Мурали
Київські журналісти приїхали у Харків на відкриття «ГаліціяКульту» 4 жовтня, більшість із нашої групи у Харкові були вперше. Мене «спокусила» … екскурсія на «Турбоатом», один із найбільших турбінобудівних заводів світу, який займає площу 50,5 га, має 82 роки історії і власний гімн: останнім часом я полюбила заводи, промисловість, виробництво, це заворожує якоюсь механічною пластичністю, ритмікою, синхронністю.
Суперзакрите підприємство з тими, ще старими, порядками повелося на модні мурали і відкрило ворота для західноукраїнських та харківських художників, які в рамках «муральної» резиденції спільно розписали шiсть стін заводу.
Кажуть, керівництво заводу створило для художників чудові умови — їм дали дорогі фарби з надлишком, виділили техніку, потрібну для роботи, от тільки побажання до зображень висловили конкретні та ескізи не затверджували, поки не побачили індустріальну тематику.
Кажуть, керівництво заводу навіть зменшило висоту мурів навколо території, щоб мурали було видно з вулиці, щоправда, нас на завод не пустили — режимний об’єкт.
На вулицях Харкова мурали теж зустрічаються — мені впали в око романтичні й наївно-ідеалізовані портрети Людмили Гурченко, льотчиці Валентини Гризодуб, Леоніда Бикова на будинках міста.
Будинок «Слово» й інші літературні адреси
Шість резиденцій — це одна (літня) з двох частин «ГаліціяКульту», в рамках якої митці зі східного та західного регіонів спільно працювали над проектами: якраз на програму резиденцій і вдалося отримати європейський грант. Архітектори вивчали історичний та урбаністичний контекст легендарного письменницького будинку «Слово».
Одинадцять художників — Артем Волокітін, Віталій Кохан, Костятин Зоркін, Олексій Яловега, Роман Мінін, Тетяна Малиновська, Валерій Губенін, Тереза та Михайло Барабашi, Оксана Солоп і Ганна Шумська — у рамках резиденції «Коло спілкування» знайшли універсальну метафору — капсулу, і на виставці в ЄрміловЦентрі представили роботи, створені «тут і тепер».
Харківські діти, які приходили на резиденцію для юних аніматорів «Відкрита тема» з Романом Дзвонковським, через годину вже всі говорили українською мовою — це улюблена розповідь організаторів форуму.
Режисери під керівництвом менторів — автора фільму «Жива ватра» Остапа Костюка та харківської режисерки Любові Дуракової працювали над документальними фільмами про міські історії, які потім мали б укластися в альманах: шукали героїв у Держпромі, будинку «Слово», на ринку «Барабашово». А художникам-графікам пощастило попрацювати під орудою Павла Макова — їхня резиденція називалася «Майстер-клас», вони малювали місто і підсумкову виставку «Щоденник» відкрили у галереї «ВоваТаня».
Промисловий, потужний, жилавий Харків надихає і митців, і журналістів, і кураторів, і, я впевнена, надихав би туристів, якби туристичні фірми проклали сюди маршрути, або мер Харкова, за прикладом мера Львова, більше працював над міфами міста.
«Я вважаю Харків найкрасивішим містом України і мені в ньому дуже комфортно», — каже кураторка літературної програми «ГаліціяКульту», поетка Люба Якимчук. Разом із режисером Тарасом Томенком вона є авторкою 90-хвилинного документального фільму про будинок «Слово» — знаменитий письменницький кооператив, побудований у 1928 році, де жили Хвильовий, Підмогильний, Йогансен, Тичина, Остап Вишня, Іван Багряний, Михайло Яловий, який потім називали і «мишоловкою», і «крематорієм». Невдовзі Люба і Тарас почнуть зйомки художнього фільму про цей знаковий дім.
Екскурсію до будинку, зведеного буквою «С» — звідси «Слово» — нам проводить співробітниця харківського літературного музею Тетяна Пилипчук: ми розглядаємо простір між кінцями букви С, де взимку письменники заливали ковзанку, і шукаємо вгорі місце, де міг би бути солярій, у якому, за легендою, засмагали українські літератори.
Зі «Словом» пов’язана історія української літератури 1920-х — початку 1930-х років, «розстріляне Відродження», міські легенди, але теперішні мешканці від легенд відмахуються — хочуть спокою.
Ще одна літературна адреса — Будинок літераторів імені Василя Еллана-Блакитного, де колись була знаменита більярдна, де король більярду Владімір Маяковскій програв Майку Йогансену, тепер тут Радіоастрономічний iнститут. А хочеться, щоб у цьому будинку був літературний музей, каже Тетяна Пилипчук. До літературного музею, в якому, крім найповнішого архіву літератури і артефактів 1920—1930-х років, ще купа артефактів, пов’язаних із життям і творчістю Сергія Жадана, ми теж потрапили: побачили перейменовану вулицю Дмитра Багалія, стріт-арт Гамлета у підворітті навпроти і виставку про Григорія Сковороду та його концепцію щастя.
До речі, літературну програму для «ГаліціяКульту» Люба Якимчук складала на основі опитування харківських і галицьких «фокус-груп». «Я виділила два основні напрями — сучасна література і історія літератури, — розповіла Люба кореспондентці «УМ», — у другу категорію ввійшли переважно автори, які пишуть іноземними мовами, як от Йозеф Рот (писав німецькою), або Агнон (писав на івриті та ідишем), Захер Мазох, який буде представлений дуже цікаво через призму пригнічення чоловіка в модерному світі.
