Рядовий Семисал: екс-актор Театру імені Лесі Українки розповідає правду про АТО

04.10.2016

Марія СУЛИМА

Рядовий Семисал: екс-актор Театру імені Лесі Українки розповідає правду про АТО

Роман Семисал. (Фото автора.)

Саме Роман Семисал свого часу зіграв у першій українській виставі Театру російської драми Лесі Українки про Василя Стуса — «Іду за край».

Актор згадує: щодо цієї п’єси в основному претензії були, що суворо не дотримано правди життя, його реалій, що все не було українською, казали, що використали сфальшований лист як документ.

АТО — це окрема сторінка біографії Романа. Не лише через те, що актор добровольцем пішов воювати, а й через те, що саме він — та людина, яка наважилася голосно спростувати багато міфів АТО.

До речі, брати Романа в армію не дуже хотіли, адже в його військовому квитку написано: «музикант військового оркестру».

Після розмови з актором — відвертої і правдивої, можливо, комусь здасться, що правдивої занадто — я пригадала, як у дитинстві, коли чогось боялася, швиденько заплющувала очі, а щоб небезпека зникла напевне, ще й притискала долоньки — тоді допомагало. У житті ж дорослому те заплющування очей — абсолютно непомічне, радше — шкідливе.

«...В надзірних сосон кострубатий смерк»

— Пане Романе, розкажіть про «Іду за край».

— Ті, хто критикував за цю роботу, хочуть бачити фотографічну копію. Але ж мистецтво — це щось інше: це наша версія, це наш погляд на події, якщо хочете — це навіть імпровізація на тему.

Тоді найважливішою для мене була оцінка сина Василя Стуса — Дмитра, який нам дуже допоміг. Він цю виставу схвалив. Мені важливо було, чому народився той чи той вірш, бо вірш просто так не народжується, він народжується з життя, з якоїсь події, мені цікаві першоджерела...

Потім цю виставу возили за кордон, показували, зокрема, на фестивалі в Мюнхені — з двома синхронними перекладами — німецькою та російською мовами. З перекладами, звісно, добряче намучилися, бо ж знайти вдалі відповідники Стусових новотворів — украй складно. От спробуйте перекласти, наприклад, рядок «...в надзірних сосон кострубатий смерк».

— Опісля ви зіграли у виставах «Стусове коло» та «Рядовий Шевченко».

— «Стусове коло» — це була ідея Дмитра Стуса, вистава з’явилася дуже швидко, її прем’єра в Донецьку відбулася практично після двох репетицій. Успіх вона мала колосальний.

Востаннє «Стусове коло» грали торік у листопаді. Виникла навіть ідея, щоб ця вистава була в репертуарі Молодого театру, але... Щоб постійно її грати, квитки мають коштувати не менше 200 гривень, бо вистава дорога. На жаль, витратити такі гроші на театр навіть у Києві не кожен може собі дозволити.

Що стосується «Рядового Шевченка», то поновлювати її не планую, на що є об’єктивні причини — актор Юрій Шульга, що виконував у ній кілька ролей, а ще грав на гітарі і співав, полишив театр. Знайти йому заміну — дуже складно. Та й я б цю виставу сильно переінакшив. І тепер я не дуже хочу до неї повертатися.

— Як ви оцінюєте український театр загалом?

— У нас дуже слабенький театр, усе на дуже провінційному рівні — драматургія позаминулого століття. Ми повторюємо і повторюємо селянсько-побутові п’єси, що не зрозумілі сучасній молоді. А з тих, що з’являються, багато патріотично-пафосних, низького рівня одноденок, що не мають художньої цінності.

Так само і кіно — об’єктивно хороше наше кіно було зняте 50 років тому, а світ пішов далі. От «Поводир», наприклад — там усе дуже повільно, нині наше мислення набагато швидше, у нас кліпова свідомість, тож у фільмі має щось відбуватися, якісь події, події.

Щодо причин, то все вкрай банально: освіта — старі програми викладання; та й наших акторів мало залучають у кіно, тож вони не мають досвіду, впевненості. Хоча в Україні, каже Роман, є дуже хороші актори, наприклад, Петро Панчук, Богдан Бенюк, от із режисерами — так, одвічна проблема.

«Я проти примітиву на сцені»

— Чи не хочете повернутися на театральну сцену?

