Месник чи бандит: на Волині й досі шанують «героїв», «подвиги» яких викликають запитання

...Проїжджала випадково цією дорогою кілька місяців тому. Зупинилася біля могили, щоб прочитати на металевій табличці прізвища тих, хто дав тут бій у далекому 1951-му: Михалевич Андрій Сергійович (Кос), референт СБ, заст. пров. Ковельського ОП ОУН, Тимошик Клим (Роман), провідник Камінь-Каширського проводу ОУН та Герасимчук Пелагея (Оля), референт технічної ланки. Один із загиблих Клим Тимошик виявився ще й моїм односельцем. 
 

Про Андрія Михалевича чула раніше. Він — відома постать у волинському націоналістичному русі. Народився в 1918 році на хуторі з дивною назвою Хочете біля села Замшани на Ратнівщині. 20-річним вступив до ОУН. У 1938-му разом із групою молоді вийшов на майдан Ковеля з протестом проти вбивства Євгена Коновальця, а вже у 1939-му очолив Седлищанський районний провід ОУН. Мав псевдо 13, 132, 333, 73, В, Денис, Кос, Старий, Шугай.

З 1942 року — на нелегальному становищі, був командиром сотні й куреня УПА, які діяли на автошляху Ковель—Брест. В лютому 1946 року всю його родину було вивезено на спецпоселення в Удмуртську АРСР: батька, матір, двох сестер 15 і 8 років, а також 10-річного брата. Не пошкодували навіть 86-річного діда Йосипа Даниловича.

Ще одна сестра Михалевича, Марія на псевдо Веселка, загинула в бою з МДБ у 1949 році. Членами ОУН були також дружина Андрія Наталя та дві її сестри. Упродовж 1947—1951 рр. воював у складі Любомльського та Ковельського проводів ОУН.

8 грудня 1951 року на околиці села Нові Червища натреновані вівчарки знайшли криївку з радіоприймачем, друкарською машинкою і зброєю. Оточений агентурно-бо­йовою групою МДБ, Кос підірвав себе і друзів гранатою. За іншою версією, гранату в бункер кинули емдебісти, зрозумівши, що повстанці живими не здадуться. Андрій Михалевич посмертно відзначений Срібним Хрестом Заслуги. 
 

У 2008 році Кос повернувся з небуття завдяки своїм архівам, які знайдуть його побратими в закопаному бідоні й передадуть до Меморіального комплексу Національного музею історії Великої Вітчизняної війни 1941—1945 рр. у Києві. Історики вважають ці документи унікальними, бо вони дійшли до нас у первісному вигляді й не пройшли через руки КДБ.

— А ви на чиєму боці будете писати? — запитав обережно чоловік, який спостерігав із дороги, поки я щось записувала в блокнот.
 

— На боці правди, — відповідаю.
 

— Хочете правду почути? У село поїдьте. Попитайте, на яку могилу водить дітей школа. Он там, перед в’їздом у Нові Червища, ще один пам’ятник є. Командиру партизанського загону Миколі Коніщуку і його бойовикам. На день Перемоги школярики тільки туди квіти носили. А Коніщук тут багато біди наробив. Тільки він і досі герой... 
 

— У Камінь-Каширському ж перейменували вулицю і провулок Коніщука...
 

— А в селі вулиця його імені є. І майже всі жителі села Грива, яке знищила й стерла з лиця землі радянська влада «завдяки» Коніщуку, живуть сьогодні на вулиці його імені!
 

Справді зла іронія долі. Про трагічну історію Гриви я писала в «УМ» ще в 90-х роках. Це одне з сіл Волині, яке щезло з мапи в 1951 році. Його мешканців за підтримку українського підпілля та саботаж в організації колгоспу силою вивезли на Дніпропетровщину. Тут у 1948 році був убитий той самий Микола Коніщук.

А Гриву навіть перейменували в Конишуківку, та потім влада вирішила: нема села — нема проблеми. 

 

Ветеран війни 92-річний Олександр Артемович Марчук, колишній мешканець Гриви, теж із родиною був ви­гнаний із рідної землі. Він повернувся з фронту, хати немає — згоріла. Поки збудувався, почалася колективізація. Чоловік одружився, встигли два роки пожити, як нова біда — влітку 1951-го в село наїхали агітатори, переконували поліщуків виїжджати на Дніпропетровщину.
 

— Тоді ніхто не згодився. В серпні знов приїжджають. Знов ніхто не визвався. Умовляли-умовляли — ніхто. Потім почали змушувати людей: давай пиши заяву на виїзд і все. Стали обкладати податками всякими. Виконав — новим обкладають. Так і змусили, добровільно-примусово, — згадував ті часи Олександр Артемович. — У мене двоє діточок маленьких уже було. Одному два рочки, а друге тіко вродилося...
 

У грудні ми виїжджали вже з Маневичів. Морози тріщали великі. Їхали в товарних вагонах, буржуйками грілися. Чотири чи п’ять днів їхали. Приїхали, а там — степ, клімат не той. Люди не ви­тримували, втікали додому. Восени 1954-го й ми з дружиною вирішили вертатися.

А батьки мої, брати, сестри — всі осталися. 30 сімей, які повернулися, у Нових Червищах свій куток зробили. А в Гриві нам не дали поселитися. Зробили там скотобазу районну, наймали людей чужих, а наших виганяли і не приписували. 

