Уперше про майбутній політичний проект заговорили влітку 2015-го. Вже тоді по Україні розбудовувалася мережа «Азову».
Керівник «Цивільного корпусу «Азов» Назарій Кравченко наприкінці 2015-го зареєстрував на своє ім’я партію «Патріот України». Саме таку назву мала громадська організація, яку Білецький очолював із 2005 року. Тепер, під час з’їзду 14 жовтня, «Патріот України» був перейменований на «Національний корпус».
Відмовитися від старої назви спонукало дві причини. По-перше, нині серед зареєстрованих партій шість використовують у назві слово «патріот».
По-друге, паралелі з радикальною ідеологією та діяльністю ГО «Патріот України», яка до війни найактивніше діяла під керівництвом Білецького в його рідному Харкові, може завадити іміджу новоствореної партії, що має парламентські амбіції. Адже однойменна громадська організація має доволі скандальний бекграунд.
На деяких інтернет-сторінках ще можна знайти витяг з програми ГО «Патріот України» про «монорасове мононаціональне суспільство, побудоване на принципах української національної ідеї та соціальної справедливості».
У 2008-му голова Харківської правозахисної групи Євген Захаров звинуватив активістів «Патріоту» в неонацизмі. У своєму листі-обуренні до товариства «Просвіта», у чиєму приміщенні базувались «Патріоти» в Харкові (насправді «просвітяни» регулярно й безуспішно намагалися виселити радикалів. — «УП»), Захаров згадує статтю Білецького «Український расовий соціал-націоналізм — ідеологія організації «Патріот України».
Радикальні погляди Білецького стали однією з причин його давнього конфлікту зі «свободівцями». Він — один із тих, хто виступав проти «лібералізації» Соціал-націоналістичної партії України (Білецький був членом харківського осередку) і перетворення її на «Свободу».
Діяльність Білецького, який мав перший юнацький розряд з боксу, супроводжувалася, як вказано на його офіційному сайті, затриманням нелегальних мігрантів та виявленням точок наркоторгівлі. У 2011-му відбувся арешт трьох членів Харківського «ПУ», зокрема й Білецького, через бійку зі стріляниною в офісі радикалів. За версією Білецького, це була провокація, організована СБУ.
Наприкінці лютого 2014 року, згідно з постановою ВР про звільнення політв’язнів, Білецький вийшов на волю. Відтоді почалася його нова історія.
Він стає комбатом «Азова», створеного на базі спецпідрозділу МВС, і вже восени-2014, незважаючи на те, що наголошував на неучасті у виборах до ВР, стає нардепом від Оболонського округу Києва. Офіційно Білецький зараз не має стосунку до військової служби.
Як він повідомив «УП», днями нардеп розірвав контракт із Нацгвардією, оскільки закон забороняє військовослужбовцям мати партійність: «У мене така можливість (розірвати контракт. — «УП») була давно через контузію, але тільки зараз я нею скористався. Проте якщо буде повномасштабна війна, то не бачу жодної проблеми йти воювати без жодних звань. У 2014 році ми воювали по 4-5 місяців до того, як отримали офіційне посвідчення».
Ідея українського націоналізму вже не в андеграунді. Вона стала мейнстримом
— У вашому рідному Харкові у 90-ті члени організації «Тризуб» імені Степана Бандери захопили вертолітну частину ЗСУ з метою провести національну революцію. Чи можна чекати сьогодні від націоналістів таких радикальних дій?
— Це була абсолютно інша історична та політична реальність. І дуже важко сказати, які засоби, дії та характер боротьби тоді було логічні.
Зараз ідея українського націоналізму вже не в андеграунді. Вона стала мейнстримом завдяки Майдану і тій ролі, яку відіграли в тих подіях націоналісти-патріоти. Вона стала мейнстримом завдяки Володимиру Володимировичу (Путіну. — «УП»), і розв’язаній ним війні та ролі добровольчих батальйонів й усієї армії в цій війні.