— Я був рік в АТО і зрозумів: те, що ми граємо в театрі або в кіно — як показують у театрі війну, людські взаємини, — це все неправда, це все дуже приблизно. У житті все набагато простіше, банальніше, жорстокіше, безсоромніше і... цікавіше.

У театрі дуже багато фальші. І в нас до цього звикли. У нас, в українців, сприйняття театру як естетського акту: показати себе людям, випити кави в буфеті, вдягти щось гарне. А на сцені глядач переважно хоче бачити трохи награні взаємини, гламурні пристрасті. Дуже заштампований театр.

А поставити щось нетипове? Для цього потрібні однодумці, це вимагає витрат, працювати собі на збиток, цього ми собі не можемо дозволити, та й багатьох це не цікавить. Нині вкрай потрібні хороші комедії, щось веселіше, потрібно нарешті перестати копатися в нашому тяжкому минулому, плакатися.

Люди потребують віддушини. Загалом, я б не проти повернутися на сцену, якби підвернулося щось цікаве — можна було зібрати двох-трьох людей...

— Тепер ви в основному працюєте над озвучуванням і дублюванням фільмів?

— А ще, по суті, виконую й редакторську роботу, але вона дуже поверхова. Начитав аудіокнижку Юрія Винничука «Мальва Ланда». Робота над такими книжками вкрай серйозна, потребує чималих витрат, а в нас неабияка грошова проблема.

— І «трошки» знімаєтеся, з останнього — серіал «Пес». До того був серіал «Окно жизни». Як ставитесь до роботи над серіалами?

— Мені це було цікаво, бо зніматися почав під 40 років. Я все-таки театральний актор. А це зовсім інші засоби виразності, інша природа існування. Мені не завжди все вдається: треба простіше, стриманіше, скупіше, але ж усе приходить із досвідом.

— Пробувалися на головну роль в українському вестерні «Троя». Чи пропонують щось цікаве?

— Мене запросили знятися в російськомовному серіалі «Госпіталь», слідами АТО. Я мав зіграти АТОвця. Уже було погодився, аж раптом читаю: мій герой (російськомовний) потрапляє в палату, а там лежить хлопчина з села — недалекий, б’є дружину, і от він — україномовний.

Тобто всі благородні персонажі — російськомовні, а україномовний — це такий собі тупий, недорозвинений Стецько. Я принципово відмовився, бо як можна за умов, коли країна у стані війни, вдаватися до прийомів російсько-радянського зразка? Потім мені надсилають інший шматок — там уже інші герої і так далі.

Але я кажу — ні, принципово ні. І мене ніхто не зрозумів. А зняти серіал українською мовою насправді дуже складно — проблема з ідеями, відчуттям смаку, сценаристами, та й сленг як такий у нас відсутній.

«В АТО інший моральний градус, ніж на Майдані»

— Чому вас в армію не дуже хотіли брати?

— Мені казали — нам потрібні артилеристи, танкісти, десантники, снайпери. Зрештою, взяли і музиканта: тоді була третя хвиля — людей не вистачало, тож брали всіх.

Спочатку дружина була проти, але потім сказала, що розуміє, якби була чоловіком, то, мабуть, зробила б так само. Я думаю, якщо ти хочеш мати якусь громадянську позицію — то треба забути про родину, на неї не можна озиратися. Треба чимось жертвувати. Звісно, всі переживали — дружина, батьки, син.

— Що найбільше вразило в АТО?

— Я думав, що в АТО буде такий самий моральний градус, як на Майдані. Ні, там цього немає. Багато хто з військовослужбовців казав — це ми через вас тут сидимо, це ви в Києві заварили, це ви винні. Так я ж сюди й прийшов! А за когось іншого відповідати я не можу, лише за себе. Хоча були й ті, хто пройшов Майдан, але їх було менше.

— Майдан для вас — це святе. Реалії ж АТО виявилися іншими: тотальний алкоголізм — пропивають волонтерську продуктову допомогу, речі. Спальні мішки, берці, форму шлють додому, зливають і продають бензин, розкрадають брухт. Невже все так сумно?

— Пропивають усе — часто грошей на місяць не вистачає, хоча платили нам тоді нормально — 7 тисяч щомісяця ми отримували, і я був рядовим — це найнижча ланка. Одного забили до смерті, бо заснув п’яний на посту. Проте ходу цій справі так і не дали. Ніхто нікого не посадив. Через пиятику б’ють техніку, стріляють один в одного, підриваються на гранатах.

