Дружина в'язня ГУЛАГу Авраама Шифрiна: Він листувався з українськими націоналістами і після визволення

Двадцять п’яту рiчницю Незалежностi України широко вiдзначили в Ізраїлi. Напередоднi до Єрусалима прибула найбiльша за всi часи українсько-iзраїльських взаємин делегацiя Верховної Ради України у складi 80 (!) чоловiк. Для порiвняння зазначу, що в iзраїльському парламентi (Кнессетi) всього 120 чоловiк.

 

І нiчого дивного нiхто не вбачав у тому, що в кулуарах Кнессету, у рiзних мiнiстерствах i вiдомствах можна було зустрiти таких знаменитих у нас Олега Ляшка, Антона Геращенка, Людмилу Денисову, Мустафу Джемiлєва, Георгiя Логвинського, Сергiя Березенка, Юлiя Мамчура, почесного консула Держави Ізраїль у Захiднiй Українi Олега Вишнякова... Українських парламентарiїв радо приймали спiкер Кнессету Юлiй Едельштейн (до речi, родом iз Чернiвцiв), мiнiстр оборони Авiгдор Лiберман, мiнiстр у справах репатрiацiї та абсорбцiї Софа Ландвер.

 

Як пiдкреслювали високопосадовцi, з часу заснування власної держави (1948 рiк) Ізраїль перебуває практично у станi вiйни, але успiшно протистоїть агресивним вiйськовим дiям низки сусiднiх держав, а також професiйним терористам, якi прагнуть дестабiлiзувати спокiй у країнi.

 

Досвiд Ізраїлю, пiдкреслив, зокрема, мiнiстр оборони, може бути застосовано Україною: «У вiйнi найголовнiше не спiввiдношення сил супротивникiв i навiть не рiвень озброєнь, а дух, прагнення вiдстояти виборонену незалежнiсть, а в українцiв таке прагнення є», — пiдкреслив Авiгдор Лiберман.

 

Цiкавими були зустрiчi з iзраїльськими українiстами: президент Асоцiацiї українознавства Ізраїлю Вольф Москович та академiк-секретар Асоцiацiї Людмила Димерська-Цигельман влаштували мiжнародну конференцiю «Єврейсько-українськi взаємини: спiвiснування та конфлiкт».

 

Робочою мовою конференцiї одразу стала українська — нею робили як науковi доповiдi (доценти Вiктор Радуцький та Ошер Вiльхер), так i вели широку дискусiю, тон в якiй задавав українознавець i викладач Юхим Торчинський.

 

Ізраїльськi українiсти не оминали гострих кутiв — у взаєминах мiж обома народами всiляке бувало, проте наголос робили не на конфлiктi, а саме на спiвiснуваннi. І тут яскравих прикладiв було чимало.

 

Так, уже згадуваний Юхим Торчинський презентував книгу Авраама Шифрiна «Четвертий вимiр. Свiдоцтва очевидця», яка стала справжньою сенсацiєю. Автор книги, заарештований 1953 року за стандартним звинуваченням у «шпигунствi», поневiряючись по сталiнсько-берiївських концтаборах (ГУЛАГах), спiлкувався з тогочасною українською нацiональною елiтою, яка вiдбувала покарання за iдейнi переконання.

 

— «Про те, щоб видати книгу в Радянському Союзi, в Росiї, годi було й думати, — наголошує Юхим Торчинський. — І рiч тут не в тiм, що автор iз неприхованою симпатiєю говорить про українських нацiоналiстiв, з якими тодiшня влада в СРСР i нинiшня у Росiї вела запеклу боротьбу. Цi свiдчення — єдинi у своєму родi.

 

Юхим Леонтiйович познайомив мене з вдовою автора книги — Елеонорою Шифрiною, яка здiйснила справжнiй громадянський подвиг: не лише змусила чоловiка по свiжих слiдах вiдтворити свої спогади, а й зберегла рукопис, видавши його свого часу в нiмецькому видавництвi «Посев» (за життя чоловiка), а нинi — в одному з видавництв Єрусалима.

