«Лектор»-рекордсмен: спецпризначенець-снайпер ліквідував окупанта на відстані 2069 метрів
Снайпер підрозділу активних дій ГУР МО України з позивним “Лектор” знищив російського окупанта кулею калібру .338LM на відстані 2069 метрів. >>
У рідному селі Ігоря Гордійчука всі хлопчики хочуть бути спецназівцями як він
30.09.2016
Герой України Ігор Гордійчук на цьогорічному параді 24 серпня.
Про командира спецпризначенців полковника Ігоря Гордійчука з позивним «Сумрак» та його побратимів, які у важкі серпневі дні 2014 року в повному оточенні обороняли Савур-Могилу, вже написано навіть книги. З 12-го до 24 серпня українські захисники стратегічно важливої висоти забезпечували точними координатами нашу артилерію. Відрізані від своїх, без техніки, малоукомплектовані, хлопці «Сумрака» зробили, здавалося, неможливе: вижили там, де вижити було неможливо. На жаль, не всі. І ось через два роки на військовому параді в Києві, приуроченому 25-річчю Незалежності України, 44-річний легендарний Герой України полковник Ігор Гордійчук iз рук Президента отримав звання генерал-майора. Коли він, молодий ще чоловік із посивілими скронями, йшов, опираючись на паличку, підтримуваний колегами-військовими, багато хто не міг стримати сліз. І це були сльози гордості за наших хлопців, які ще при житті стали легендами...
Пекло пройшов на рідній землі
Нещодавно випала нагода побувати на малій батьківщині Ігоря Гордійчука — у селі Залізниця, що в Корецькому районі на Рівненщині. Софія Радіонівна, мама Героя, зустрічає нас із паличкою, перепрошує. Ноги болять дуже, тиск скаче. І хоч як втомилася вже від візитів журналістів, відмовити не могла.
Бо усвідомлює, що її син тепер особа публічна, тому мусить і вона «віддуватися» за нього. А тато, як тільки журналісти приїздять, відразу кудись щезає. Пані Софія — агроном за фахом, 33 роки пропрацювала сільським головою у Залізниці, куди вона прийшла у невістки (сама родом із Млинівщини).
Чоловік Володимир Олександрович 49 років пропрацював водієм у місцевому колгоспі. Живуть Гордійчуки в старій, ще батьківській хаті, до якої прибудували кілька своїх кімнаток, коли діти народилися. Сьогодні хата для них — справжній палац, бо залишилися самі у цих колись гамірних стінах. Донька й два сини розлетілися по світах, ніхто біля батьків не зостався.
Не переймається пані Софія, що немає у неї пластикових вікон, що старі штахети біля хати, відро у колодязі й груба замість парового опалення. На старості зручності для хворих людей, звичайно, не завадили б, але вже як є. Подарувала обласна спілка ветеранів АТО її дідові на ювілей супутникову антену — і радий батько.
Голова райдержадміністрації акумулятор до старенької машини дав — і то поміч. Заходимо у світлицю, де телевізор. Софія Радіонівна вже думає, як опалить взимку ці кімнати. Газ дорогий, субсидії оформити не може, бо хата ще оформлена на покійну свекруху. Трохи дров у хліві є, конвектор включить, якось перезимують. Бо ж головне, щоб усі найрідніші люди були здорові.
На полиці серванта помічаю великий портрет Ігоря, трохи нижче — збільшені фото доньки і двох синів .
— А Ігор на тата схожий. Коли востаннє приїздив додому?
— Недавно був. Батькові 31 серпня сімдесят років стукнуло. І у мене 5 вересня день народження. Побув трохи, не ночував навіть. Ще слабкий він... Важко ходити. Окрім поранення, ще ж кілька контузій мав там, на Савур-Могилі. Напруга, нерви, а ще робота в ліцеї (генерал-майор Гордійчук очолює військовий ліцей імені Богуна. — Авт.).
