На початку теперішнього відновлення української незалежності лідери-державники (які тоді здебільшого зібралися в Народному Русі України) мали напрацювання майже для всіх сфер незалежного розвитку нашого суспільства. До речі, ні тодішні напрацювання, ні проекти, ні українські достойники, ані громадська організація НРУ, на відміну від багатьох теперішніх партій, не фінансувалися олігархами чи іншими сторонніми джерелами. А їх успіхи насамперед були обумовлені об’єднанням зусиль однаково мислячих людей.
На жаль, українські державники не були повністю почуті ні у 80—90-х роках минулого століття, ані пізніше. Ті, хто опинявся у владі, або в якомусь її секторі, завжди демонстрували приблизно такий підхід: «не пхайтеся, бо ви не маєте досвіду, а ми знаємо, як керувати державою».
Адміністративну реформу пропонував ще Чорновіл
Зокрема, у 80-х—90-х роках минулого століття, в період теперішнього відновлення української державності, пропонувалися такі напрацювання.
Насамперед була пропозиція консолідувати наше суспільство і відновити правдиву українську історію в тому числі: окупації імперіями наших земель; знущання над українськими мовою, культурою, народом, включаючи Голодомор, тощо. Вважалося, що на це має піти щонайменше 10—15 років щоденної праці всього суспільства, включаючи владу. Цей процес був започаткований аж у 2005 році. У 2010-му перервався і є незавершеним — на 26-му році незалежності.
Також пропонували визнати, що основним ворогом української спільноти був і є імперський Кремль. Відверто кажучи, дотепер з цим не погоджувалася значна частина українського суспільства. Тільки після російської агресії в 2014 році на Крим і Донбас ця частина українського народу почала переконуватися в такому підході.
Одним з основних перетворень (республіки на незалежну державу) пропонувалося зробити реформу адміністративно-територіального устрою нашої держави. Адже, ділячи УРСР на 25 областей і 490 районів, імперський СРСР успадкував основну функцію імперій — закабалення і обмеження будь-яких прав українського етносу. В незалежній Україні пропонувалося суттєво скоротити кількість областей та районів і останні зробити основою влади, а не як було в УРСР — області. Ініціатором цієї реформи був В’ячеслав Чорновіл.
Оскільки всі перетворення вимагають скорочення значної кількості робочих місць, основною вимогою до будь-яких перетворень було головне: спочатку створення і пропозиція нових, привабливих робочих місць, а потім скорочення існуючих. Ініціаторами цієї вимоги були практично всі лідери НРУ.
У контексті запровадження української системи влади пропонувалося «змістити згори до низу» точку прийняття рішення в існуючій системі державного управління і таким чином забезпечити належну ефективність влади незалежної держави. Вважалося також, що в такий спосіб вдасться найбільш ефективно нейтралізувати антиукраїнські елементи (п’яту колону), які запроваджені у владу за часів імперій і, мабуть, будуть запроваджуватися у майбутньому (як тепер кажуть: агенти впливу, «смотрящие» тощо). Ініціаторами цієї реформи також були практично всі активісти НРУ.
«Інвентаризація» потреб і можливостей
Після офіційного проголошення незалежної України пропонувалося насамперед зробити «інвентаризацію» всіх потреб і можливостей загалом у державі і в кожному регіоні. Така «інвентаризація» мала б тривати 1—2 роки. А робити її мають комісії, яким довіряла б більшість населення регіону, а відтак — держави. На основі результатів згаданої «інвентаризації» пропонувалося планувати і оцінювати реалії в усіх напрямах розвитку Української держави. Тобто створювати нові галузі, модернізувати існуючі, скорочувати непотрібні або шкідливі напрями державотворення, оцінювати зроблене тощо. Наприклад, в Україні треба створити стільки-то нових галузей; це потребує інвестицій на таку-то суму; зараз виконано на стільки-то відсотків і т.д. Ініціатором цього був відомий український вчений-фізик Ігор Юхновський. До речі, вже тоді, у 1989—1992 рр., він вважав перспективним розвиток інформаційних технологій при скороченні металургії, хімії тощо. Крім цього, незаперечними були його аргументи щодо розвитку української науки і освіти, зокрема, він ініціював Закон України про наукову і науко-технічну діяльність від 13 грудня 1991 року, який в частині фінансування дотепер не виконувався, однак жоден Кабмін України не вбачав у цьому злочину.