Ми (націоналісти. — «УП») вже є визнаною частиною українського суспільства. Наш життєвий, менеджерський та організаційний досвід у рази більший, ніж був. Тому зараз є всі можливості для того, щоб боротися за свої політичні ідеали, робити їх конкурентними і захоплювати адміністрацію Президента елементарно вдалим результатом на виборах.
— Говорячи про політичні ідеали. У програмі «Патріота України», яка «гуляє» інтернетом, багатьох вражає пункт про «монорасовість суспільства». Наскільки сьогодні вам близькі ідеї організації, яку ви колись очолювали?
— Такої програми не було.
— Але антиміграційні марші, організовані вами, були ж?
— Так, були. Згідно з програмою («Патріота України». — «УП»), шлях міграції — це найбільш абсурдний шлях збільшення населення або ж вирішення питання старіння нації. Це шлях в нікуди. Якщо в 2006-2007 році з цим можна було сперечатися, це все було на рівні теоретизування, то в 2014-2015 роках Німеччина, Франція, Австрія показали вже усьому світу, до чого призводить концепція «омолодження» власного населення, яке старіє, великою кількістю мігрантів, котрі володіють абсолютно іншою цивілізаційною та релігійною культурою.
— У програмі партії «Нацкорпус» про питання міграції теж не забули: «Держава упорядковує свою міграційну політику. Процедура отримання дозволу на проживання має стати прозорою. Канали нелегальної міграції перекриваються. Процедура депортації нелегальних мігрантів спрощується та скорочується. За незаконний перетин українського кордону впроваджується кримінальна відповідальність».
— Сьогодні для нас — це не першочергове питання. Для України зараз міграція практично не є проблемою. З єдиної причини — ми непривабливі для потоку з Сирії або Африки, бо у нас економічний колапс і війна. Тому сюди не їдуть.
Ми принципово опозиційні всій системі
— Ви стали лідером націоналістичної організації ще десять років тому. Про свою партію вже відтоді думали?
— У мене немає фанатичного бажання створювати партію. Є просто ситуація, коли необхідно її створювати. Бо я не вірю, що з цією системою влади, як цивільної, так і військової, можна досягти сталого миру і перемоги у війні. Якщо справи всередині країни продовжуватимуться так, як вони йдуть зараз, рано чи пізно ми отримаємо катастрофічну поразку на фронті. Тому треба змінювати країну зсередини. Робити це можливо лише в рамках партійної та парламентської боротьби.
— Тобто для «Нацкорпусу» пріоритетними будуть не вуличні акції, а парламентська боротьба?
— Я вірю у вуличну політику не менше, ніж у парламентську. Партія може бути ефективною де завгодно, коли це буде необхідно.
— Серед представників цивільного корпусу «Азов», які тепер стали членами партії, чимало футбольних фанів, у тому числі хуліганів. Важко уявити їх системними політичними діячами. Декого вони своїм виглядом навіть лякають.
— Не одразу все буде обтесане, цивілізоване, гарне. Не розбивши яєць, нічого не зробиш. Щодо системності, у мене більшість ротних були футбольними хуліганами. Якщо ти лідер футбольного руху, значить у тебе є харизма і лідерські якості, вони стають чудовими офіцерами.
— Вони можуть стати політиками?
— Можуть.
— У майбутньому виборчому списку «Нацкорпусу» до Верховної Ради можуть бути футбольні хулігани?
— Запевняю, у Британії так і є. У Німеччині так було, як і в Сербії свого часу. Хоча, звісно, це не може бути партія футбольних фанатів, це абсурд. У нас також є волонтери, старі націоналісти, дуже багато інтелігенції. До речі, у нас величезна кількість докторів, кандидатів наук.
— Також у ваших акціях бере участь багато підлітків?
— Їм же не заборониш приходити на акції.
— Враховуючи особливості поведінки футбольних хуліганів, чи вважаєте ви доречними бійки чи димові шашки в стінах парламенту?
