Юозас Будрайтис — 75-рiчний литовський актор театру і кіно, в Україні найбільш відомий за головною роллю в художньому фільмі «Небезпечний вік». Зіграв понад 100 ролей. Зараз — народний артист Литви, в 2013-му став лауреатом Національної премії Литви в галузi культури та мистецтва. Нещодавно приїздив у Київ на Гогольfest, був тут і під час Майдану.
«Ніби занурився тоді в Литву 20 років тому»
— На фестивалі Гогольfest ви грали єдину роль старого чоловіка, який прослуховує свої давні записи, пригадуючи минуле, у виставі «Остання стрічка Креппа». Як публіка сприйняла постановку за п’єсою Семюела Беккета у вашому виконанні?
— Вразило, скільки людей залишилося зі мною поговорити після виступу, ніч була, але ніхто не розходився. Відчув розкутість. В Україні третій раз за останні п’ять років. Під час Майдану теж приїжджав грати Креппа. Ходили всю ніч по Майдану — ніби занурився тоді в Литву 20 років тому, коли ми здобували незалежність. Люди, коли хочуть свободи, — всі однакові, а коли отримують — знов починаються клани, суперечки.
Культура України дуже самобутня, у вас великий потенціал, усе-таки вас 40 мільйонів. Ті складнощі, які зараз існують, закінчаться, вам просто потрібно дуже багато терпіння зараз.
Четвертого жовтня почав зніматися в Києві у серіалі «Нюхач». Не граю в серіалах, але не зміг відмовити: сказали, що роль спеціально для мене написали. Гратиму там негідника-лікаря, який створив штучне серце, а про що серіал — не знаю.
— Як обираєте ролі, на які погоджуєтеся?
— Як їжу в ресторані — що зараз до душі: млинці з сиром, печінка чи салат. Меню вже невелике: репертуар звузився з огляду на вік. Пропонують дідуся, батюшку, письменника чи гангстера.
Для мене не має значення, грати в класичних чи новітніх постановках. Потрібно говорити про людину, а вона залишається одна й та ж: відчуває біль, закохується, проходять фізіологічні процеси. З роками змінюється лише одяг та антураж.
«Коли запропонували грати Леніна...»
— Згадуючи те, з чого починали, розкажіть, як сталося, що на третьому курсі юридичного факультету литовський режисер Вітаутас Жалак’явічюс запропонував першу роль у кіно?
— Знайшов мене для фільму «Ніхто не хотів помирати» — як золото в Клондайку. Був студентом, 24 рублі стипендії — малувато, а за зйомки платили гроші, тому погодився. Коли познайомився з Жалак’явічюсом, меркантильність відійшла на другий план: зрозумів, якої величини ця людина. Лише він міг витягти мене з юриспруденції: тоді дуже хотів бути слідчим чи адвокатом.
З першою стрічкою кіно захопило повністю. В його наступному фільмі «Світ, який належить чоловікам» була прописана моя друга роль, але влада сценарій одразу заборонила. Жалак’явічюс уже не випускав мене з поля зору, коли помирав, сказав дружині: хочу, щоб Юозеф ніс мій орден перед поховальною процесією. Для мене це було дуже почесно.
— А як у житті з’явився театр?
— Непорозуміння. На курсах, на які мене запросив Жалак’явічюс, навчався разом з головним режисером Каунаського театру Йонасом Вайтусом. Одразу сказав: я не буду грати, бо цього не вмію. Актори школу закінчують, їх навчають створювати роль, спілкуватися з партнерами по сцені, говорити, щоб голос долітав до останніх рядів. Я цього не вмію, бо не актор. Говорив для першого ряду, а він передавав наступним. Після першої ролі в театрі чомусь вийшло багато позитивних рецензій, писали, буцімто я — якийсь хороший актор, медитуючий.
Коли запропонували грати Леніна, спершу сказав: так не піде, я не кар’єрист, мені нічого не треба. Він тоді був божеством, соромно було репетирувати — ніби Будрайтіс кар’єру так робить. Бачив одну фотографію Леніна, де він стояв на Червоній площі в кепці, руки тримав у кишенях, а мізинець був відстовбурчений. Ми ж тоді не бачили його хворим, не знали про це. Той палець мені не давав спокою вдень і вночі — сиджу в кріслі і все граюся з ним, думаю, що з ним зробити.