Скільки я виплакала, серце розривалося , так важко було... Ну чому, чому так? Скрізь побував, у тому ж Афганістані скільки був. Але треба, щоб тут, на своїй землі таку муку виніс... Як летів у 2010-му в Афган через Киргизію, там якраз заваруха була. Два тижні — ні слуху ні духу. А під Кабулом розбився літак із військовими.
Ми цілу добу мертві були... Поки по всіх можливих каналах не дізналися, що це інший військовий літак розбився й Ігоря там не було. Він був начальником групи військової допомоги відділу миротворчого персоналу в складі міжнародних сил сприяння безпеці в Афганістані, полковника перед тим отримав.
Весною якось приїхав, я до нього: «Сину, може якось можна, щоб туди не повертатися? Відчеканив: «Мамо, це не обговорюється». Дуже тривожна ситуація там була. Син потім розповідав, як вони роздавали гуманітарну допомогу афганським діткам. І от випадок: наш солдат дає подарунок хлопчикові, Ігор стоїть позаду. Солдат повертається спиною до дитини, і в цей момент хлопчик вихоплює кинджал невідомо звідки і б’є у спину солдатові. Ігор встигає зреагувати й вибиває ніж iз рук дитини. Солдатик плакав від щастя і все дякував, що врятував йому життя. Місцеві там всіх окупантами ввважали...
— Як тепер нас на Донбасі...
— А нашу війну він передбачав. Він же перед Афганістаном рік навчався в сухопутному коледжі США в Пенсильванії, перед цим ще півроку вивчав англійську мову для військових у Канаді. І тільки тепер польський генерал, який теж там навчався, згадав, що Ігор у своїй випускній роботі
написав про ймовірність війни Росії проти України. І дивувався, як Ігор міг це передбачити?
«А нащо пустила на війну?»
Через що довелося пройти їхньому синові на війні вже на рідній землі, Гордійчуки довідалися більше з газетних та інтернетівських публікацій, а згодом із книг. Якби на той момент материнське серце все це знало, воно просто не витримало б... Коли Ігорю 31 серпня 2014-го робили в Дніпропетровську першу операцію, в далекій Залізниці батьки все ще чекали дзвінка від сина. Ще ніколи не було такого, щоб він не привітав батька з днем народження.
А тут такий сон страшний мамі наснився, тривога не полишала ні на мить. Та дзвінка не було ні першого вересня, ні другого, ні третього. А 4 вересня отримали про сина звістку, першу за багато страшних днів чекання. Сталося диво: дівчинка-медсестра, яка була біля Ігоря в госпіталі, теж мала прізвище Гордійчук і була родом із Корецького району.
Вона зателефонувала додому своїй мамі й та перевірила, чи є такі люди в Залізниці. Так рідні про все дізналися. Важко згадувати, як вони вперше приїхали до сина, коли його вже забрали в Київ. Тоді ще ніхто, крім Всевишнього, не знав, що Ігор переможе у ще одній своїй битві, тепер уже за життя. Важке поранення в голову, ускладнене інфікуванням рани, залишало йому мізерний шанс. Лікарі давали лише два відсотки надії. Кілька місяців у реанімації і дуже обережні прогнози: якщо цей чоловік і виживе, то навряд чи ходитиме, і пам’ять до нього не повернеться.
Але Бог руками самовідданих медиків та молитвами рідних і українців вирвав Ігоря з лабет смерті.
— Біля Ігоря постійно був хтось із Міністерства оборони. І от один полковник каже мені: «Я б нізащо не пішов би на ту війну. Навіть якби мені довелося розпрощатися з армією». Уявляєте, як мені було це чути біля ліжка своєї дитини, яка була між життям і смертю? Ігор був дуже важкий. Уклін доземний усім, хто допомагав рятувати сина, — не стримує сліз мати. — І сама в лікарню потрапила, постійно плакала, не знала, на якому світі живу. А чиновник наш районний сказав: «А нащо пустила на війну?» Він же військовий, як міг не піти? «Ну тоді молися», — каже він.