— Бійки парламентарів — це цирк-шапіто та клоунада. Для кожної форми боротьби є свій канон і свій формат. Парламентська фракція повинна чітко та зрозуміло доносити свою думку, повинна мати альтернативну владі концепцію з тих питань, які є спірними або ключовими. А вулиця водночас може підсилювати позицію парламентарів. Це факт, і цим користуються всі.
— Вже зараз можна приблизно спрогнозувати наступний склад парламенту, якщо будуть перевибори. Члени «Нацкорпусу» бачать себе у опозиції чи коаліції?
— Немає різниці, хто буде формувати владу, а хто буде опозицією. Ми вважаємо, що сучасні влада та опозиція — це аверс та реверс однієї й тієї ж системи. Тому ми принципово опозиційні всій системі. Бо ця система складається з учорашніх «помаранчевих» та вчорашніх «блакитних». А якщо ми заглянемо у позавчорашній день, то все це — кучмісти. І вся їхня система є спробою відтворити «кучмізм» у сучасних реаліях.
Статус нардепа відчиняє ті двері, які, зазвичай, зачинені
— Сьогодні конкретно ви вже є у парламенті, у вас уже є інструментарій для парламентської боротьби. Чому ви його не використовуєте, не відвідуючи засідання сесій?
— Скажу відверто: я інакше уявляв парламент. Я не думав, що це настільки нікчемний орган. Не думав, що роль депутата майже нульова. Що все вирішують договорняки трьох-чотирьох великих гравців, а решта депутатів — це просто картки, які голосують. Тому один депутат у парламенті не відіграє майже жодної ролі. З іншого боку, цей статус (народного депутата. — «УП») дає інструментарій, завдяки якому я можу зробити корисні речі. Наприклад, ми створили більше десятка абсолютно безплатних спортзалів для дітей та молоді.
— Як вам допоміг тут мандат?
— Дуже просто. Уся наша країна перетворена на корумповану антикраїну третього світу. Жодних реальних рухів, жодної допомоги від бюрократів як у місцевій, так і у центральній владі ти не можеш отримати, якщо у тебе немає реальних важелів впливу. Хоч як це смішно, але статус відчиняє ті двері, які, зазвичай, зачинені навіть для найблагородніших планів і задумів.
— У яких ще випадках вам довелося казати «я — депутат»?
— Та постійно. Питання відпочинку військових після півроку безвилазного стояння на передовій — до пачки набоїв. Або ж до мене звертаються хлопці-збройники (бійці ЗСУ. — «УП»), які елементарно не можуть влаштувати дитину в дитячий садок. Це такі дрібні речі. Щодо великих речей, то це відкриття дитячих таборів. Декілька тисяч дітей абсолютно безплатно відпочили в таборах від «Азову».
— Як часто ви буваєте в Києві?
— Думаю, близько 50% часу, інколи менше.
— Тобто ви буваєте в Києві, коли тут проходять сесії? І принципово туди не ходите, вважаючи, що система бездіяльна?
— Так, система бездіяльна. І коли приїжджаю, то цілий день елементарно з’їдають якісь справи. Я вже не вписуюсь у цю систему.
— Ви напевно знайомі з Парубієм, який колись теж був у «Патріоті України». Наразі він постійно намагається дисциплінувати депутатів. Парубій вам не дзвонить із проханням прийти на якесь принципове голосування, коли кожен голос важливий?
— Ми знайомі, але він не дзвонить. Безумовно, буває — не буду казати, хто, але мені дзвонять різні центри і сили, — просять взяти участь в якихось голосуваннях. Але принаймні я можу потім всім чесно сказати: за цю, цю і цю гидоту я не голосував.
— Останнє принципове голосування в парламенті стосувалося звільнення суддів часів Майдану. Там була боротьба за кожен голос.
— Я чудово знав, що цей цирк набере голосів і без моєї участі. Скажу відверто, я знав, що про це є пряма домовленість. І все це буде проголосовано в будь-якому разі.
— Скільки ви зараз отримуєте на руки з депутатської зарплати?
— Я не буду брехати, тому що я не пам’ятаю. Я її отримую, але не пам’ятаю.