Врешті руки стали паралітичними, якось вловив, що потрібно грати патологію хвороби. Щоб постава була така, як у Леніна — великий кут нахилу — черевики пригвинчували до підлоги. Створив дуже трагічний образ, бо Ленін фактично став жертвою своєї ж машини. Дивно було, що про бюрократизм на вулиці не можна говорити, а тут міг кричати на всю сцену.
У націоналістичному Каунасі вистава мала такий успіх, що люди вночі стояли в чергу. Нещодавно відомий литовський режисер Шарунас Бартас згадував, як його актор потай через стріху проводив на мою виставу.
Грав на місяць більше десяти Солнесів iз «Будівельника Солнеса» Ібсена і півдесятка Ленінів.
Їздив у Каунас iз Вільнюса, жив у гримерці на килимі. Надягав пальто, п’ять книжок під головою — так добре спалося, як і сьогодні не спиться. Коли привезли вистави до Вільнюса, мав грати 13 «Солнесів» поспіль. Пояснили, що робочі сцени не можуть переставляти декорації. Робочі не можуть, а я повинен могти!
«Захоплююсь постійно чимось новим — це погано»
— Із чого почалося захоплення фотографією?
— Знімав друзів на кіномайданчику: Янковського, Любшина, Смоктуновського, Буркова, Нейолову, Демидову, Ахеджакову, Гурченко. Всі ці акторки грали моїх дружин або коханок. Хотів зберегти обличчя людей, які на мене вплинули, тому фотографував. Мав старий німецький фотоапарат, дістав для нього дефіцитний ширококутний об’єктив, який використовували в розвідці.
Марина Нейолова на паркані сидить, запитую: Марино, ти чого тут сидиш? Вона: а тобі не подобається? Я її клац-клац. У 2010 р. директор Дому фотографії в Москві віддала мені всю галерею Мосфільму на міжнародне фотобієнале.
Помістили 70 фотографій, Леонова тричі крали, скло над фотографією гладили, сльози крапали. В мене була виставка у Білорусі, Фінляндії, зараз готую третю виставку «Мій Париж. Записки того, хто гуляє». Мене прийняли в Спілку фотохудожників Литви.
— У вас багато талантів.
— І що з того? Захоплююсь постійно чимось новим — це погано, потрібно заглиблюватися повністю в одну справу. Був закоханий у Париж, фотографував його. Коли дізнався, що Ван Гог захоплювався японською культурою — з’явилась бацила Японії, перечитав усе, що було перекладено з японської.
Поступово ця хвороба пішла, прийшов Рим, який закінчився тим, що дочка вивчила італійську і поїхала з Флоренції. Тепер дочка навчається на психолога у Великобританії, і я тепер під наркозом Лондона.
Усе це для мене неважливо, як і театр, кіно. Не знаю жодного заняття, яке б вартувало, щоб пожертвувати собою. Мають значення стосунки між людьми, мир, здоров’я. Хтозна, може, орати землю мало би більше сенсу, аніж бути на сцені?
— Вас виключили зі школи в дев’ятому класі за погану поведінку. Ті бунтарство і дитячість у вас залишилися?
— Поки в школі була трійка з поведінки, ще тримався, коли двійка — теж, а коли кол поставили — вигнали. Був противним, непокірним. Зараз уже немає тої гостроти, бездумності, став раціональнішим. Але голова — комп’ютер, файли звідти не зникають, вискакують досі. Через невисокий паркан ще зможу перескочити.
Нещодавно розбирав удома книги, прочитав книгу віршів для дітей, про велосипед. Постійно граю з собою. Листя в дворі можна підмітати, вважаючи це важкою роботою, а можна — граючи, уявляти це мистецтвом. Карти не люблю, іноді граю в рулетку.
— Чого не можете терпіти?
— Ці довгі, тонкі огидні макарони — спагеті. Зараз лише про них говорю — вже противно.
— Який аромат має велике значення?
— Запах суконь моєї мами. Лежав на підлозі, встромляв ніс у шафу і вдихав їх аромат. Не уявляю, які трави, парфуми могли так пахнути — так мама мені ніколи і не сказала цього.
— Який найдорожчий подарунок отримували?
— Малюнки, які намалювали мені мої діти. Найбільше в житті пишаюся своїми дочкою та сином.
— Любите природу?
— Люблю ліс. Природу часто порівнюю з людиною. Посадив дуб — поки не досяг мого зросту. Шкода, що не зможу насадити цілий ліс.
— Що вважаєте своєю помилкою?
— Себе ні в чому не потрібно звинувачувати. Вчинив, як тоді вважав за потрібне, отже так і було потрібно.
— Який девіз вашого життя?
