Анастасія Дойнікова з Миргорода весь час доводить, що запас сил людського організму невичерпний і що навіть у літньому віці можна жити повнокровно й цікаво. Ще не так давно, у липні, вона муштрувала мене під час сходження на Говерлу, Хом’як та інші вершини Карпатських гір — була керівником нашої туристичної групи. І от за той час, відколи ми не бачилися, встигла піднятися на одну з вершин Кавказьких гір. Говорить: то була вже не туристична, а справжня альпіністська експедиція.
— Уже кілька разів я підкорюю гірські вершини в місяць мого народження: майже в 71 рік піднялася на Ельбрус, у 75 — на Казбек. А цього року ми вирішили піднятися на вершину висотою 4 388 метрів, яка розташована поряд із Казбеком і досі була безіменною, а відтепер називатиметься піком Гурамішвілі, — розповідає покорителька вершин, показуючи фотознімки.
Ідея такої назви невипадково спала на думку керівнику групи Василю Ніколаєнку, також миргородцю, адже ім’я відомого грузинського поета Давіда Гурамішвілі тісно пов’язане з Миргородом. Василь Леонардович уже подав відповідне прохання до картографічної служби Грузії.
— У Грузії, дізнавшись, що ми з Миргорода, нас мало не на руках носили: влаштували прийом у мерії міста-побратима Мцхета, обід у ресторані, екскурсію... А загалом ми проїхали майже всю Грузію з півночі на південь, окрім того, два дні купалися в морі. Експедицію ж у гори, про яку йдеться, було заплановано ще торік.
— І відтоді я мріяла про неї, отримуючи маленьку пенсію й не маючи жодних інших доходів, — продовжує моя співрозмовниця. — А здійснилася моя мрія завдяки спонсорам, які презентували мені квиток на переліт до Кутаїсі, який коштує 5,5 тисячі гривень — безумовно, для мене це непідйомна сума, плюс курорт «Миргород» виділив як своїй колишній працівниці 2,5 тисячі гривень. А потім родичі, друзі, знайомі підкинули, хто скільки зміг, — їм усім також велика дяка. У такий спосіб зібрала необхідні кошти на переліт і подальший переїзд.
В аеропорту виявилося, що наш багаж має завелику вагу, тож, щоб не платити за зайві кілограми, довелося дещо вдягнути на себе. Я, скажімо, наділа зимові черевики, куртку і навіть каску. Звичайно, насміялися одне з одного від душі. Приземлившись у Кутаїсі, на ранок добралися до міста Казбегі (офіційно воно називається інакше, проте про це мало хто знає) і того ж дня піднялися на висоту 2 тисячі метрів. У нашій групі було семеро осіб — за винятком одного альпініста з Києва, усі з Полтави та області. Чоловіча частина досить активно мені допомагала. Допомога була не зайвою — ви ж бачите на знімках, які роздуті в нас рюкзаки. Несли все необхідне: і теплий одяг, і спальні мішки, й альпіністське спорядження, і запас продуктів, і навіть газові балони.
На підйом витратили тиждень. Перед цим у Кавказьких горах вiсiм днів ішли опади, тріщини в льодовику Гергеті сховалися під сніговим покровом. Окрім усього, один одесит загинув, провалившись у тріщину під Казбеком. Тож усі групи альпіністів, за словами Анастасії Йосипівни, повернулися, не наважившись піднятися на жодну з вершин. Наші альпіністи також були стурбовані, проте не відступили, а вирішили йти у зв’язках. І, на щастя, на зміну снігопаду прийшла сонячна погода.
— От ви запитуєте, чому на знімках у мене обличчя опухле. Та тому, що кілька ночей провела в наметі при температурі мiнус 8 градусів. Було, прокидаєшся вранці, а під килимком-карематом калюжа води — то від тепла твого тіла сніг із льодом розтали, — сміється Анастасія Дойнікова. — Причому до висоти 3 тисячі метрів було не холодно. А вже коли йшли льодовиком на висоті понад 3 400 метрів, почав допікати холод — довелося одягти пухові куртки та рукавиці. До того ж давав про себе знати кисневий голод.
Так, самопочуття у горах на значній висоті зазвичай не найкраще. Востаннє переночували на висоті 4 200 метрів, а вранці досягли нарешті мети — забралися на омріяний пік. До речі, коли ми піднімалися, то не бачили ознак того, що там іще хтось був: на снігу взагалі не було слідів.
Звичайно ж, тріщини в льодовику дуже небезпечні. Ми й перестрибували через них, і переправлялися. За нами йшла група поляків, так одна їхня альпіністка провалилася в таку тріщину — пощастило, що зачепилася рюкзаком. У її батька був ступор: він стояв, не в змозі ступити й кроку. Натомість Віктор із міста Горішні Плавні з нашої групи не розгубився й чимдуж кинувся на допомогу. Що й казати, то була вкрай нелегка альпіністська експедиція.
Спуск, за словами нашої героїні, видався ще складнішим, аніж підйом. Альпіністи, знову ж таки, були зі страховками і якийсь відрізок шляху йшли по гірському хребту, аби вберегтися від снігових лавин. У горах головне — обережність. Ті з групи, хто досі не був на вершині Казбека, піднялися ще й туди. Людей її віку, каже Анастасія Йосипівна, в горах зустрінеш нечасто. Втім цього разу на перевалі наші земляки зустрілися з групою іранців, так от найстаршому з них було 84 роки.
— Ми поспілкувалися (один з іранців володів російською мовою), я навіть дала їм автограф, — пригадує Анастасія Дойнікова. — Щоправда, невідомо, чи та група добралася до вершини. Багато хто з любителів гір воліє не ризикувати, а тому доходить лише до метеостанції, що розміщена на висоті 3 650 метрів. А загалом ми зустрічали в горах альпіністів з усієї Європи, Ізраїлю...
Звісно, екіпіруванню іноземців можна тільки позаздрити: все спорядження нове, аж блищить. А ми досі на «совдепівських» «кішках» ходимо. Хоч я почуваюся на них дуже впевнено — звикла.
Коли запитують, що мене тягне на небезпечні вершини, відповідаю, що гірський туризм — то стан душі. Я ходжу в гори зі студентських років. Окрім цього, все життя займаюся й бігом, і лижним спортом.
Коли повернулася з Грузії, взяла участь у марафоні в Полтаві, організованому «Новою поштою», — пробігла 10 кілометрів за 49 хвилин. Була дуже задоволена таким результатом. Уявіть собі, кілометр долала менш ніж за 5 хвилин, до того ж була найстаршою серед бігунів-жінок.