 

Панi Елеонора перебуває у поважному вiцi. Вона показує менi свiтлину молодої вродливої дiвчини, стверджуючи, що це — вона. Я вiрю їй на слово, бо не бачу нiякої схожостi мiж юною красунею та моєю спiврозмовницею, якiй виповнилося... Утiм жiночий вiк називати не прийнято, тому скажу, що ця чепурна жiнка молода душею, знає собi цiну й не дуже милує нашого брата журналiста. Проте дiзнавшись, що я приїхав з України, та ще й у ювiлейний рiк її незалежностi, погодилася вiдповiсти на мої запитання.

— Як виглядав сценарiй арешту вашого чоловiка — його взяли на роботi чи вдома?

 

— Його заарештували зi справжнiм чекiстським шиком, iз мiлiцейським розмахом: просто на вулицi кiлька дужих оперативникiв скочили з двох легкових «емок» i, наставивши на нього пiстолети, заштовхали в автомобiль.

 

Пiсля швидкого упередженого слiдства його зачинили в одиночнiй камерi Бутирської тюрми, невдовзi вручили обвинувальний висновок, у якому зазначалося, що слiдством та агентурними даними встановлено, що вiн, «продершись» крадькома на посаду юрисконсульта в систему Мiнiстерства озброєнь СРСР, протягом кiлькох рокiв займався шпигунською дiяльнiстю на користь США та Ізраїлю. Як саме вiн виконував завдання своїх далеких покровителiв, якi вiдомостi їм передавав, не було зазначено.

 

— Шпигунство на користь iноземної держави, хай навiть i припущене, це за тих часiв — неминучий розстрiл.

 

— Так, але до останньої хвилини Авраам не втрачав надiї, що розстрiлу все ж не буде, адже вiйськовий прокурор не навiв жодного конкретного епiзоду, жодного доведеного факту. І раптом, наче грiм серед ясного неба: «Шифрiна Авраама Ісааковича засудити до вищої мiри соцiального захисту — розстрiлу...» Пiдлога хитнулася пiд ногами, затьмарився розум, шалено закалатало серце. Вiн i не помiтив, як опинився у бруднiй холоднiй камерi смертникiв.

 

Удруге цi страшнi вiдчуття прийшли до нього через пiвроку, коли вiдкрилося вiконце у дверях i наглядач запитав: «Ти Шифрiн? Прочитай i розпишися».

Авраам автоматично пробiг текст, вiд якого обертом пiшла голова: повiдомляли, що розстрiл йому замiнено на 25 рокiв ув’язнення в таборах суворого режиму, а пiсля цього ще п’ять рокiв заслання на пiвнiч i п’ять рокiв поразки у громадянських правах.

 

— За радянською тюремною традицiєю, тих, кому розстрiл було замiнено на заслання, одразу переводили до загальної камери, де були якiсь люди.

 

— Його також перевели: вштов­хнули у велике кам’яне примiщення, i вiд великої кiлькостi людей замиготiло в очах, адже вiн пiвроку сидiв в одиночцi, чекаючи розстрiлу, не спiлкуючись нi з ким. Його оточили, хтось пiднiс кухоль iз водою. Говорити вiн не мiг, та його й не примушували — всi розумiли його стан.

 

Пiсля усамiтнення в одиночнiй камерi та напруженого очiкування розстрiлу опинитися в оточеннi пiвсотнi людей — то велике емоцiйне навантаження. На щастя, тут не були рецидивiсти, а нормальнi, я б сказала, iнтелiгентнi люди.

 

Судiть самi: в камерi перебували американський генерал, член японської iмператорської сiм’ї Каноя, Герой Радянського Союзу, льотчик, дружину якого хотiв зґвалтувати Берiя, а чоловiк вступився за неї, молодий етнiчний латвiєць iз Ленiнграда, який вiдвiдав лiтнiх батькiв у звiльненiй (!) Латвiї, нiмецький вiйськовий лiкар, який, користуючись службовими обо­в’язками, надавав допомогу радянським вiйськовополоненим у концтаборi — «боягузам i зрадникам» — за сталiнським формулюванням, глухонiмий, який на запитання про своє життя виразно провiв долонею по горлу й смачно плюнув, колгоспник iз Рязанi, який викрив злодiїв — голову колгоспу та парторга.

 

Були тут i жертви раннього розкуркулення, цi не припиняли дивуватися: тут i хлiба дають, i цукру ложечку, i маргарину клаптик, мовляв, коли б у колгоспах про це дiзналися, усi б натовпом сюди прийшли.

