Захисник захисників

— Чому пішов воювати добровольцем? — перепитує мій співрозмовник. — До війни мав цілком мирну професію — працював зубним техніком у Бердянську, на той час мав за плечима 30 років. Знаєте, то було виважене рішення дорослого чоловіка — іти захищати свою країну, цілісність її території, зупинити окупанта. Думаю, кожен справжній чоловік навряд чи зміг би спокійно лежати на дивані, тоді як на його землі відбуваються воєнні дії. Хоч, вважаю, добровольці — це не лише ті, хто пішов у добровольчі батальйони, а й ті, хто збирав рюкзак і з’являвся до військкомату — не сховався від війни. Мені довелося брати участь у різних бойових операціях. Із відомих — звільнення Маріуполя, Мар’їнки влітку 2014 року. Загалом провів у зоні АТО шість місяців. Вибухову травму отримав під час штурму Мар’їнки, який тривав приблизно 12 годин. Фугас, що прилетів зі стану противника, розірвався зовсім поряд. Вибуховою хвилею нас, дев’ятьох вояків, розкидало в різні боки. Восьмеро, слава Богу, лишилися живими, одному бійцю — на позивний Балаган — життя, на жаль, не врятували. Він був росіянином (із Москви), мав перебільшене почуття справедливості — приїхав захищати Україну. Вибухом йому відірвало ногу, а помер він по дорозі до госпіталю, що був у Волновасі, від втрати крові... Скажу чесно, на той час у нас працювала всього одна машина невідкладної допомоги. А найближчий шпиталь дислокувався у Волновасі — добиратися туди потрібно було 100 кілометрів під обстрілами. При звільненні Мар’їнки 14 бійців батальйону «Азов» отримали поранення, один, як я вже сказав, не вижив. А бойове завдання було виконано. Після нас до Мар’їнки зайшли військовослужбовці Зброй­них сил України й закріпилися. І досі утримують цей населений пункт.

— Що для вас було найстрашнішим на війні?

 

— Коли працювала артилерія противника. При цьому ти нічого не можеш вдіяти, від тебе мало що залежить. І питання тільки в тому, влучить у тебе снаряд чи ні. Тобто пощастить уціліти чи ні. Не раз було страшно. Мені сподобалася фраза: на війні немає невіруючих, але й Бога там теж немає. Страх у всіх побратимів виявлявся по-різному: хтось молився, хтось сміявся, хтось співав... А ще досі стоїть перед очима страшна картина, коли під час бою в Маріуполі під перехресним вогнем чомусь вирішили пройти місцеві жителі і пронести дівчинку років чотирьох. Ті люди, мабуть, не зовсім собі уявляли, що коїться, а тому були аж надто безпечними. Дякувати Богу, все обійшлося — їх зупинили наші бійці... Війна для мене закінчилася через контузію. Пам’ятаю спалах, вибух... «На автоматі» ще продовжував воювати, хоч нічого не тямив. Потім у мене відібрали автомат і відвезли на блокпост, де був польовий шпиталь. Увечері переправили до Волновахи, звідти — до Маріуполя. Загалом я довго валявся в госпіталях. Іще був госпіталь у Бердянську, потім — у Полтаві. Зараз медики не діагностують ступеню тяжкості контузії (хоч під час Другої світової війни це робили) — просто пишуть: «ви­бухова травма». Чи я змінився? Мої близькі та знайомі стверджують, що змінився. Бачите, війна не минає безслідно. Вона живе в кожному з нас, хто побував там, у зоні воєнного конфлікту. 

— Що відчували, вийшовши з госпіталю?

 

— Побратими, котрі повертаються з війни, мабуть, знають оце відчуття — злість. Злість на співвітчизників, котрі живуть так, нібито за якихось 300 кілометрів не йде війна. Вони звикли навіть до того, що гинуть хлопці, — уже й на похорони не приходять...

— Дмитре, після демобілізації чи змогли знайти роботу?

 

— Спочатку зайнявся волонтерством, а згодом громадською діяльністю: захистом соціальних прав, юридичним супроводом хлопців, котрі повертаються із зони бойових дій, — очолив обласну філію всеукраїнської організації «Товариство ветеранів АТО». Зараз очолюю Координаційну раду громадських організацій учасників АТО. Тож, чесно кажучи, до пошуків роботи просто не доходять руки. Тут або-або: або працюєш і заробляєш гроші, або займаєшся громадською діяльністю й нічого не маєш у кишені. Наразі міркую над тим, як це поєднати. Тобто шукаю роботу з гнучким графіком, аби не ставити хрест на громадській діяльності. Проте навряд чи повернуся до своєї спеціальності — не хочу працювати в бюджетній організації, де пристойні зарплати й соціальні гарантії тільки сняться, де люди не живуть, а виживають. Я також виживаю, але хоча б не хо­джу на роботу. Покинути ж громадську діяльність просто не в змозі, адже до мене звертаються по допомогу хлопці, які зараз стоять на «передку». Є такі, котрі пішли в зону АТО вдруге, втретє... От, скажімо, допомогли «айдарівцям» відремонтувати автотранспорт, який прямував у зону АТО. Підсобляли АТОвцям із пальним, відсилали на фронт маскувальні сітки, балаклави... Держава свого часу пообіцяла надати учасникам бойових дій соціальні гарантії, яких абсолютно не дотримується. Це гарантії щодо житла, пільгового проїзду в громадському транспорті, психологічної реабілітації та оздоровлення. Тому доводиться перебирати на себе функції чиновників державних органів, разом з юристами доводити, що є от такі закони й потрібно їх дотримуватися. Звісно, співпрацюємо і з владою, контактуємо з департаментом соціального захисту, обласною радою, Центром допомоги учасникам АТО.