У сфері економіки, наприклад, станом на листопад 1991 року в УРСР були галузі, які виробляли набагато більше продукції, ніж республіка споживала (надлишки вивозили в інші республіки або на експорт iз СРСР); а ту продукцію, яку ми не випускали, але потребували і споживали, завозили, як правило, з інших республік або по радянському імпорту. На жаль, дотепер така структура української економіки принципово не змінилася (хіба що відбулася прихватизація державних об’єктів, а всі надлишки експортуються, часто — через офшори). А те, що колись завозили з інших радянських республік, завозять тепер iз Китаю, В’єтнаму, Туреччини та інших країн. Часто — контрабандою. Усе це вказує на те, що на початку відновлення української державності мала бути створена нова (на той час) модель економіки, яка суттєво відрізнялася б від тодішньої республіканської і максимально задовольняла б економічні інтереси української держави. Тобто українська економіка мала б бути готовою стати замкнутою в будь-який час — без імпорту. Розробниками цієї моделі були Володимир Лановий, Володимир Черняк та багато інших фахівців-державників. На початку 90-х для запровадження нової економіки в Україні вистачило б 4—5 років при належному інвестуванні.
У правоохоронній сфері: на початку відновлення української державності пропонували, щоб 2—3 роки існували дві паралельні структури (міліція, КДБ (тоді ще не було СБУ), прокуратура, суди) з поступовим «перетоком» кадрів і набором нових кадрів при збереженні (або зменшенні до середньоєвропейського рівня) їх загальної чисельності. Тут актуально згадати, що в контексті реформування колишнього МВС завдяки зусиллям активістів І.Гавришкевича, Я.Стельмаха, В.Литвинова та ін. було створено муніципальну варту у Львові, на базі якої напрацьовувався національний досвід для запровадження в інших регіонах.
На сьогодні згадані розробки щодо правоохоронних органів і досвід створення та функціонування муніципальної варти може бути вельми актуальним, оскільки деякі з особливостей запровадження, зокрема НАБУ і Національної поліції, по суті частково збiгаються із згаданими минулими пропозиціями. Різниця хіба лише в тому, що українські напрацювання передбачали залучення винятково своїх сил і фінансового забезпечення Української держави. А тепер залучають іноземний досвід.
Не менш актуальною була боротьба з контрабандою, яка, як правило, пов’язана з тіньовою економікою. У цьому контексті ще в 1990—1991 роках українські активісти організували активну нейтралізацію контрабанди на західних кордонах УРСР і вже через 2—3 місяці фактично цього явища не було. А тепер цей досвід виявився нікому не потрібен. Хоча відомий факт, що в нас тіньова економіка становить 50% або й більше.
Таких конкретних прикладів можна навести сотні. Їх, як пропозиції з розбудови України, багато разів вносили тодішні керівники держави, уряду і галузей. Однак, за їхніми словами, на початку 90-х, українське суспільство було не готове до повноцінного врахування напрацювань, успіхів і помилок українських активістів. Словом, їх проігнорували.
Сьогодні ми, по суті, живемо в умовах УРСР із суттєвим ослабленням усіх силових структур і влади в цілому. При цьому мовчки плануємо, моделюємо, розбудовуємо стратегії тощо, але не задумуємося над тим, від чого ж відштовхуємося.
Вивчити, врахувати, запровадити
Якось так сталося, що всі згадані напрацювання, викладені на папері у 80-х — початку 90-х, пізніше десь зникли або стали недоступними. Але цим ніхто ніколи не переймався. Більше того, за весь час незалежності не тільки не враховано розробок і досвіду українського державотворення, а навіть нікого зі згаданих і багатьох інших причетних нічого не спитали. У результаті маємо багато проблем і олігархічну державну систему та олігархічну економіку, які мало чим по суті відрізняються від радянських.
Помічено таку закономірність: ті теперішні проекти, які хоч частково збiгаються з напрацюваннями попередніх поколінь, є успішними. А там, де попередні напрацювання не враховані, успіхів нема.
Тепер є три варіанти щодо згаданих напрацювань:
1. Далі ігнорувати попередній досвід, залучати іноземців та іноземні кошти для розбудови власних проектів, не робити ніякої інвентаризації і продовжувати невідомо як оцінювати успіхи чи неуспіхи влади тощо. У результаті залишатися слабкою державою з проблемами.
2. Визначити і покарати винних у тому, що попередній корисний досвід не вивчений і не врахований. Правда, народу і державі від цього не буде користі. Треба пропонувати, що робити зараз.
3. Вивчити, врахувати напрацювання та досвід багатьох поколінь українських державників і запровадити його для подальшої розбудови нашої держави. Можливо, з цією метою було б доцільно створити спеціальний дорадчий орган.
Найрозумнішим є третій варіант — вивчити, врахувати і запровадити напрацювання та досвід багатьох поколінь українських державників. Такий підхід не може змінити історії України, навіть від 1991 року дотепер. Може, більшість напрацювань вже не актуальні і можуть бути використані лише частково — на 10, 5 чи навіть 0%. Однак, їх вивчення та імплементація з урахуванням сучасних реалій (в разі доцільності) може сприяти успішному розвитку нашої держави.