— Книгу «Четвертий вимiр» ваш чоловiк позначив як документальну, вiдтак, за законами жанру, автор мав би назвати конкретнi прiзвища конкретних людей.

 

— І вiн це зробив, але дещо пiзнiше, коли всiх його спiвкамерникiв (i його в тому числi) завантажили у товарнi вагони й довго везли в далеку глухомань. Утiм звернiмося до першоджерела: «Узимку 1955 року в сибiрськiй тайзi на нарах тюремного бараку зони №04 Тайшетського озерного полiтичного табору сидiла група людей в обiдраних чорних ватянках iз багатозначними номерами на грудях i спинi.

 

Навряд чи хтось зi знайомих (i навiть рiдних) мiг би одразу впiзнати серед цих виснажених людей iз поголеними головами американського генерала Стенлi Дубiка, який пiд час Другої свiтової вiйни очолював розвiдку США проти нiмцiв у Польщi й був викрадений оперативною групою МДБ СРСР у Вiднi 1947 року; або нiмецького генерала Сарторiуса — контррозвiдника, який довiрився радянському командуванню i 1948 року був силомiць вивезений iз Захiдного Берлiна; радянського генерала Вiйськово-Повiтряних сил Гуревича, iнженера Гормана з Новосибiрська, в якого значилося коротко: «Шпигун Гватемали»; єврея, засудженого за «український нацiоналiзм» — у нiмецьких концтаборах вiн видавав себе за українця.

 

Був разом iз нами Микола Богомiнський — лiтня людина з дивною долею: починав революцiю в Сибiру, його iм’я й сьогоднi на однiй iз вулиць Челябинська, проте вiн сидiв уже вiсiм рокiв як шпигун i ворог народу».

 

— Українськi полiтв’язнi розповiдали менi, що всiх ув’язнених, якi тижнями страждали в товарняках, у центрi Сибiру — Новосибiрську — вивантажували на своєрiдний привал, щоб розiм’яли кiстки, пiд конвоєм сходили до вбиральнi. Цей пересильний пункт став iсторичною пам’яткою Новосибiрська. Як описує його Авраам Ісаакович?

 

— Цi рядки неможливо читати буз душевного трепету: «Ось вже позаду три тисячi кiлометрiв, i нас нарештi вивантажують: цього разу це Новосибiрськ, унiверситетське мiсто. З вiкна «воронка» бачу довгу центральну вулицю, потiм трусанина по бокових провулках, i ми у дворi пересилки iншого типу — щось на зразок табору з бараками. Загнали нас до великої кiмнати — зали, де на стiнах i стелi я побачив тисячi написiв: iдучи повз пересилку, рiднi та друзi намагалися залишити по собi слiд. Я почав читати i був приголомшений: тут були й сльози дружини, що пише чоловiку, i повiдомлення про зраду товариша. Тут були написи всiма мовами свiту — вiд англiйської до японської. Тут мати повiдомляла синовi, що засуджена до вiчної каторги, тут були зойки закоханих, розлучених силомiць i кинутих у нiч таборiв, тут сподiвалися на випадок проїзду близької людини, яка також прямує у страшну путь».

 

— Із перших днiв приходу до влади бiльшовики оголосили тотальну вiйну церквам, духiвництву та вiруючим. Саджали цих мирних людей безперервно, i це не припинялося анi пiд час вiйни, анi пiсля неї...

 

— Цi люди трималися з винятковою мужнiстю. Навiть катiвнi та знущання тюремникiв не змушували їх виходити на безглуздi, нiкому не потрiбнi роботи. Їхнiй лiдер, як сказали б нинi, Савелiй Солодянкiн у вiдповiдь на вимогу начальника табору (а це, не забудемо, найголовнiша людина) зняти перед ним шапки заявив вiд iменi всiх: «На роботу для диявола ми не пiдемо, для диявола ми не працюємо й шапки перед тобою не знiмемо, ми лише Богу вклоняємося».

 

Здавалося, що з начальником табору станеться напад. Нагодований i тепло одягнений, вiн височiв своєю тушею над напiвголодними кiстяками, обсипаючи їх добiрною лайкою, погрожуючи карцером. У вiдповiдь уся група пройшла повз майора, i, проходячи, кожен хрестив його здалеку рукою й виразно промовляв: «Згинь, дияволе».