Чому п’ють? Багато хлопців із села, а там проблема алкоголізму вкрай гостра — ці чоловіки вже не можуть не пити. Плюс часто вони озлоблені, що їх відірвали від сімей, господарств, тож п’ють на зло. Також дуже багато питань до військкоматів — чому взяли напівздорових? Бо хтось відкупився, а їх кимось треба замінити?

— В АТО ви числилися гранатометником, також виконували функції санітара, бо ж не пили, вам можна було довірити сумку з медикаментами. Чи не з’являлися думки — що я тут роблю?

— Так, суто психологічно мені було важко. Але ж це був мій вибір, я пішов туди свідомо, це було потрібно мені насамперед. І я б собі не пробачив, якби туди не пішов. Це моя земля, і я маю її захищати. Це не героїзм, це звичайна справа.

Я навіть не розумію, чому добровольці позиціонують себе як герої. Ти ж сам туди пішов, тебе ніхто не просив, не посилав. А хто має це робити — дружини, діти чи батьки наші старенькі? Це наша чоловіча робота і тут нема героїзму.

— Чому не варто жити міфами?

— Людина на фронті думає, що їй усе можна, війна все спише. У нас ще з часів Другої світової створено опоетизований образ солдата-героя. Я за рік там не бачив героїв, усе, що нам показують, — неправда. Є люди порядні, але їх мало. Війна не облагороджує людину, робить її тільки гіршою.

Я от чую скиглення — нам чогось не вистачає... У нас — отак усього було. Утім солдати цього не цінували. В армії — безлад, і цим мало хто переймається. Проблема насправді дуже серйозна. Наприклад, є гаряча лінія Міноборони — звертайтеся з будь-якими скаргами щодо дисципліни, фінансів тощо. Але ж реально проблем там ніхто не розв’язує — лише телефонують: а що це в тебе за розумний такий? І карають того, хто поскаржився.

— Який випадок в АТО вразив чи не найбільше?

— Був випадок. Подружжя працювало навідниками — бабуся і дідусь, десь років за 60. Вони телефонували сепарам і казали — брати ближче, далі. Їх зловили, але пожаліли — суто по-людськи, відпустили. Прибігає до нас танкіст і каже — а моїх хлопців вам не шкода? У мене троє поранених...

— Як охарактеризуєте населення на сході?

— На жаль, поки що культурною ситуацією на сході переймаються лише окремі особи. Мене от Дмитро Стус залучає — у Дружківці він організовує мистецький простір при бібліотеці — запрошує письменників, влаштовує зустрічі, семінари, гуртки, закуповує книжки.

З ним їздить Влада Литовченко, яка проводить реабілітаційні психологічні курси для зґвалтованих дівчат. Там наразі це дуже гостра проблема. Але ж це має бути системна робота, на державному рівні. Є якісь концерти, зустрічі, але цього мало. Для цих людей треба відкривати, що таке Україна.

— Чи довго адаптовувалися після АТО?

— Ні. Я одразу ж пішов на роботу. На фронті позбуваєшся ілюзій, цінуєш те, що ти живий, бо життя забрати дуже легко, і те, що ти живий, здоровий — це така радість! У мене тепер практично не буває депресій, я не розумію, що це. Я смакую життя.

Зараз трохи притупилося це відчуття, а тоді думав: «Я дожив до цієї осені!» Було три випадки, коли реально міг загинути, всі три випадки пронесло. Руки-ноги цілі, на місці. А на роботі кажуть: я став веселішим, оптимістичнішим, легшим.

— Вірите у якісь вищі сили?

— Ні. Я категорично не сприймаю будь-якої релігії. Освічена, сучасна людина не може бути релігійною. Будь-яка релігія породжує ксенофобію і ненависть до людей іншої раси, конфесії. І я проти того, щоб релігія втручалася в державні справи. У нас — світська країна.

Я реаліст. І я переконаний, що ми переможемо — це однозначно. Ми на своїй землі, ні на чию землю не ліземо. Ми ніколи першими не стріляли... Наші воювати навчилися. Так, проблем дуже багато, але не можна сказати, що в нас аж так нічого хорошого...

Друкована версія