— Коли ви балотувалися у Верховну Раду, то розповідали «Українській правді», що хочете створити низку законів про нову бойову підготовку, про добровольчі принципи набору в армію. Також за вас агітували вже нині чинні депутати як із БПП, так із «НФ». Тобто підтримка у вас в парламенті яка не яка, але є. Що заважає вам просувати свої законопроекти?
— У нас були військові законопроекти, які є першочерговими. Зокрема, треба створити юридичну та матеріальну базу, елементарні заохочення для того, щоб людина могла служити. Також ішлося про можливість розірвання контракту. Є декілька законопроектів, наприклад, про добровольчу армію, про резервну службу і тому подібне, є про закупівлю озброєнь в армію.
Але, знову ж таки, — це великі матерії, які один мажоритарник не здатен втілити. Влада перетворює це все на комерцію, тому голосувати будуть за той проект, який дасть можливість розподілити грошові потоки. Ми подаємо законопроекти, але вони навіть не проходять комітет.
Відтак мені простіше самостійно, де можу, впливати на ситуацію, ніж сподіватися на те, що знайдеться 250-300 осіб, які проголосують по совісті. Я відповідаю за півторатисячний полк, а це 5% від усіх бійців особового складу Національної гвардії. Ми в ньому своїми силами проводимо реальні реформи з величезною протидією. У тому числі, наприклад, створюємо корпус сержантів.
— Чому, на ваше переконання, сьогодні важко просунути законопроект про можливість розірвання контракту бійцем ЗСУ?
— Таким чином (забороною розривати контракт. — «УП») вони хочуть хоча б на папері залишити солдатів кріпаками. Але вони не розуміють, що боєздатність армії, яка існує тільки на папері, від цього тільки зменшується, а не покращується. Це дуже чудово розуміють командири рівня батальйону або навіть бригади, але не вищий генералітет.
І він фактично блокує всі ці речі, бо всі військові законопроекти йдуть через генералітет та адміністрацію Президента. Протягом місяця ми озвучимо кілька загальнонаціональних проектів, які робитимемо разом із волонтерами.
— «Цивільний корпус (ЦК) «Азов» активно протестує проти забудови на вулиці Святошинській, звинувачуючи забудовника в незаконному захопленні землі. Самі забудовники це називають рейдерством із вашого боку. Водночас сам «Азов» свого часу фактично захопив приміщення київського заводу «АТЕК», влаштувавши собі там навчальну базу. Де межа між законними і незаконними захопленнями?
— Я чудово розумію, що будь-якого активіста, який виступить проти, забудовник через проплачені ЗМІ обов’язково назве рейдерами. Такі забудовники за невеликі чи великі кошти отримують усі необхідні папери. Тому ми виступаємо не з точки зору юридичної законності, а з точки зору елементарної людської справедливості.
Нас звинувачували в рейдерстві «АТЕКу». Але ні я, ні хтось інший, наближений до «азовців», не є акціонерами підприємства, не отримав жодної акції, жодної комерційної вигоди тощо. У той час, коли весь «АТЕК» руйнується, ми, будучи там орендарями, побудували чудову базу, яка виконує як військові, так і цивільні функції.
— Які у вас офіційні стосунки з дирекцією «АТЕКу»?
— Ми там орендарі за якусь мінімальну суму.
— Яка сума?
— Не буду обманювати, але це якась символічна сума за величезний смітник і руїни в центрі Києва. Все, що там побудовано, зокрема рекрутинговий центр «Азову», побудоване нами. До цього це була будівля без даху. Поки йде війна, «Азову» потрібні нові бійці. Якщо ми хочемо отримати нормальних бійців, то потрібен рекрутинговий центр і суворий відбір, а не брати будь-кого, аби підписали контракт.
— Забудовники, яких пікетує ЦК «Азов», виходять на вас, щоб домовитися?
— Виходять… Від залякувань до фактичної пропозиції грошей. Але по тій же забудові на Святошині, ви самі бачите, чи бере «Азов» гроші? Не бере. Там нічого не будується і будуватися не буде. Хіба якщо побудують дитячий садок.
