Про робочі місця і кризу
Сьогодні на підприємствах УТОС працює приблизно три з половиною тисячі осіб. Ще стільки ж працюють на інших підприємствах чи в організаціях — де змогли влаштуватися, особливо це стосується інвалідів 3-ї групи. Усього ж в УТОСі зареєстровано трохи більше 34 тисяч інвалідів. Ще багато хто з них хотів би працювати. Але у них немає такої можливості. Через цілий комплекс проблем. Розкажу про головні.
Інваліди по зору, особливо першої і другої групи, можуть працювати лише на спеціально облаштованих робочих місцях. Такі створені тільки на підприємствах УТОСу. Крім того, інвалід мусить дуже добре знати дорогу на роботу, щоб до неї дістатися без сторонньої допомоги. Тобто він повинен жити в тому населеному пункті, де є наші виробництва, — у себе вдома або в гуртожитку. На сьогодні гуртожитків мало, наприклад, у Київській області лише два. Хто живе далеко від наших підприємств, не має змоги працювати. І не завжди йдеться про глухі села чи райони. Візьміть Київщину — в Борисполі, у Броварах працювати ніде. Залишається жити лише на одну пенсію. (От я інвалід першої групи по зору, маю 40 років стажу, а пенсія моя — 1428 гривень. А якщо у людини менший стаж — то пенсія ще менша.)
До того ж, економічна криза вдарила і по наших підприємствах: ми скорочуємо виробництво, нам важко конкурувати з іншими виробниками, які заповнили український ринок товарами, що традиційно вважалися нашими, УТОСівськими — наприклад, прищепки, розетки, вимикачі, відра, карнизи тощо.
При цьому ми намагаємося не скорочувати людей. Бо скороти незрячу людину — і куди вона подінеться? Зазвичай, працівникiв не скорочують, вони просто виходять на роботу тоді, коли є замовлення.
Щодо наших заробітків, то законодавство вимагає, аби зарплата була не нижча мінімальної. Але все залежить від того, чи має підприємство замовлення і яку саме продукцію воно випускає. Зарплата може бути і два прожиткові мінімуми, а може й 300—500 гривень.
Про кредити і позики
Щоб підвищити конкурентоспроможність нашої продукції, треба, перш за все, модернізувати виробництво. А у нас на це практично немає коштів. Скористатися ж кредитами ми теж не можемо — вони занадто дорогі, надаються більш ніж під 20% річних. Щоб погасити такий кредит, треба буде підняти ціну на продукцію — і її ніхто у нас не візьме. Держава мала б потурбуватися і гарантувати нам кредит під, наприклад, 5 відсотків. Такими кредитами певна частина наших підприємств вже могла б скористатися. Однак їх немає.
З позиками теж непросто. Сьогодні той самий Фонд соціального захисту інвалідів може надати безвідсоткову позику — хоч на поворотній, хоч на безповоротній основі. Але щоб отримати позику, треба надати Фонду до 50 видів різноманітних документів. І серед них є такі, які зібрати надзвичайно важко. Наприклад, треба надати індивідуальну програму реабілітації на кожного інваліда, що працює на цьому підприємстві. Сьогодні кожен інвалід, який оформляє групу в МСЕК, отримує одночасно індивідуальну програму реабілітації. Лікарі в ній визначають, яке лікування потрібне людині, які засоби реабілітації тощо. Але людина, що отримала групу інвалідності 30-20-15 років тому, коли ця індивідуальна програма ще МСЕКом не видавалася, її просто не має. Щоб її отримати, треба знову проходити через МСЕК, незряча людина це може зробити тільки із супроводжуючим. Уявіть, яка морока. А без цього Фонд не надасть позику. І це я лише про один вид документа розповів. Уявляєте, який головний біль із цими позиками? Хоча, справді, деякі підприємства їх таки отримують, пройшовши мученицький шлях.
У принципі, нам залишається тільки шукати якогось інвестора, щоб модернізувати обладнання i спільно з інвестором випускати якусь продукцію.
Про преференції і монополію
Держава, на жаль, не передбачає ніяких преференцій бізнесовим структурам і приватним підприємцям за те, щоб вони з нами співпрацювали.
Навпаки, сьогодні ми маємо, я б так сказав, процес зворотний. Зараз поясню. Колись ми могли брати участь у тендерах, які проводила держава щодо закупівель товарів і послуг. Ми у таких тендерах мали 15-вiдсоткову преференцію. Тепер її відмінили, ми змушені брати участь у тендерах на загальних підставах — як і бюджетні чи приватні структури. І ми зразу вийшли з гри, бо не витримуємо конкуренцію. А якби ця преференція лишилася, то ми б мали кращі умови для розвитку.
Було б ідеально, якби нам вдалося домовитися з державою, щоб випуск певної продукції залишався за підприємствами УТОСу. У світі така практика застосовується. В Іспанії, наприклад, інвалідам належить монопольне право на розповсюдження державної лотереї. Ми це питання неодноразово порушували. Але конкретної розмови щодо цього не було, нам постійно кажуть, що монополії протирічать ринковим принципам.