 

Авраам Ісаакович робить висновок: «То була вражаюча картина: спокiйнi люди не вiд свiту цього з однаковим хрестом i твердим «згинь, дияволе» та представник влади «робiтникiв i селян», що захлинався в iстерицi та нецензурнiй лайцi. Цi чудовi люди йшли спокiйними та зосередженими: вони глибоко вiрили, що Творець веде їх правильним шляхом, i страждання сприймали як благословiння. Вони не чинили спротиву нагляду у справах мирських, але твердо стояли на своєму, коли зачiпали їхнi релiгiйнi переконання, — тут вони були непохитнi».

— Пiсля приєднання захiдноукраїнських земель до Радянської України (УРСР) «доблеснi» чекiсти й туди перенесли свої нелюдськi методи: почали масово вивозити до Сибiру та пiвнiчних районiв Росiї тих, хто чинив спротив приєднанню, що означало тотальний контроль Росiї над землями, якi приєдналися, й над Україною в цiлому. Чи перетиналися шляхи Авраама Шифрiна з українськими нацiоналiстами i який слiд залишили цi люди в його душi?

 

— Хоч як це дивно звучатиме для когось, але українцi, що сидiли за нацiональну iдею, одностайно пiдтримали євреїв пiд час горезвiсної надуманої «справи лiкарiв», адже вбачали в євреях своїх духовних побратимiв: i тих, й iнших радянська пропаганда таврувала ганьбою, знищувала морально, духовно, а якщо треба, то й фiзично.

 

Ось як це описує автор: «У нашiй зонi знову зiбралися найвизначнiшi керiвники українського нацiонального руху: Горбовий, знову заарештований (пiсля зовсiм нещодавного звiльнення), Лебiдь, Сорока, Грицяк, Шухевич, Долiшний, Дужий. Цi люди мали смiливiсть вiдкрито стати на наш бiк, i я був iз ними у добрих стосунках.

 

Усi вони трималися перед адмiнiстрацiєю з гiднiстю i тим показували приклад рядовим бiйцям свого руху. І це при тому, що всi вони мали статус «ворогiв народу», що вбити їх могли кожної митi, i вiдповiдальностi за це нiхто не понiс би».

 

Характерно, що Авраам i пiсля визволення листувався з такими дiячами українського нацiонального руху, як Михайло Колесник, Павло Кулиняк, Василь Ільчук. Листи вiд них надходили з Дубровлагу, де сидiли цi люди, а коли декого з них звiльнили, Авраам писав їм у всi кутки Захiдної України.

 

— Українськi нацiоналiсти, з якими щодня стикався Авраам Ісаакович, справили на нього велике враження — до такої мiри, що їхнiх керiвникiв вiн описав досить докладно. Виходячи з того, що цих людей сприймають в Українi по-рiзному, я просив би вас утриматися вiд власних коментарiв, виклавши особистi думки автора, зафiксованi в оригiналi.

 

— У мене немає заперечень. Отже,

«Володимир Горбовий, український нацiоналiст, визначний юрист i друг Степана Бандери, розповiдав менi про те, що пiд час Другої свiтової вiйни українцi билися з нiмцями, i нiмцi кидали їх у концтабори. Коли цих українцiв звiльнили радянськi вiйська, МДБ одразу перевело їх у радянськi концтабори.

 

Перериваючи послiдовнiсть мого викладу, повинен сказати, що в СРСР Горбовий вiдсидiв усi 25 рокiв — «повну котушку», яка несподiвано засвiтила й менi.

Спокiйнiсть, сердечнiсть, ввiчливiсть цiєї людини викликала повагу друзiв, а його стiйкiсть захоплювала нас, збивала з нiг ворогiв.

 

Щороку його возили етапом до Києва та Львова, МДБ навiть возило його Україною, переконуючи, що українцi щасливi за радянської влади, умовляючи пiдписати вiдмову вiд нацiоналiстичних переконань, обiцяючи спокiйне життя та професорську кафедру. МДБ привозило i його сiм’ю, сподiваючись, що сльози дружини та благання дiтей зламають його. Дарма: щороку Горбовий повертався з такої поїздки знову до табору».

«А кардинал української церкви Йосип Слiпий у своїй арештантськiй одежинi виглядав велично. Його манера триматися змушувала навiть солдатiв з охорони бути з ним ввiчливими.

