Добро спецпризначення: як на Кіровоградщині створили центр для допомоги дітям з особливими освітніми потребами
Помічнянська громада Кіровоградської області, за вітчизняними мірками, має досить скромний бюджет. >>
Обвінчала вишиванка
13.10.2016
Весілля восени — особливо красиве і барвисте. Тож і сьогодні багато пар обирають саме цю пору, аби стати на весільний рушничок. (Фото з сайта i.ytimg.com.)
У п’ятницю — Покрова. Це свято українці вважають не лише народно-релігійним, а й національним. У народі кажуть: «Покрова накриває траву листям, землю — снігом, воду — льодом, а дівчат — шлюбним вінцем». І якщо планується весілля, то до Покрови має відбутися сватання. А вже з 14 жовтня настає весільна пора, яка триває аж до Пилипівки.
Весілля восени — особливо красиве і барвисте. Природа тішить око золотом на деревах, немає виснажливої літньої спеки, закінчився період відпусток. Тож і сьогодні багато пар обирають саме цю пору, аби стати на весільний рушничок...
«Жили в одному будинку в Черкасах, а познайомилися в Києві»
Погожої осінньої днини гуляли весілля й у родині черкащан Івана та Світлани Прокопенків — віддавали заміж доньку Олю. Дівчина їм не рідна, вона — університетська подруга їхньої дочки Марини. Але у родині, як каже Світлана Василівна, її вважають за свою дитину.
Весілля святкували у невеликому затишному кафе неподалік дому. З тераси, на якій стояли столики, — неймовірний вид на Кременчуцьке море. Кілька днів бабиного літа подарували Черкасам сонячну й тиху погоду. І гості на весіллі, а в кафе зібралися лише родичі та добрі знайомі родини, гуртом дійшли думки, що така осіння благодать у цей суботній день, прикрашена відблисками золотого листя на деревах, — то добрий знак на щастя молодим.
Відсвяткувати своє весілля Оля та Руслан вирішили в українському стилі і вбралися у вишиванки. Адже це символ їхнього кохання. Саме завдяки вишиванці вони зустрілися.
Цю родину знаю кілька років поспіль. Відтоді, як познайомилася із Світланою Василівною. Але про історію кохання Олі та Руслана почула вперше. Тож уже після весілля прошу дозволу її оприлюднити. «Про все найкраще розкаже Маринка», — каже мені Світлана Василівна. І ми домовляємося про зустріч.
Через кілька днів сидимо за чашкою кави. Маринка зізнається, що дуже радіє за Олю. Нарешті вона знайшла ту людину, про яку мріяла. «Хочу, аби про щасливу історію моєї сестри дізналися люди, які самотні й досі шукають своє кохання», — пояснює мені Маринка.
Каже, вкотре переконалася: щастя ходить поруч. Ми зустрічаємося з ним біля свого будинку, на перехресті вулиці, у рідному колективі. Але нерідко проходимо повз, не помічаючи. А варто, впевнена Марина, тільки озирнутися, краще придивитися, прислухатися до свого серця, і, можливо, поруч з вами той єдиний чи єдина, кого ви чекаєте.
Так і в Олі вийшло. З Русланом вони жили в одній багатоповерхівці у Черкасах. Тільки Оля у першому під’їзді, а Руслан — у тринадцятому. І, певно, не раз за минулі роки зустрічалися, та проходили повз. Але, правду кажуть, свою долю й конем не об’їдеш. Тож і вони нарешті зустрілися. Тільки не в Черкасах, а... в Києві.
«З Олею ми познайомилися, ще коли вступали до університету в Києві. Обидві з Черкас. Так стали дружити», — розповідає Маринка. Вона каже, Олю виховувала бабуся. Так склалося. Дівчата навчалися на третьому курсі, коли бабуся несподівано пішла з життя. Оля важко перенесла втрату єдиної близької людини. Від горя могла годинами лежати на ліжку, відвернувшись до стіни, пропускала пари.
Маринка добре пам’ятає, що тільки через кілька днів насилу вблагала її вийти на вулицю. Дівчата дісталися до Андріївського узвозу. Оля йшла мовчки. Маринці здавалося, що подруга мало що бачила під час тієї прогулянки. Бо і в погляді, і, певно, в душі було порожньо від внутрішнього болю.
