Село Широкосмоленку мені вдалося розшукати з неабиякими труднощами. І хоч поруч проходить гамірна автотраса Москва—Сімферополь, на такий населений пункт не вказував жоден вказівник.
Та й під’їзд до села, що сховалося у ярузі, був зовсім некомфортним — мій автомобіль ледве пробирався по геть розбитій дорозі.
Ще більше здивувався, коли побачив оселю, у якій трохи менше двох років тому поселилися корінні жителі російського Санкт-Петербурга Жанна та Олексій Шумаки.
Вона швидше схожа на хатинку на курячих ніжках. Хоча й охайна, прикрашена петриківським розписом, який власноруч зробила Жанна.
А бажання подружжя оселитися в українській глибинці — це й взагалі щось неймовірне. Бо якщо, за даними перепису населення, 2001 року в Широкосмоленці мешкало 126 жителів, то на сьогодні їх стало ще менше.
Чому ж Шумаки вирішили оселитися саме тут, залишивши рідний Санкт-Петербург?
«Русобандерівці» з міста на Неві
— Хата ця була для житла непридатна. Свідомо придбали саме її, бо на цьому місці купили ще й дві земельні ділянки. Тут хочемо звести дім за своїм проектом. Звичайно ж, в українському стилі, — розповів мені Олексій.
У дворі я побачив той самий знаменитий автомобіль зеленого кольору, який у 2014 році зчинив у місті на Неві справжній переполох. Адже Олексій Шумак оздобив своє авто не тільки українським орнаментом, а й тризубом і написом «Русобандерівці» на тлі всім відомого «ПТН-ПНХ».
— На задньому склі я розмістив ще й напис «Я вимагаю від РФ вивести війська з України», — пояснює. — Але протримався він недовго. І колеса порізали, і боки пошкрябали, і букви намагалися зішкребти, а хтось роздряпав «РФ» і написав «США». Жити взагалі стало неможливо.
Всі почали вважати нас зрадниками. Звідусіль нам погрожували... Тому ми з дружиною та донькою остаточно вирішили, що треба з цього «будинку для божевільних» втікати. Бо не хочемо підтримувати Путіна і його політику, працюючи там, сплачуючи податки, які йдуть на війну з Україною, Сирією, Грузією, скрізь, де Росія воює.
«Усі мої однодумці сказали: «Крим наш»
— Як ви взагалі дійшли до таких переконань?
— З 2005 року я брав активну участь у громадському житті, — розповідає Олексій. — А в 2011-му спробував поборотися за мандат депутата Законодавчих зборів Санкт-Петербурга. Це стало для мене переломним моментом.
Адже спілкувався з великою кількістю людей, бачив усю процедуру зсередини і усвідомив, що цій країні нічого не світить. А коли Росія захопила Крим і ввійшла на Донбас, це стало для мене таким собі лакмусовим папірцем. Усі мої однодумці, колеги, з якими брали участь в акціях протесту, виборах, і вважали себе прогресивною силою, практично одностайно сказали: «Крим наш».
Це мене вразило до глибини душі. Люди ще молоді, всі користуються iнтернетом і мають можливості отримувати якщо не об’єктивні дані, то більше інформації, аби бачити повну й об’єктивну картину. Але вони до цього навіть не прагнуть!
Точно така ж ситуація склалася у мене на роботі. Я працював в успішній фірмі, яка займалася інвестиційними проектами. Всі її співробітники мали по одній, а нерідко й по дві вищі освіти. Бо для такої діяльності потрібні хороші мізки, здатність аналізувати масу інформації. Але жоден зі співробітників нашої фірми не виявився спроможним проаналізувати ситуацію політичну: що відбувається з Україною і Росією? Хто на кого напав? І всі ці люди стали дружно заявляти, що найкращим джерелом інформації є телевізор. Такого усвідомити я просто не міг.
Своїх же поглядів ніколи не приховував. Тому багато хто перестав зі мною вітатися. З рідними і близькими — так само. З мамою спілкуємося вкрай рідко і при цьому в розмовах вона старанно обходить будь-які політичні теми. Зрозуміло, вона теж живе під впливом телевізора та інших російських ЗМІ.
Із сестрою давно не спілкуємося взагалі. Вона така ура-патріотка! Коли Росія Крим захопила, то була в перших лавах тих, хто кричав: «Крим наш!». Хоча не їздила туди і до цього, не їздитиме і тепер. Що це їй дало? Звідки ця радість від загарбання чужого? Начебто XXI століття, а ми живемо за законами якихось джунглів.
Тому ми з дружиною іншого виходу не бачили, як залишити все і переїхати в Україну. Хоча в Санкт-Петербурзі ми були людьми досить забезпеченими. Я працював системним адміністратором, дуже непогано заробляв, відпочивали постійно за кордоном. Але на якомусь етапі довелося усвідомити, що не це в житті найголовніше.
«Україна цивілізованіша, ніж Росія»
— Хтось сказав, що нинішнє протистояння України з Росією — це зіткнення двох цивілізацій ...