— Де плануєте брати гроші на партійну діяльність?
— У нас немає грошей, щоб потрапити на олігархічні канали. У нас немає грошей на рекламу, бігборди, радіо або телерекламу. Але у мене є інше — багато тисяч відданих активістів — молодих хлопців та дівчат, волонтерів, учорашніх військовиків.
Ми й не плануємо будувати віртуальну партію з рекламою на бігбордах. Ми будуватимемо реальну партію з реальних активістів. Нашою ключовою рекламою стануть наші дії, ми хочемо бути партією прямої дії. У тому числі, через такі речі, як боротьба з незаконними забудовами, організація дитячих таборів. Протягом місяця ми озвучимо кілька загальнонаціональних проектів, які робитимемо разом із волонтерами.
— Але все одно на діяльність партії потрібні гроші.
— Гроші потрібні. Але на такі поточні речі, як оренда залу для з’їзду чи забезпечення спортивних клубів, вони завжди знаходяться, навіть трохи більше, ніж нам потрібно треба на цю хвилину.
— Роман Зварич, який у 2015-му був головою штабу ЦК «Азов», допомагав якось фінансово?
— Роман Зварич фінансово не допомагав. Це факт.
— Може, він допомагав із потрібними знайомствами?
— Я думаю, що це ми дали більше потрібних знайомств Роману та Світлані Зварич, ніж вони нам.
— Чому ви взагалі почали співпрацю із міністром часів Ющенка Зваричем?
— Це був серпень або вересень 2014-го року. Через фонд Зварича нам частково допомагали волонтери. На той момент у нас був нульовий, чи навіть мінусовий, політичний досвід. А в Зварича він величезний. На початковому етапі Зварич нам допомагав політичними порадами. Все. Але це же давно є історією.
— Ще ходять чутки, що «Цивільному корпусу «Азов» допомагає Давид Жванія.
— Я з ним не знайомий, от у чому проблема. Можливо, він таємно допомагає, але мені про це нічого невідомо.
— Ну, врешті, дійшла наша розмова до Арсена Авакова, якого пов’язують з впливом на ЦК «Азов».
— Чи знайомий я з Аваковим? Безумовно. Полк «Азов» — у прямому підпорядкуванні МВС. Аваков — це людина, яка при всіх мінусах реально допомагала у створенні добровольчих батальйонів, яка не побоялася взяти на себе відповідальність за їхнє озброєння. Він виявився найбільш адекватним із високих керівників країни саме в моментах війни.
— Один колишній «азовець» мені говорив, що зарплата «Азову» завдяки старанням Авакова була найвища в Нацгвардії. Це правда?
— Насправді з січня 2016-го року по серпень 2016 року «Азов» має найменшу зарплату серед усіх нацгвардійців.
— А в 2015-му?
— У 2015 році зарплатня «азовця» була близько десяти тисяч, що було трохи більше, ніж у Нацгвардії, але ми стояли на передовій, і в нас були «бойові» доплати. А цього року «Азов» був найбільш упослідженим підрозділом, тому що влада сподівалася, що у такий спосіб вдасться зробити так, що полк розбіжиться. Але в нас ніхто не розбігся. Матеріальний тиск — це була концепція на елементарне знищення полку. Цього не сталося.
— Після сутичок із поліцією під Київміськбудом затримали активістів ЦК «Азов». Ви в таких випадках можете подзвонити Авакову і попросити відпустити активістів?
— Я можу подзвонити Авакову, можу подзвонити Луценку і можу, мабуть, подзвонити Грицаку. Не знаю, дослухаються чи ні, але тоді втрачається будь-який сенс політичної боротьби із системою. Ризик — справа благородна. Якщо ти відстоюєш свої погляди, то маєш розуміти, що ти ризикуєш. Але якщо буде якесь питання про полк, то я зателефоную кому потрібно. Якщо треба буде дзвонити Порошенку, то Порошенку, Муженку — Муженку, Полтораку, то Полтораку, Авакову, так Авакову.
