом зi зрячими помічниками, які біжать у зв’язці. Нічого подібного в Україні немає. 

 

Ще досить молодою є громадська організація з назвою «Онлайн». Можна сказати, що ця абревіатура містить у собі вже спонукання до дії — розшифровується вона як «Організація незрячих людей, активних й незалежних». Її створено задля полегшення життя незрячих. 

 

Наприклад, зараз багато говорять про встановлення Bluetooth-маячків на аптеки, лікарні, кафе та інші об’єкти, що дуже спростило б пересування містом, і не лише незрячим. На смартфоні можна буде встановити спеціальний додаток, який допоможе знайти потрібний маячок і активізувати його. Ми співпрацюємо з розробниками, головне — щоб знайшлися на це кошти. Планується обладнати ними спочатку Хрещатик.

 

— Яка зараз основна мета у твоєму житті?

 

— Розвиватися самому, розвивати Guide Runner, допомагати розвиватися іншим людям, у яких є проблеми із зором. 

 

— А спортивна, власне, є?

 

— Узагалі є. Хочеться все ж потрапити на Олімпіаду. Та це буде аж через чотири роки у Токіо, в Японії.

 

— Як тобі вдається все встигати й поєднувати — тренування, масажі, свої справи? 

 

— Намагаюся не марнувати часу, правильно планувати свій день. А взагалі мені не вистачає 24 години на добу. Я дуже люблю почитати, про час дуже гарно пише Бодо Шефер (наприклад, «Як планувати час»). Раджу. 

 

Ще я колись займався мережевим маркетингом. Мені правильно організовувати час допомогли різні бізнес-курси, які там проводилися, на кшталт «Як економити час» та інше. Я багато чого взяв для себе звідти. Там радили й гарну літературу.

 

— Що ти вважаєш марнуванням часу?

 

— Як на мене, телевізор, радіо і порожні телефонні розмови. Є багато людей, які просто цілими днями розмовляють по телефону. Звісно, це не про те, якщо треба поговорити по справі.

 

— Що б ти порадив почитати?

 

— У того ж Бодо Шефера є класна книжка «Закони переможців», до речі, й в аудіо. Дуже заводить. Ще книжки Вадима Зеланда, щоправда, як на мене, 4-5 частин. Стівен Кові «7 звичок надзвичайно ефективних людей». А з художньої літератури зараз щось не пригадаю. Особисто я люблю почитати фантастику. Мені подобається Роджер Желязни.

 

— Твій своєрідний рецепт успіху. Якщо людина хоче чогось досягти, що вона має робити? 

 

— Я можу сказати коротко, а можу й розлого. Цінуйте свій час! Тому що час не повернеш. Якщо час минув, то це вже відбулося і змінювати щось важко. Гаяти час — це марнувати життя. Якщо ж час витрачений з перспективою і в подальшому будуть якісь результати, — то це добре проведений час.