— Можна сказати й так. Україна в порівнянні з Росією у будь-якому випадку значно цивілізованіша країна. Бо Росії, як би сказати пом’якше, європейські цінності не є близькими. У часи Єльцина намагалися закласти якісь основи демократії, але народ цього не сприймав. І ніколи демократії в Росії не було.
Але ж є в Росії люди, хай їх і жменька, які проти російської агресії в Україні, проти Путіна відкрито виступають, не бояться...
— Борис Нємцов теж не боявся... А з іншого боку, є люди, які начебто Україну підтримують, але водночас фактично підтримують і Путіна. У Санкт-Петербурзі деякі представники інтелігенції, наприклад, стали заявляти, що захоплення Криму — це погано. Але коли організували виставку експонатів, викрадених з кримських музеїв, то всі дружно стали ними захоплюватися. Уявляєте?
— Побутує думка, що справа навіть не в Путіні, бо, мовляв, на зміну йому може прийти тільки йому подібний імперіаліст. Вихід тільки в розвалі самої імперії. Чи не так?
— З такою позицією я абсолютно згоден. Бо що Росія має нині? Неосяжні території, на яких живе у відсотковому відношенні дуже мало людей. У величезних масштабах ми їх ніяк не використовуємо. Але при цьому захоплюємо території чужі.
Росія по суті нічого, окрім нафти і лісу, не виробляє. Економіки не існує ніякої. Але замість того, щоб пустити виручені кошти на розвиток держави, їх пускають на озброєння, загарбання чужих територій.
Завтра виявляться непотрібними нафта і газ, і Росія просто помре. В Об’єднаних Арабських Еміратах теж живуть за рахунок нафти. Але при цьому там розбудовують таку економіку, що якщо завтра у світі відпаде потреба в нафті, то вони так само житимуть у достатку.
«За кілометрів 30 від Пітера люди живуть без електрики і газу»
— Але все одно нерідко кажуть, що в Росії людям живеться краще, аніж в Україні...
— Якщо порівнювати українське село з Москвою чи Санкт-Петербургом, то, звісно, краще. Це справді незаперечний факт. Але якщо порівняти українське село з російським, то воно краще навіть не на голову, а на десять тисяч голів.
Коли ми в Широкосмоленці поселилися, то насамперед мріяли жити в суцільній тиші. А тиші, виявилося, немає. Трактори гудуть. Бо всі лани довкола обробляють. А в Росії, від’їхавши за якихось кілометрів тридцять від того ж Санкт-Петербурга, ви побачите купу населених пунктів, де немає ані електрики, ані газу.
Якось, пригадую, їхав по ключовій трасі на Москву. Звернув з неї убік на якихось пару кілометрів. І був вражений. У селі не побачив ані електричних дротів, ані труб газопостачання, пасуться кози... А люди на моє авто дивилися з неприхованим подивом: звідки тут взялася машина?
Але при цьому в росіян повністю відсутнє усвідомлення того, що саме вони відповідальні за своє життя. Вони не звикли творити своє майбутнє, сподіваючись, що хтось це зробить за них. Зробити не собі добре, а головне — сусідові погано. Такий менталітет міцно сидить у свідомості переважної більшості росіян.
— А чому ви опинилися саме тут?
— По-перше, тому, що у мого батька — українське походження, що підтверджує і моє прізвище. А мама — з Вологодської області Росії. У Жанни ж батьки були корінними жителями Санкт-Петербурга.
А от Широкосмоленку обрали для постійного проживання не відразу. Спершу приїхали до Києва. Сподівалися попросити там політичного притулку. Але це виявилося непросто. Кажуть, треба прожити в Україні три роки, щоб отримати якийсь офіційний статус. Прибульцям із Сирії чи Афганістану з цим, погодьтесь, значно легше.
Адже за ці три роки вони можуть одружитися з українкою і вирішити всі питання. Ми ж понад півтора року живемо фактично на пташиних правах. Не можемо офіційно працевлаштуватися, дружина не може навіть піти на курси водіїв, щоб отримати права.
Розглядали пропозиції також на Полтавщині, Харківщині. Але саме Широкосмоленка сподобалася найбільше. Село хоч і малесеньке, але до Дніпра недалеко — якихось кілометрів 35. Проте й тут проблем виявилося вдосталь. Село розташоване в низині. Жоден iнтернет-провайдер зайти сюди не захотів. Довелося почепити супутникову тарілку на стовпі.
Донька ж залишилася в Києві. У неї все складається добре. Насамперед пощастило зі школою. Вона до цього української мови не знала взагалі. А там трохи більше як за рік освоїла її так, що успішно склала ЗНО й тепер навчається у виші.
— А у вас з українською мовою справи як складаються?
— Розуміємо все. А от розмовляти не ризикуємо, але робити це у спілкуванні між собою намагаємося.
— Принаймні «Я тебе кохаю» ми говоримо одне одному постійно, — додає Жанна.