— Як вас знаходять учорашні вояки, в яких виникають проблеми?

 

— Багато учасників цієї російсько-української війни знають одне одного, десь якось перетиналися. Працює й «сарафанне радіо»: якщо наша координаційна рада комусь із хлопців допомогла, то він при потребі неодмінно поділиться інформацією з побратимами. Є й наші сторінки у «Фейсбуці». 

— Як складаються долі бійців після повернення із зони АТО?

 

— Не все гладко. Рідко хто знаходить роботу за тією спеціальністю, за якою працював до мобілізації. Адже багато хлопців були працевлаштовані неофіційно, тому їх ніхто й не чекав. Зважаючи ж на те, що в країні безробіття, роботу вчорашнім АТО­вцям знайти не так просто. До речі, Полтавщина — друга після Вінниччини за кількістю безробітних учасників АТО: на обліку в Центрі зайнятості стоять 1,5 тисячі демобілізованих. Ніхто не займається працевлаштуванням учорашніх наших захисників. Багато знайомих від безвиході намагаються повернутися на службу за контрактом. Але нерідко чомусь виходить так, що коли ти просто мобілізований, то медкомісію проходиш, а якщо волієш воювати за контрактом, то ні. І це при тому, що хлопці мають бойовий досвід. У багатьох учасників АТО й сімейне життя дало тріщину. Адже хлопці повертаються іншими — якщо не покаліченими фізично, то з покаліченими душами. Якщо ж говорити про діяльність наших громадських об’єднань, то обласна рада прийняла кілька програм, які ми свого часу проштовхували. Тепер учасники АТО з Полтавщини, демобілізувавшись, мають право разом із сім’єю безкоштовно відпочити в санаторіях області. Інша програма, що була прийнята в області з нашої ініціативи, стосується пільгового перевезення в громадському транспорті. Як ви знаєте, Верховна Рада прийняла закон, згідно з яким учасники бойових дій мають право на безкоштовний проїзд без обмежень. Тобто навіть обмежувати кількість пільгових місць у транспортному засобі перевізники не мають права. Тож в угоді з владою про перевезення це повинно враховуватися. Проте, аби добитися дотримання букви Закону, нам довелося проводити протестні акції. Урешті-решт, ми добилися, щоб, як і в інших містах, учасники бойових дій їздили без інцидентів, без того, аби їм виказували: «Чого ти пішов на ту війну?» або «Я тебе туди не посилав». Зараз звернень від учорашніх бійців зі скаргами на перевізників немає, а раніше нарікань було багато.

— А ви потрапляли в ситуацію, коли вам відмовляли в безкоштовному проїзді?

 

— Одного разу «маршрутник» після того, як я пред’явив посвідку учасника бойових дій, повідомив, що всі пільгові місця в салоні вже зайняті. Тоді я повернувся до пасажирів і поцікавився, хто з них пільговик. Ніхто не відповів. Тож я спокійно поінформував водія, що, виявляється, жодного пільговика немає, — так інцидент було вичерпано. 

— Коли, на вашу думку, не обійтися без акцій громадянської непокори?

 

— Коли стикаємося з кричущими порушеннями прав. Скажімо, в лютому ми влаштували блокування центрального автовокзалу, бо в Полтаві та області були проблеми з перевезенням пільговиків. Після того була прийнята обласна програма. Хоч із власного досвіду знаю: рішення, прийняті нагорі, часто ігнорують на нижчому рівні. Потім ми влаштували акцію протесту під міською радою — після того, як у «маршрутці» підняли руку на нашого побратима через те, що той хотів реалізувати своє право на безплатний проїзд. Остання акція, проведена за ініціативи нашої громадської спілки, а також активістів та членів сімей загиблих у зоні АТО біля приміщення ГУ Нацполіції в Полтавській області після того, як у Полтаві невідомі розбили п’ять меморіальних дошок полеглим у зоні воєнного конфлікту, покликана була привернути увагу до ганебних проявів сепаратизму в нашому місті, а також спонукати правоохоронні органи до дієвіших заходів із розкриття згаданих злочинів. Адже це не перший випадок. Навесні невідомі не лише розбили меморіальні дошки, а й зруйнували могили АТОвців на міському цвинтарі, знищили прапори військових частин, де служили загиблі. Відкрито кримінальні провадження за статтею «хуліганство», але далі цього справа не просунулася. Я вже висловлював своє ставлення до цих ганебних фактів вандалізму на громадських акціях, ми розмістили й відеозвернення до громади в інтернеті. Повторю, що люди, які чинять наругу над меморіальними дошками, присвяченими пам’яті полеглих учасників АТО, як мінімум, боягузи. Вони ж знають, що мертві не можуть дати відповідь, постояти за себе. А потім, навіть зруйнувавши меморіальні дошки, пам’яті про загиблих усе одно не зруйнуєш. Тож чого добилися вандали?

— Дмитре, часто бачу вас у військовій формі. Ви увесь час її носите?

 

— Часто зустрічаюся з військовослужбовцями, тож маю бути у формі. Одягаю її на всілякі свята, акції. Вона для мене рідна, я вже зрісся з нею. А загалом хтось з АТОвців більше приріс до неї, хтось — менше. А хтось узагалі може прийти з війни, зняти її й повісити в дальньому кутку шафи, щоб ніщо не нагадувало про пережите.