Кредит на навчання як стимул до майбутньої кар’єри,

Ніколи не писала в різні «інстанції» чи, тим більше, в газети, а тут не втрималася. Останнім часом скрізь точаться дискусії навколо питання безкоштовної освіти, стипендій, шкільних обідів. Вирішила висловити і свою думку з цього приводу. Як кажуть у народі: нате і мій глек, бо я теж Настя...

На початку 90-х, коли країна потонула в мороці безробіття, безгрошів’я, дикої інфляції, наша сім’я переживала не найлегші часи: чоловік втратив роботу, мені довелося перекваліфіковуватися на бухгалтера (моя спеціальність, здобута в університеті, виявилася нікому на той час не потрібною). Виживали як могли, але для нас був один пріоритет — дати достойну освіту єдиній дитині. Відмовляли собі в усьому, щоб перевести сина зі звичайної районної школи в хорошу гімназію, оплата навчання в якій дорівнювала моїй місячній зарплаті. Потім був університет, за який також довелося платити: це зараз можна подавати документи в кілька вишів ще й на кілька факультетів — кудись та й поступиш! А тоді не було ніяких ЗНО, жодних варіантів — або подаєш документи, складаєш іспити і тебе зараховують на «бю­джет», або пропонують контракт. І все... Ми вибрали контракт, щоб не втрачати рік. Серед моїх знайомих були народні депутати, високі чиновники, так от:  їхні діти всі навчалися на «бюджеті», ще й отримували стипендії. І це при тому, що не всі з них були відмінниками чи якимись унікумами, та й батьки їхні могли оплатити навчання своїх нащадків у будь-якому виші, але для чого, якщо можна влаштувати діток за державний кошт?!

Те ж саме відбувається й сьогодні. Ви подивіться, на яких іномарках приїжджають на навчання студенти КІМО (Київський інститут міжнародних відносин. — Ред.)! Серед них що, є діти пересічних українців, які можуть купити своїм чадам такі машини? Чи, може, батьки цих «мажорів» платять за їхнє навчання? А їм іще й стипендію виплачують, якої цим діткам вистачає, щоб попити хіба що кави в якомусь пафосному закладі!

Ви скажете, що на Заході теж безкоштовна освіта, але це далеко не всюди і далеко не так. Ось моя подруга, скажімо, в тих-таки 90-х навчалася в Берлінській консерваторії безкоштовно, але без жодної стипендії. Тож для оплати житла, харчування їй доводилося важко працювати у вихідні дні, а іноді й уночі. 

Інший приклад: США — одна з найбагатших країн світу, але там немає безкоштовних університетів! Якщо ви складаєте іспити з визначним результатом — тільки тоді вам можуть запропонувати стипендію для навчання, і це за умови, що ви й надалі показуватимете такі ж визначні успіхи в навчанні. Моя подруга виїхала у США в ті ж буремні 90-ті, її донька вже там закінчила школу. Так от, для того, щоб навчатися в університеті, дівчина взяла кредит у банку (батьки не встигли за ті кілька років перебування в Америці відкласти необхідну суму на освіту доньці). Акцентую увагу: кредит дали студентці, а не її батькам, тим самим мотивуючи молоду людину до здобуття хорошої освіти, високої кваліфікації, щоб згодом, уже будучи фаховим спеціалістом, можна було безпроблемно виплатити кошти, витрачені на освіту. І тому американські студенти не б’ють байдики впродовж 5-6 років навчання, а справді гризуть граніт науки, щоб стати професіоналами. Свої канікули вони проводять не на дорогих курортах, оплачених із батьківської кишені, як це роблять діти пострадянської еліти, а працюючи на бензозаправках, у «макдональдзах» чи деінде, щоб забезпечити своє проживання в навчальний період. Тому й виходять із них, як кажуть, люди. У нас же процвітає непотизм, коли можновладці, користуючись своїм службовим становищем, прилаштовують своїх чи діток таких же, як і вони, високопосадовців на «хлібні» місця. А потім ми дивуємося, чому не йдуть реформи, процвітає корупція. Якось почула по радіо, як один слухач-додзвонювач сказав: «Я закінчив юридичний, але суддею не став, бо моя мама — лише медсестра...» От вам і вся правда про нашу жорстоку дійсність!

До того ж за роки незалежності в Україні як гриби після дощу з’явилася купа університетів, академій, коледжів, які тільки формально мають ці гучні назви, дипломи ж цих закладів цінуються на ринку праці не більше, ніж справка з ЖЕКу. І тиняються випускники цих вишів без роботи, бо не потрібні державі у такій кількості економісти, юристи тощо, та ще й із такою кваліфікацією. Зате катастрофічно не вистачає, особливо у сільській місцевості, лікарів, учителів. То, може, повернутися до тих часів, коли держава «замовляла» у вишах необхідних фахівців, виплачувала їм стипендії під час навчання, але і вони повинні були відпрацювати певний час за державним розподілом. Ось таким має бути бюджетне навчання. А не хочеш відробляти таку «панщину» — йди на контракт.

У такий важкий для країни час, думаю, не слід розкидатися бю­джетними коштами, випускати армію дипломованих безробітних, а якимось чином оптимізувати кількість вишів, тим самим підвищивши авторитет тих, які залишаться. Та й про виплату стипендій теж варто подумати — платити лише тим, хто справді показує достойні результати. Ви скажете, а як же сільська молодь, їм же важко буде вижити без стипендій? Але ж якось училися Іван Франко, Михайло Ломоносов, Улас Самчук і сотні інших талановитих вихідців із села. Талант завжди проб’є собі дорогу, бо в нього є вища мета, а без неї — й освіта ні до чого...