Ця врiвноважена високоосвiчена людина сидiла в радянських таборах уже друге десятилiття.

 

Його допитливiсть i доброзичливiсть привертали до нього хороших людей. Я пам’ятаю, як вiн читав нам щось на зразок лекцiй iз питань релiгiйної фiлософiї i сам слухав лекцiї професора-єврея Юрiя Меклера з питань новiт­ньої фiзики.

 

Слiпий був дуже хворий, але тримався стiйко й намагався не лише не бути тягарем для товаришiв, а й допомагати їм. Ми розумiли, що такого вождя нацiоналiзму, яким був Слiпий, радянська влада не вiдпустить: для українцiв вiн був чимось на зразок духовного прапора.

 

А ми з уст цiєї людини почули те, про що не мали найменшої уяви: польський кардинал Кароль Войтила рятував євреїв у Краковi, український кардинал Андрей Шептицький рятував євреїв у Львовi, отець Омелян Ковч рятував євреїв в українських Перемишлянах. І тут пролунала необачлива реплiка фiзика Юрiя Меклера: якщо вашi колеги-iєрархи рятували євреїв вiд нацистської влади, то чому б вам, пане кардинале, не рятувати нас вiд бiльшовицької влади?..

Йосип Слiпий знiтився, нiби вiдчув провину...»

«Юрiй Шухевич був iще молодий, але по тюрмах i таборах поневiрявся бiльше десяти рокiв. Його заарештували у вiцi 14 рокiв i вiдправили в дитячий концтабiр (були й такi табори в СРСР). До дорослих вiн потрапив пiсля того, як йому виповнилося 18 рокiв. Його нiхто не судив, тюремного термiну не призначав, а на його справi замiсть статтi кодексу стояли лiтери «ЧСВН» — член сiм’ї ворога народу.

 

З такими страшними лiтерами радянська влада вiдправляла до таборiв i в’язниць тисячi безневинних людей, так пройшов крiзь 20 рокiв таборiв син розстрiляного Сталiним єврейського генерала Йони Якiра — Петро.

 

Юра був веселий i товариський: у дитячих таборах вiн не мав змоги навчатися i тепер користувався будь-якою нагодою, щоб вiд iнтелiгенцiї, яка сидiла в таборi, почерпнути знання, яких вiн жадав: iсторiя, фiлософiя, лiтература, математика, поезiя — таким було коло його iнтересiв, i всi цi лекцiї охоче читали для нього друзi-професiонали, якi були поруч i так само, як i вiн, тягли строк. І сам вiн вносив бадьорiсть своєю життєрадiснiстю й завжди намагався допомогти слабким i немiчним виконувати норму.

 

Хочу одразу розповiсти про долю цiєї чудової людини: ми розлучилися з ним, коли 1963 року КДБ несподiвано перевiв його до Володимирської тюрми — найсуворiшого полiтiзолятора. Поцiлунок та обiйми поспiхом: «Побачимося в Ізраїлi», i Юрко зник в отворi вахти.

 

І от я в Ізраїлi, а доля Юри — трагедiя: пiсля 20 рокiв ув’язнення його звiльнили, та не дали повернутися в Україну. А 1972 року знову заарештували й засудили ще на 10 рокiв ув’язнення, без усiлякої, до речi, причини. На волi залишилися його молода дружина та двоє дiтей: нинi радянська влада гуманна, i його дiтей до конц­табору поки не вiдправила».

— На вiдмiну вiд українцiв євреї отримали власну державу набагато ранiше (травень 1948 року). Це викликало несамовиту лють сталiнського оточення, яке хотiло бачити євреїв (принаймнi радянських) у горезвiсному Бiробiджанi — тайговiй глухоманi, де водяться хмари небезпечних комах, вiд укусу яких дитина помирає, а доросла людина впадає в сон. Тож у сталiнсько-берiївських таборах дедалi частiше почали з’являтися євреї, якi не бажали такого «переселення». Без краплi жалю «доблеснi» чекiсти переважно вночi зривали їх iз вогнища рiдної домiвки, вiдривали вiд дружин i дiтей, кидаючи в екстремальнi умови — на наругу та погибель.

