Дозвольте не погодитися, пане Президенте

Головна причина невпевненого існування України в тому, що суспільство змушене постійно боротися з державою. Конфлікт перманентно існує в різних сферах, але в конкретному випадку говоримо про мову; про мову як засіб спілкування і державну мову як один із символів Держави...

Президет наполягає на тому, що мовної проблеми в Україні не існує, обґрунтовуючи свою думку тим, що на захист країни від загарбників стали різномовні патріоти. Але це — виняткова ситуація, коли, як на пожежі, не має значення, якого кольору відра, з яких заливають вогонь. Але ж постійно на пожежі не живуть, і будівлі зводять не для цього... Так і в нашому випадку — треба розрізняти мову спілкування від мови державної. Ця потреба проявилася і на фронті. В одному з телеефірів рядовий боєць сказав, що однією з причин безперешкодного проникнення через лінію зіткнення диверсантів є однакова мова. Сумно як для держави те, що пересічний громадянин інтуїтивно відчуває важливість мови, а державні діячі — ні. 

Ось іще один виразний побутовий приклад, оприлюднений часописом «Полтавський вісник» (№37, 2015 р.): полтавка, яка одружилася з фіном, кілька років живе у Фінляндії, але регулярно приїздить на Батьківщину, розповідає, що, крім фінської мови, переважна більшість населення також вільно розмовляє англійською та шведською. «Але найголовніша з усіх умов при пошуку роботи — знання фінської мови. Без цього ти нікому там не потрібен». Тобто там є розуміння важливості державної мови, розуміння, що вона є оберегом нації, ніким не порушним символом Держави і найнадійнішим, безкоштовним кордоном краю. І як така українська державна мова теж повинна панувати в державних органах влади, в тому числі й у Збройних силах. Інакше Росія постійно претендуватиме на «захист» південно-східних зросійщених теренів, а за іншої ситуації в регіоні — Польща на Волині, Угорщина на Закарпатті, Румунія на Буковині... 

На превеликий жаль, суспільство не розуміє, а держава його не вчить, що непохитність державної мови повиннi захищати Конституція і гарант її дотримання — Президент України; а мови спілкування повинна захищати «Європейська хартія регіональних мов і мов національних меншин» та відповідні закони держави. Але «Хартію», попри її ратифікацію Верховною Радою, повністю ігноровано в принципі, адже для її толерантного впровадження в життя потрібно точно знати, хто, де і в якій кількості проживає, для чого потрібно провести перепис населення. Уже традиційне ігнорування мовної проблеми свідчить, попри політичну демагогію, про те, що держава не зацікавлена у стабільності суспільства. Свою нехіть вона перекладає на пересічних громадян, мовляв, «держава — це ви». Але це не зов­сім так. Тлумачний словник зазначає: «Держава — апарат політичної влади в суспільстві// країна з таким апаратом політичної влади». З цього очевидно, що життя країни залежить від того, хто складає апарат політичної влади. 

Пан Яценюк неодноразово «віщав», що світом правлять гроші. В Україні апарат політичної влади, щоб правити,  зруйнував економіку і все, що можна, продав, а коли те, що «погано лежало», вичерпалося, пішов із простягнутою рукою світом, перекладаючи відповідальність за грабунок на наступні покоління українців, які змушені будуть віддавати борги «попєрєдніков». Держава не матиме перспектив, якщо українці покладатимуться на байдуже «якось воно буде». Буде погано і ще гірше. Але це наша, Богом дана земля, і буде так, як ми захочемо! Якщо захочемо...