— Для вас Аваков як людина системи — ідеологічний опонент?
— У політичному плані я не симпатизую їхній політсилі (Аваков висуванець «Народного фронту». — «УП»).
— А Авакову?
— В якій іпостасі?
— Ви політик, він політик. Він вам опонент?
— Оскільки він — людина системи, а я цю систему все-таки вважаю вкрай негативною, то однозначно він не є соратником у політичному плані.
— Але якщо у вас зійдуться ситуативні інтереси, наприклад, як це було в лютому-2016 під час блокування ЦК «Азов» телеканалу «Інтер», ви готові співпрацювати?
— У свій час ЦК «Азов» уже пікетував «Інтер», але тоді жодної реакції Авакова або бажання чи небажання з його боку не було.
— Якби Аваков звернувся до вас із проханням допомогти з вуличною акцією, оскільки у нього немає власної вуличної сили, і якби ваші ситуативні інтереси в цій акції зійшлися, ви б погодилися на допомогу?
— А якби звернувся не Аваков?..
— Ми говоримо зараз про Авакова.
— Якщо я скажу, що ситуативні союзники бувають у чому завгодно, але, при цьому, згадаю в цьому ж реченні «Аваков», то ми знову будемо підживлювати цей міф. Наприклад, у нас були різні стосунки з «Правим сектором», але ми ж проводимо з ними спільний марш. Будь-яка війна призводить до сплеску насильства. Це наслідки стресу, але можна займатися профілактикою
— Про вашу авторитарність, яка нібито межує з вождизмом, ходять легенди...
— Я не придумував собі позивних, не називав себе провідником. Більшість у полку мене називає просто Андрєй (російською. — «УП»). Усі чудово розуміють: якщо вони додадуть до цього «друже», чи «командир», то від цього мій авторитет ні збільшиться, ні зменшиться. Мене називають на «ти», при цьому, слухають поки що на 100%.
— Чи правда, що бійці «Азову» не отримували свого часу всю зарплату на руки, і частина йшла в спільний «казан»? А після того, як один із бійців обурився цьому факту і виніс його в медіа, його покарали «ямою»?
— Це брехня. По-перше, ями у нас просто немає. Тримати в ямі — це беззмістовне використання людини. Її треба годувати, а вона, при цьому, нічого не робить. Якби таке й було, то ми б забрали автомат і відправили його (порушника. — «УП») на господарські та побутові роботи або стояти в караулі. Тобто є багато цікавих робіт. По-друге, у нас уся зарплата видавалася на руки. У 2014-му у нас офіційно оформленими були приблизно 20% особового складу.
Тому ми взагалі все скидали в спільний котел, щоб усі отримували абсолютно однакову зарплатню. А в 2015 році оформленими були вже 70-80% бійців, тому здавали гроші вже за добровільним принципом: хто не хотів, той не здавав. На той час неоформленими залишалося понад триста осіб.
Це неправильно, що ті, кому пощастило оформитися, можуть отримувати десять тисяч, мають пільги від держави і страховку у випадку поранення чи смерті — а інші, ризикуючи своїм життям, нічого не отримують. Тому всі «азовці», починаючи з мене, скидалися грошима для тих триста осіб. Але зараз ми від цієї практики вже відійшли.
— А які у вас є ще види покарань?
— Це небезпечно казати, враховуючи військову прокуратуру. Але це загальновідомий факт, що за дрібниці у нас є тілесні покарання, які аналогічні з дисциплінарним статутом Української повстанської армії. Це так звані «буки» та стійки на караулі.
Якщо хочеш бухати і не нести за це покарання — переведись, будь ласка (в інший бойовий підрозділ. — «УП»). Нацгвардія із задоволенням забирає наших бійців.
— Як ви ставитеся до справи «Торнадо», де постраждалими від силових методів «виховання» є й колишні бійці підрозділу?
— Я не маю стосунку до справи «Торнадо». Не хочу її коментувати.