А потім я сіла і подумала, що це виходить така обкладинкова Галичина, надто очевидна і зрозуміла, принаймні для людей, які займаються літературою. Я вирішила додати андеграундних ноток — так з’явилися усні історії львівських гіпі, переказані Андрієм Курковим, таким чином потрапив сюди і «неочевидний» автор із Тернополя Юрій Завадський, котрий пише складну фонетичну поезію — тут він показує свій шалений костюмований перформенс.
«Очевидні» галицькі письменники у нас теж є, наприклад, ми будемо говорити про «станіславський феномен», буде виступати лауреат шевченківської премії Василь Герасим’юк, приїдуть Прохасько і Єшкілєв, Мар’яна Савка з Мар’яною Кияновською.
У програмі буде лекція «Львів Станіслава Лема» і презентація книжки Олі Гантюк «Страх і відвага». Очевидно, що найбільш масові акції нашого проекту — музичні й театральні, вони завжди збирають більшу аудиторію, але, наприклад, на перформенси ми теж очікуємо до 100 людей — музичний перформенс Галі Крук «Опір Матерії» або публічне інтерв’ю з Юрієм Андруховичем.
Музика і міфи
Якщо в літературній програмі — 18 заходів (від початку планувалося 40), то в музичній — 5. Кураторка музичного напряму, музикознавиця Люба Морозова розповідає про проект «Юзеф Кофлєр та його час: зріз музичного життя Львова 1920—1930-х років» у виконанні Collegium Musicum, про те, що Кофлєр був відомим додекафоністом, а його Першу симфонію транслювали зі Львова на всю Польщу, про те, що виступ «ГИЧ оркестра» «замовили» харків’яни, що єдиний в Україні молодіжний симфонічний оркестр «Слобожанський» виконає забуті львівські симфонії 1950—1960-х років.
Харківський гітарний квартет на відкритті «Галіція Культу» у ЄрміловЦентрі грав твори Пендерецького, Лютославського, Андрушка. Власне, відкриття — це ритуал, кілька спікерів, музика і виставка «Мистецтво Галичини кінця ХХ — початку ХХІ століття», яку робили київські куратори Оксана Баршинова, Дмитро Голець і львів’янка Наталя Космолінська.
Виставка складається з двох частин — у Харківському художньому музеї проходить «музейна» «Мистецтво Галичини з фондів українських музеїв», у ЄрміловЦентрі — більш сучасні роботи, обидві разом — це одне з найцікавіших представлень західноукраїнського мистецтва. Звичайно, це «київський» погляд, галичани бачать себе і своє мистецтво інакше.
«Вони хочуть забути або викреслити зі своєї історії, наприклад, соцреалізм, кажуть, це нам не притаманне, — розповідає куратор Оксана Баршинова, — але ми хотіли показати різні пласти і різні імена».
В «музейній» виставці представлені і національні теми — роботи Олени Кульчицької, Йосипа Куриласа, Опанаса Заливахи, і модерністські натюрморти та пейзажі Романа і Маргіт Сельських, Карла Звіринського, і чудова львівська графіка — від Леопольда Левицького до Олександра Аксініна та Юрія Чаришнікова, і львівські класики — Любомир Медвідь, Володимир Патик, й іронічний франківський художник Ігор Перекліта. Виставка в ЄрміловЦентрі працювала з темами ідентичності, пограниччя, сакральності, мілітарності.
.jpg)
Спочатку вона видається надто іронічною: інсталяція «Брама на Захід» Сергія Петлюка та Олексія Хорошка — лабіринт із базарних картатих сумок, фотографії хресних ходів, постмодерністська гра з темою сакральності, стосунків Галичини й України, але далі куратори «вирівняли» настрій — тема пам’яті в роботі Євгена Самборського, і в проекті Олени Турянської, яка відтворила свій родовід і показала всі переплетіння доль, етносів, професій, і в роботі «Відкритої групи». Виставка — велика кураторська удача, і її потрібно було б обов’язково показати в Києві, та й у Львові.
Ще одна цікава програма — лекції і дискусії, яку курирує заступниця директора Центру міської історії Львова Ірина Мацевко. Тут дискусії про те, що таке міф Галичини, що таке націоналізм, воєнні конфлікти і больові точки: мені вдалося послухати виступ «альтернативного» львівського історика Василя Расевича, його «розвінчування міфу Галичини» здалося трохи мазохістинчим і радикальним навіть для мене, «східнячки». Але це окрема розлога історична тема.
P.S. ...В «Інтерсіті», що віз нас із Харкова в Київ, я думала про те, що суспільство знову випередило державу, що державну справу — познайомити різні регіони України через культуру, надати інакшості цінності, робить бізнесвумен Ольга Сагайдак, яка створила аукціонний дім «Корнерс» і продавала антикваріат та живопис ХІХ століття, поки головні її покупці після Майдану не втекли з країни.
Вона, як і всі, вірила в еволюційні зміни, а коли побачила, що хтось за зміни віддає життя, почала думати про свій внесок у перемогу. «Якщо порівнювати країну з людським організмом, то, коли починається гангрена, хочеться, щоб тебе рятували і боролися за кожен твій орган, кожен палець і ніготь, не хочеться, щоб щось відрізали бездумно і бездушно. І нам у 2014 році захотілося поборотися за Донбас.
В ідеалі, звичайно, хотілося б, щоб нам допомагали держава і громада, бо грантодавці, як не крути, переслідують свої цілі і часто ставлять жорсткі умови. Американцям треба по одному написати, європейцям по-іншому розказати, при цьому не втратити себе і не загубитися в цьому намаганні сподобатися. Тому що головний наш «мінус» — ми хочемо відкривати Україну для українців».