— Я про себе і своє життя так голосно не кажу. Живу, як курка: темнота наступає — йду спати, сонце сходить — і я встаю. Постійно відпочиваю — щоб не втомитися від цього, іноді перебиваю відпочинок роботою.
На папері культурі виділяють п’ять відсотків бюджету
— Говорячи про Литву, яке мистецтво там зараз найбільш розвинене?
— Молоді оператори перейняли традиційно хорошу естетику литовського кіно, а от у молодих режисерів, навпаки? хаотичність. Хоча, коли подивився фільм «Гравець» Йонінаса — побачив, що режисура, ідея, гра акторів на високому рівні, зрозумів: молоді люди у нас вміють робити кіно.
Багато литовських музикантів їздить iз концертами за кордон, деякі переїжджають, наш співак Едгарас Монтвідас зараз має контракт у Лондоні. Музична панорама в Литві насичена, дихає, особливо це помітно на фестивалях джазової музики, Літньому музичному фестивалі. Їх у Литві проводять так багато, що не встигаю не лише на всіх побувати, а й просто відслідкувати. Мистецтво вираження зараз усе більше переходить у перформанс, литовський художник Вілмантас Марцинкявічюс — улюбленець датської публіки, робить портрети їхньої королівської родини. Стара гвардія литовських художників ще не пішла.
Із літературою справа гірша: мова гальмує поширення літератури, бо народ малочисельний, відповідно, мало носіїв. Якісний переклад, щоб твір на ринку конкурував iз високою літературою, вдається рідко. Литва — поетична країна, поети зарекомендували себе більше, ніж прозаїки.
— Чи достатня підтримка культурної галузi від держави?
— Є спеціальні фонди, які фінансують грантами проекти-переможці. Конкурс обов’язковий як для молодих, так і для метрів. Міністерство не втручається в цю справу, нічого не розподіляє, і це правильно, воно взагалі не має торкатися грошей.
Більшість коштів на фільми йде через Кіноцентр, ще є Фонд підтримки спорту і культури. Але реально вишукують спонсорів. На папері культурі виділяють п’ять відсотків бюджету і два — на оборону. Розумію, що оборона важлива, зберегти незалежність — першочергово, але скорочувати заради цього витрати на культуру неправильно. Реально з п’яти доходить лише три відсотки.
Культурні газети, журнали не те що не купаються в грошах — шукають шляхи, щоб вижити, економлять на працівниках, улітку пропускають номери, щоб назбирати на наступні. Коли держава у своєму розвитку досягає рівня, що всі ситі, тоді може нормально фінансувати свої структури. В Литві поки цього немає. Поки ми недосконалі, держава має підтримувати культуру.
— Де знайти гроші?
— Якщо грамотно побудувати організм держави, це нескладно. По-перше, потрібно скоротити працівників міністерств. По-друге, для Литви з населенням 2 мільйони 800 тисяч 141 парламентарій — забагато, а ще кожен має помічника, заступника, заступника помічника, всім платять зарплату, канцелярські витрати.
— Ви з 1996-го були аташе з культури в Росії. Що тоді спонукало погодитися на посаду?
— Біс підсунув ногу: міністр закордонних справ запропонував. Відмовився тоді тим, що не знаю, як це робиться, і з дев’ятої до шостої сидіти на одному місці — не для мене. Ще й краватку потрібно носити — для мене це як ходити з петлею на шиї, все чекаєш, що тебе повісять. І найважливіше, сказав тоді: моя дружина нізащо не поїде.
Вона науковий працiвник, доктор з хімії, має більше 20 винаходів. Але в той час фундаментальні науки стали не потрібні, закрили Інститут хімії і технології, де працювала науковим співробітником. На прийомі в білоруському посольстві знов підійшов міністр закордонних справ, узяв за горло: ну поїдьте аташе з культури в Росію. Кажу: та я ж пояснив, дружина не їде. Вона поруч стоїть: це хто не їде? Я їду!
Коли прийшов до міністерства, на мені був піджак у клітинку, смугаста сорочка, мав довге волосся. Міністр подивився на мене скляним риб’ячим оком. Я сказав йому: зрозумів, я не за протоколом — сьогодні на роботу не піду, поїду в універмаг.
Купив уперше в житті австрійський костюм, краватку. Потім повернувся і попросив одразу п’ять краваток: вирішив хоч різними кольорами себе розважити. Приїхав у Москву в 1996 році на три роки, а поїхав у 2014-му радником-посланцем другого рангу.