Я і молилася. І люди молилися. Бог заступився за мою дитину. Люди різні є, всяке скажуть і подумають. Коли Президент у листопаді 2014 вручав синові у госпіталі Золоту зірку Героя України, комусь не сподобалося, що Ігор лежав, не піднявся. Та якби міг сидіти, то сів би. Хіба станеш усім це пояснювати?
Ігор Гордійчук не лише вижив, а й почав ходити, розмовляти і пам’ять до нього повернулася! Ставили його на ноги реабілітологи США, куди легендарного полковника відправили в 2015-му. Весь цей час поруч із ним була дружина Тетяна, яка не відходила від чоловіка, відколи знайшла його в госпіталі у Дніпропетровську. Коли військові з Рівного подзвонили Ігорю за океан і запитали, чим допомогти, він сказав: «Поможіть моєму батькові».
На батьківщині героя ростуть справжні українці
...Гортаємо з пані Софією вирізки з газет, альбоми, книги. Передивилися багато фотографій і на всіх Ігор посміхається, навіть на тих, що після поранення. Його посмішка така щира й невимушена, що геть не гармоніює з його позивним. Ну який він «Сумрак»?! Виявляється, позивні офіцери-спецпризначенці обирають не самі. Бо якби він сам собі придумував позивний, то був би «Гордєєм». Так його звали і в школі, і в училищі.
— Однокласники називали Ігоря Христофором Боніфацієм, бо він завжди все знав. Якось іде додому з двома авоськами книжок, а сусідка каже: «Ігорчику, коли ж ти їх почитаєш?» «За два вечори впораюся, тьотю». Читав багато, фізкультурою займався, готував себе до служби ще зі школи.
У сусіднє село в школу всі автобусом їздили, а він здебільшого пішки. Ріс, як всі у селі: помагав мені буряки сапати, батькові – косити... Дуже впертий був і завжди виконував те, що обіцяв, — розповідає про сина пані Софія, й очі її знову стають вологими. — Бог заступився за нього, закрив. Як би ще вимолити у нього, щоб син ходити міг трошки... Так йому важко. Не хочеться грішити, дякую за те, що живий. Дякую, що роботу дали, що при ділі. Дзвоню: «Як справи?» «Нічого, мамо, на роботі». Дай Боже тобі терпіння, сину...
Побувавши у Залізниці, не могла не зайти в початкову школу, де майбутній герой колись вперше сів за шкільну парту. Думала, побачу тут його куточок, фотографії. І дуже здивувалася, коли знайшла на стенді лише один роздрукований з інтернету скромний аркушик дрібнесеньким шрифтом із біографією Ігоря.
Останні рядки її обриваються 2014 роком, коли він служив у Міністерстві оборони. Про війну, на якій був «Сумрак», де був поранений — ні слова. А поруч на іншому стенді — фото Ігоря з Афганістану. У класі, де разом вчаться дітки третього і четвертого класів, питаю, чи знають, хто у них в селі герой.
Знають, хто він і на якій війні воював. Майже всі хлопчики в один голос заявили, що хочуть бути спецназівцями, як Ігор Гордійчук. А поки що залізницькі хлопчаки «воюють» біля клубу і на перервах. Здебільшого з «китайцями» і «німцями», хоча знають, що насправді німці сьогодні підтримують Україну. Росіян серед дитячих ворогів немає. І це ще шанс для Росії, примарний і маленький, аби не стати ворогом у свідомості молодшого покоління українців назавжди...
— Але на справжній війні небезпечно, там можуть і вбити, — намагаюсь стримати щирий дитячий порив.
— А мені все одно. Я буду Україну захищати, — каже кирпатий Сашко, який мріє про снайперську гвинтівку.
На душі від цих дитячих слів стає сумно і радісно водночас. Сумно, бо хочеться, аби наші діти і внуки ніколи не пізнали страхіть війни. І радісно, бо підростає в Україні покоління, яке любить її і готове захищати. І тільки від нас залежить, чи залишиться воно таким. Радісно, що є в Україні сучасні герої, на прикладах яких учаться любити свою землю і малі, і дорослі українці.