 

— Справдi, наша розмова була б неповною, якби ми не торкнулися в’язнiв-євреїв, хоча Авраам Ісаакович не протиставляє один народ iншому, вiн з однаковою симпатiєю пише про тих, хто зламався i впав у вiдчай, i про тих, хто загартувався, вистояв, пройшов крiзь усi кола ГУЛАГiвського пекла. І хоч вiн українець, хоч єврей, для Авраама не мало нiякого значення.

 

Про українцiв я говорила, тож зупинюся на євреях. Ось бойовий генерал, який став колишнiм генералом, колишнiм Героєм Радянського Союзу, колишньою людиною, — Гуревич. Вiн помирає на смердючому матрацi на купi гнилої соломи. Всi зеки приносять йому воду та їжу, та вiн не п’є i не їсть, вiн вiддає перевагу смертi. Час вiд часу приходячи до тями, генерал Гуревич iз гiркотою повторює: «А я ж цим мерзотникам усе життя чесно служив».

 

А через два тижнi, пiсля того як його тiло опустили в загальну, не позначену його iменем могилу, надiйшов циркуряр iз Москви про те, що Гуревича реабiлiтовано, i це iєзуїтське формулювання «у зв’язку з вiдсутнiстю складу злочину».

 

Це ж тiльки в СРСР могли бути такi потворнi явища: спершу людину знищили, а далi дiйшли висновку, що «немає складу злочину».

Пряма протилежнiсть йому ремiсник Золя Кац — iнвалiд Великої Вiтчизняної вiйни, що сидiв уже тричi, пошматований операцiями вiд поранень, отриманих на фронтi.

 

Уродженець українського мiстечка, вiн не бажав їхати у чужий євреям Бiробiджан, зате потрапив на каторгу i мужньо переносив її, як i трагедiю розлучення з сiм’єю, яку силомiць вивезли до Бiробiджана. Вистояв, не впав у прострацiю й професор-фiзик Юрiй Меклер.

 

Його звинуватили у пропагандi сiонiзму на тiй пiдставi, що вiн часто посилався на працi фiзикiв-євреїв Альберта Ейнштейна та Норберта Вiнера, що беззастережно прийняв концепцiю радянського генетика-єврея Рапопорта, вiдкинувши псевдотеорiї шарлатана та пройдисвiта вiд науки сталiнiста Трохима Лисенка.

 

Ось мужнiй професор Каганов — яскрава, талановита особистiсть. У таборi вiн читав лекцiї з нових тодi наук — пара­психологiї та теософiї, а євреїв крадькома навчав iвриту. Дивно, але адмiнiстрацiя табору ставилася до нього поблажливо, бо в названих науках нiхто нiчого не розумiв. Жодного слова!

 

До речi, про адмiнiстрацiю. Саме Каганов розтлумачив їй, що Гватемала — то не прiзвище, а країна, i той, хто тягнув строк як «шпигун Гватемали», а таких було чимало, працював зовсiм не на користь якоїсь особи.

 

Людина високоосвiчена, Каганов, здавалося, знав усе. Та одного збагнути не мiг: як сталося, що конфiденцiйний  лист, якого вiн вiдправив першому послу Держави Ізраїль у СРСР Голдi Меїр, потрапив... на стiл слiдчого МДБ, який тут же звинуватив Каганова в єврейському буржуазному нацiоналiзмi».

 

Нiхто не взяв до уваги, що дружина Каганова два роки провела у блокадному Ленiнградi, вiдтак страждала на малокрiв’я, i ця недуга передалася й двом їхнiм дiтям, тож до листа Голди Меїр Каганов доклав довiдки медикiв, з яких випливало, що його дружинi та дiтям перебування на територiї Єврейської автономної областi загрожує смертельним наслiдком».

 

Тому й просив посла вiдкрити вiзу до Ізраїлю навiть не йому, а дружинi та дiтям, i за це «схопив» 15 рокiв.

 

Зрозумiло, перелiк трагiчних iсторiй можна продовжити, але наголос автор робить на iншому: що не людина, пiдкреслює вiн, то брила, мiцна непересiчна особистiсть, i неважливо, єврей вiн чи українець, бо ГУЛАГ iз його нелюдськими випробуваннями швидко перековує людей, i навiть запеклi нацiоналiсти — хоч українськi, хоч єврейськi — приходять до одвiчних людських цiнностей — дружби, щиростi, сердечностi i, якщо хочете, любовi.