Про пільги і відключене тепло
Підприємства УТОСу мають пільги — скажімо, на додану вартість, на прибуток. Але ми не маємо пільг на оплату комунальних послуг. Тоді як відповідні витрати сьогодні дуже вагомі у структурі виробничих затрат. Ситуація така: ми не можемо підняти ціну на свою продукцію, бо її ніхто не візьме, водночас збільшуються тарифи за опалення, за світло, за воду. У свій час, коли це все регулювалося на місцевому рівні (років чотири тому), ми могли домогтися у місцевої влади, щоб нас прирівняли до бюджетних чи релігійних організацій, що мають такі пільги. Зараз ці питання регулює НКРЕ, і ми не маємо пільг. Куди тільки не зверталися — і до Кабміну дійшли, але практично питання вирішити не можемо. У результаті всі підприємства, наприклад, відмовилися від центрального опалення. Десь використовують електрообігрівачі, а десь взимку працюють у холодних цехах. І це вже 3-4 роки останні так. Ми за «комуналку» платимо, як за якийсь ресторан.
Я переконаний, що для інвалідних підприємств повинні бути преференції — щодо кредитування, щодо розміщення замовлень. Бо ми ж не просто виробничники, ми забезпечуємо роботою незрячих людей, яких більше ніхто й ніде не прийме. Ми виконуємо, перш за все, соціальну функцію. Тому часто підприємства взагалі без прибутку працюють — що заробили, все й спожили, аби хоч якось зайняти людей.
Про зміну орієнтації
За кордоном інваліди дуже активно працюють у культурі, у сфері послуг. Диспетчери, масажисти, акомпаніатори. Нам було б важко так переорієнтуватися.
Бо і в культурі, і в сфері послуг маємо багато безробітних. Сліпа людина просто не проб’ється. От багато наших інвалідів отримує спеціальність масажиста. Ми намагалися їм допомогти з працевлаштуванням — скільки листів розсилали по районних управліннях охорони здоров’я, але не знайшлось для дівчат місць. Роботодавці не хочуть розуміти, що сліпа людина працює краще від зрячої, бо вона не відволікається на інтернет чи телефон, не бігає курити, вона більше віддається роботі. Сліпих беруть в останню чергу.
І що ж робити?
Поки держава подумає про преференції і дешеві кредити для нас, нам треба шукати партнерів, зацікавлених інвесторів. Практично ми можемо все електрообладнання для дому робити — розетки, вимикачі, люстри — своє, не китайське. Кухонні вироби могли б випускати, робити деталі для автовиробництва. Чому б партнерам, з якими ми працювали б на умовах кооперації, не встановити нове обладнання на наших підприємствах?
Окремі підприємства вже знайшли інвесторів і випускають конкурентоспроможну продукцію. Наприклад, у Дніпрі — оприскувачі для сільського господарства, в Кременчуці — причепи для легкових автомобілів, у Кривому Розі — світильники для вулиць. Тобто поступово ми вчимося працювати. Нам просто потрібна підтримка держави, і розуміння суспільства — ми ж не просте виробництво, а соціально орієнтоване.
P.S. Про те, наскільки суспільство розуміє проблеми незрячих, ми з вами вже поговорили — бувальщини пам’ятаєте, які відкривали матеріал. На закінчення розкажу вам ще одну. В арсеналі Михайла Миколайовича їх, на жаль, ого скільки!
Отже, 29 років він працював на комбінаті неподалік від академічного Інституту хімії. В один і той самий час виходив iз «маршрутки» разом із його науковими співробітниками. А вони — люди всі високоосвічені й інтелігентні — хто кандидат, а хто й доктор наук. Михайло Новосецький ходив з інтелігентами однією доріжкою — день у день, у дощ у сніг. Траплялося, збивався з дороги — перша ж група інвалідності. І лише зрідка якась людина допомагала йому. А всі намагалися хутчій проскочити повз незрячого — чи не помічали його сліпоти, чи не хотіли помічати.
ЗАМКНУТИЙ ЦИКЛ?
Низькотехнологічні виробництва УТОСу не потребують висококваліфікованих робітників, що вміють працювати на сучасному обладнанні. А тому в більшості навчально-виробничих комбінатів УТОС випускникам спеціалізованих шкіл-інтернатів для сліпих дітей пропонують освоювати традиційні для системи процеси — складання тих же прищепок або вимикачів. Порочне коло, з якого треба вириватися.
ДО РЕЧІ
Історія білої тростини починається з 1921 року. Англієць Джеймс Бігс осліп у молодості, але намагався вести активне життя і, щоб відрізнятися від звичайних перехожих iз паличками, пофарбував свою тростину в білий колір. Міжнародним святом «День білої тростини» визнано ще в 1969 році у США. Це відбулося на загальних зборах Міжнародної федерації сліпих. У всесвітньому масштабі цей день відзначається з 15 жовтня 1970 року.