Чим же Грива завинила перед радянською владою? Відповідь на це запитання шукали розпорошені по світах її мешканці й не знаходили. І мій співрозмовник не знає, за що він, ветеран війни, який проливав кров на фронті, мусив мерзнути з малесенькими дітками в товарняку, тулитися в норі з сім’єю, бо, коли повернувся на батьківську землю, треба було починати все з нуля.
 

— Справді, Коніщука таки в нас убили. А хто — ніхто не знає досі. Списали на двох бандерівців, але то ніби не вони. Хазяї, куди він прийшов на ніч, бачили, як він зайшов із гвинтівкою, а коли ставив її в куток, почувся постріл. Казали, що через вікно стріляли. А може, він сам випадково курок натиснув? І таке могло бути, — припустив Олександр Марчук. — Бо ніякого не було слідства. Кілька чоловік викликали, попитали і відпустили. Тіло повезли в Камінь-Каширський, похоронили і все. 
 

— На Коніщука в рідній Гриві багато людей зуб мали. І влада добре знала про це. Але чомусь прислала його сюди на роботу...
 

— Був тоді такий розговор, що він просився, аби його далі відправили. Але не послухали. А люди ж були всякі: одні за ним, інші проти, в яких він повбивав і дітей, і братів. На нього крепко мали зуба. 
 

— А правда, що він своїх друзів, хлопців із села, вбивав?
 

— Вбивав. То давня історія. Ще за Польщі Коніщук був організатором КПЗУ в Гриві. Хлопців наших багато було під його командуванням. Коли в 1939 прийшли совєти, зобачили люди, як почали в Сибір вивозити. І всі хлопці одкинулися од совєтської власті.

Було таке время, що він один остався, і вони хотіли навіть його прибрати. Але йому підказали, щоб утікав. Він утік до Києва. А хлопці перейшли в партію зелених, була тут така, як німці прийшли. Коли Коніщук вернувся і зробив свою партизанку, то їх тут, у лісі, недалеко, усіх перебив. У нас іще один случай був.

Прислали в Гриву молоду дівчину-фельд­шерку, не помню вже звідки, чи з Черкас, чи з Вінницької області. Участковий наш став до неї ходити. Жила вона на квартирі в дядька, він сам жив. І одного ранку по селу пішов поголос, що вбили медичку й участкового.

Той же дядько розказав, як то було, що прийшли вночі воєнні, багато їх було. І вбили обох. Як приїхала з Каменя міліція, почали вже казати, що то не воєнні, а бандерівці вбили. А як воно було — ніхто не знає. 
 

— Може, треба була причина, щоб Гриву виселити?
 

— Може, й так ...
 

То хто ж він насправді, Микола Коніщук, командир першого на Поліссі партизанського загону, якого навіть представляли до звання Героя Радянського Союзу, але обмежилися двома орденами? Народний месник, захисник чи терорист?

Доповідні й пояснення Крука (псевдо Коніщука), написані на німецьких бланках, сама читала у Волинському обласному архіві. Писав Микола Парамонович про 1800 знищених його партизанським загоном німецьких солдатів і офіцерів, хоча стільки німців не було, напевне, в усіх німецьких гарнізонах на Поліссі.

Рапортував про сотні пущених під укіс німецьких поїздів. А один старий кадебіст, уже покійний, якось сказав мені: «Сотня Стріли (сотенний УПА Кирило Максимчук. — Авт.) пустив під укіс німецьких ешелонів більше, ніж усі партизани разом узяті». Кому-кому, а такій людині не вірити не могла, бо офіцер КДБ точно не був зацікавлений у героїзації УПА. 
 

  Олександр Марчук згадав іще цікавий епізод про партизанські подвиги Коніщука:
 

— Перед октябрською (7 листопада.— Авт.) Коніщук повів своїх партизанів у Великий Обзир, там німецький постерунок був. І вони рішили розбити його. Було у них кілька пукавок, то німці їм так дали прикурити, що ледь повтікали звідти. Прийшли в Гриву й прив’язали у центрі села червоний прапор на підвищенні й написали поздравлєніє.

Вранці народ біля того прапора зібрався. Я недалечко жив, теж прийшов. Стоїмо ми біля прапора, ще кілько старих людей коло мене було. І один попробував, чи глибоко той прапор закопаний. І тут як рвоне! Партизани гранату до прапора прив’язали.

Далі нічого не помню, бо біг, не знаю куда. Потім упав. Чую, люди голосять: «Артемового хлопця вже нема». Поворушився — наче живий. Батьки прибігли, я весь у крові. Повезли мене до докторів німецьких, бо більше не було куди.

Промили рани, обдивилися, все зробили, як треба. Контузія сильна була, я цілу зиму погано бачив і чув. І ще діда одного контузило. Вдруге мене контузило вже на фронті. От так Коніщук нас поздоровив.
 

У Нових Червищах почула ще одну версію про загибель Коніщука: колишнього партизана прибрало НКВС, бо він нікому не хотів підкорятися і став небезпечний. Агент три доби чекав його на горищі в засідці, поки Коніщук не з’явився в хаті. Поспішність, із якою поховали Миколу Парамоновича, і те, як майже не розслідували його вбивство, не відкидає і такий варіант. 
 

І до сьогодні мої земляки не визначилися, як ставитися до цієї постаті, досі носять квіти до його пам’ятника. І це на Поліссі, в краї, де народилася УПА, на 25-му році незалежності. На жаль, «совок» у свідомості більшості ще такий живучий...