Дисидент, колишній політв’язень, український психіатр Семен Глузман розповів, чому більше не бере участі в офіційних заходах 29 вересня — Дні пам’яті трагедії в Бабиному Яру.
У мене подвійне ставлення до цього дня. Я, як людина немолода, дуже добре пам’ятаю, як до цього дня ставилося СРСР і радянська влада, коли слово «єврей» взагалі не можна було вимовляти, коли я бачив, як працівники КДБ і міліції намагаються зробити все можливе, щоб люди в цей день не приходили на місце розстрілів і упокоєння цих нещасних людей.
Я тоді вже був студентом і проходив, як і всі інші, щоб покласти букетик квітів на камінь, який позначав, що тут колись буде пам’ятник. Для цього необхідно було пройти крізь стрій КДБ. А останній КДБіст, який стояв уже біля каменя, нахабно посміхаючись, фотографував усіх.
Це було жахливо. Там заарештовували людей, і мені, молодій людині, було незрозуміло, чому радянська влада фактично такою своєю поведінкою підтримує нацистів.
Мій дід загинув у Бабиному Яру. Він залишався один, ніяких родичів поруч не було, і його «підмели» нацисти ... Так що десь там є частинка і його праху. Я це знав, і тому кожне 29 вересня, коли став уже більш-менш осмислювати свою країну і все, що відбувається навколо, я приходив туди, до цього страшного місця, з маленьким букетиком квітів.
Але це було жахливо, тому що мої батьки і я — ми прощалися... Батьки, шалено налякані радянською владою, все розуміли, м’яко намагалися зупинити мене, але вони розуміли й те, що насправді я ж нічого поганого не роблю. І це було прощання, як перед в’язницею або кладовищем, я навіть не можу передати цю емоцію, це було страшно.
І ввечері, коли я повертався, вони зітхали, але самі туди піти вони не могли. Вони були членами Комуністичної партії, яку ненавиділи.
І вже у зрілі роки, тепер, коли нова влада активно бере участь, як їм здається, в цих пам’ятних днях, я перестав ходити туди 29 вересня. Я ходжу туди після всього. Не хочу брати участь у цьому всьому. Я прекрасно розумію, що це гра, це все нещиро. Це неприємний офіціоз, який так само відбувається, коли ці невіруючі люди ходять у храм і хрестяться.
Є ще один важливий аспект у всьому цьому, про який я хочу сказати. Кілька років тому мені довелося брати участь у створенні громадського комітету «Бабин Яр» разом iз Дзюбою, Поповичем. Тому що раптом виявилося, що вже не наша влада, а єврейські організації Америки хочуть там побудувати не просто меморіал, а розважальний центр. Із гуртками, кафетеріями ...
І ми, природно, були категорично проти. Але наш протест був спрямований ще на одну річ. Справа в тому, що вони намагалися зробити це монополією одного народу. А насправді, там же загинули не лише євреї. Німці ж розстрілювали і циган, і психічно хворих iз лікарні ім. Павлова... Душили в душогубках і потім скидали тіла цих нещасних.
Там були й українські націоналісти, які спочатку спробували зробити все можливе, щоб якось допомогти своїй країні, окупованій німцями, допомогти їй стати острівцем української свободи. Але, як стало ясно потім, німці придивлялися — це була просто гра в «українську свободу».
Потім вони в підсумку всіх розстріляли, в тому числі й Телігу. Тому сьогодні це не може бути монополією одного народу і однієї групи населення. Навіть якби там знаходився один таджик або туркмен — це вже не монополія. Це неправильно, нечесно.
Юлiя ЗАБЄЛІНА
(сайт «Апостроф»)