— Усе-таки, ви вважаєте це політичним замовленням? Чи за жорстке насилля всередині підрозділу, хоч і у «виховних» цілях, треба карати?
— Є величезна кількість бригад ЗСУ, де п’яниць тримали у клітках для собак по три-чотири доби або шмагали нагайкою. Тому що вони втрачали людське обличчя. Такі факти були, я їх бачив у 2015 році. Усі знають, що десь військові вчиняли якісь злочини, а десь цього не було навіть близько, бо була наджорстка дисципліна. Це війна. І там буває все те, що й у цивільному житті, тільки помножене на зброю та стрес.
Тому абсолютно може бути, що факти по «Торнадо» є реальними. Але на що це перетворили? Елементарно на шоу. Водночас у військових частинах різні факти замовчують. І чомусь немає жодних запитань до тисяч дезертирів зі Збройних сил. Це все доводить, що тут є політичне замовлення з дискредитації добровольчого руху. Це замовлення не конкретно проти «Торнадо».
Просто через «Торнадо» або інші факти, що стосуються добровольців, є завдання дискредитувати сам принцип добровольчого руху. Бо якщо зловлять якогось майора з гранатою, ми побачимо сухі звіти. А якщо це буде доброволець, то тему розкручуватимуть, що через добровольців величезна кількість зброї потрапила в цивільне життя.
— Скільки людей в «Азові», крім справи з нападом на інкасаторів, потрапляли в якісь кримінальні історії?
— У нас є декілька кримінальних справ по «азовцях». Декілька бійок із нанесенням тілесних ушкоджень, ДТП тощо. Наскільки я знаю, за кількістю кримінальних справ щодо особового складу у нас найнижчий показник у Нацгвардії.
— Скільки це приблизно?
— Це більше десяти. Але якщо ви порахуєте, що через «Азов» пройшло більше 3,5 тисяч військових, то це абсолютно мізерна цифра.
— Чи правда, що фігурант у справі Віти Заверухи, якого вбили, теж з «Азову»?
— Там був убитий хлопець — це Морган, він з «Азову». На той момент, коли його вбили в Києві, він був представлений до однієї з найвищих державних нагород Президентом, бо на його рахунку — два знищені танки противника за один день. Морган був справді героєм, він міг бути гордістю країни. Він багато у чому був дитиною... Через стрес і його дурість закінчилося так, як закінчилося.
— Такі ситуації дуже лякають суспільство. Сьогодні ти читаєш, що це герой, а завтра — про нього пишуть у кримінальних хроніках. Як можна мінімізувати кримінал із боку учасників АТО?
— По-перше, ми повинні чітко розуміти, що будь-яка війна призводить до величезного сплеску насильства. Так у всьому світі. Це наслідки стресу, складності входження в цивільне життя. Але можна займатися профілактикою, щоб значно зменшити ці наслідки. У нас на волонтерських засадах працює дуже потужна психологічна реабілітація. Думаю, найкраща в Україні. Але є ще одна особливість.
Якщо почати сприймати цих людей не як героїв, які своїми грудьми захистили цю країну, а як людей другого сорту — ви отримаєте вдесятеро більше злочинів. Наприклад, як трапилося після В’єтнамської війни, коли американських ветеранів суспільство сприйняло як військових злочинців, які воювали незрозуміло за що і де.
Така сама історія з війною в Афганістані. Якщо ж суспільство буде максимально їх соціалізувати, якщо їм не відмовлятимуть у роботі, бо ж «атошник, значить, псих», якщо вони будуть отримувати хоча б моральну сатисфакцію, знатимуть, що для країни вони герої — то це буде найкращою профілактикою від злочинів.
Але повністю запобігти подібним речам просто неможливо. Причому в основному ці злочини будуть насильницькі, тому що ці люди звикли до зброї й до вирішення питань силовим шляхом. Так само будуть самогубства серед учорашніх військовиків. Буде й певний відсоток людей, які ставатимуть хронічними алкоголіками або наркоманами. Це все буде. Але наше завдання — зменшити це.