«За роки навчання Андріївський узвіз став для нас рідним місцем. Жили неподалік. Як випадали вільні вихідні, старалися там прогулятися. І коли було гарно на душі, і коли — не дуже», — веде далі Марина.
«Тепер ти — моя сім’я!»
Так було й того разу. Потім вони зайшли до Михайлівського собору, поставили свічки й помолилися. А коли вийшли, Оля взяла Марину за руку й тихо мовила: «Тепер ти — моя сім’я!».
З того часу вони — одна родина. Олю за дочку вважають Іван Петрович та Світлана Василівна.
Оля була дружкою на Маринчиному весіллі, вона хрещена її сина Сашка. Названа сестра — частий гість у їхньому домі. Від нової сім’ї у Олі немає таємниць. «І якщо життя дивує неприємними сюрпризами, ми разом вибираємося, як любить жартувати Оля, «на чисту воду», — розповідає Марина.
Вона пригадує, як уже після університету Олі довелося пережити велике розчарування в коханні. Оля ніколи не приховувала, що мріє мати сім’ю і хоче дітей. Але їй ніяк не вдавалося облаштувати особисте життя. Коли вона приходила до Марини, то тема заміжжя виринала у розмовах обов’язково. «Я інколи не стримувалася й казала, що вона б давно могла вийти заміж. Оля тільки віджартовувалася, мовляв, ніхто не хоче мене брати за дружину», — каже Марина. Хоча чоловічої уваги їй не бракувало. Тільки не було серед них того єдиного, з яким — хоч на край світу.
Саме таким їй здався Сергій, з яким познайомилася рік тому. 30-річний чоловік запримітив Олю біля торгового центру, коли вона туди поспішала. Перегородив дорогу й запропонував познайомитися. Оля не сприйняла його витівку всерйоз, обійшла стороною. А коли скупилася й вийшла з магазину, незнайомець з букетом квітів уже зустрічав її на виході зі словами: «Лише одна чашка кави!».
Оля здалася. Не тому, що сподобався. Просто стало цікаво, що за чоловік такий настирливий і впертий.
З Сергієм зустрічалися місяць. Добрий, уважний, турботливий. Дівчина вже й про спільне майбутнє стала задумуватись. А потім Сергій зізнався, що має сім’ю і дитину. Щойно вона поцікавилася, коли познайомить її з батьками. Сказала так, бо запідозрила обман. Адже Сергій зовсім нічого не розповідав про свою родину. Своє величезне розчарування дівчина переживала дуже важко. Щоб розвіяти сестрин смуток, Марина запропонувала Олі поїхати на вихідні в Київ, побродити студентськими стежками.
«Вам личить ця вишиванка!»
Наступної суботи вони з Олею були в столиці. На Подолі припаркували автомобіль і пішли вгору Андріївським узвозом. Уже коли піднялися до кіосків із сувенірами та вишитими виробами, Оля заявила: «Сьогодні куплю собі вишиванку!». Вона довго приміряла вишиванки, поки нарешті вибрала сорочку від львівських майстринь. «Тобі так пасує!» — вигукнула голосно Марина. В ту мить і почула за своєю спиною: «Не сумнівайтеся! Вам справді личить ця вишиванка!». Оглянулася й побачила чорнявого хлопця з рюкзаком за плечима.
Вишиванку Оля купила. А ще познайомилася з Русланом — так звали випадкового знайомого. «На Поділ уже спускалися разом. Руслан закінчив історичний, тож влаштував нам справжню екскурсію Узвозом», — каже Марина.
Та найбільший подив викликало те, що хлопець виявився черкащанином. Навіть більше того — сусідом по будинку! Про це довідалися, коли разом зайшли пообідати.
Уже на прощання Руслан попросив у Олі телефон. І наступного дня подзвонив...
Магія, диво — називайте як хочете. Але Андріївський узвіз, куди до скульптурної композиції Проні Прокопівни і Голохвастова приходять сотні весільних пар, знову подарував надію розчарованій у коханні Олі.
...Вишиванку, яка стала для молодят доленосною, Оля тепер береже як сімейну реліквію. Мине час — і молода мама покаже її своїй доньці та розкаже щасливу історію їхнього з татом кохання. Адже, як зізналася наостанок Марина, молода родина зараз чекає на появу дівчинки...
