Більше 10 років тому журналістська робота звела мене з черкащанкою Анною Харченко. Тоді юна дівчина, котра займалася кінним спортом, одержала важку травму й опинилася в інвалідному візку. І хоч як важко було їй на душі, вона не виглядала розгубленою і будувала плани на майбутнє. Тепер можна сказати: їй усе вдалося. І нинішнє життя Анни може стати прикладом того, як не треба занепадати духом. Ні за яких обставин.
«Не здатися важким обставинам мені тоді допомогли мої рідні»
Сьогодні Анну Харченко у Черкасах добре знають. І поважають. Незважаючи на ті випробування, які послала дівчині доля, вона не замкнулася у чотирьох стінах, а веде активний спосіб життя. Аня небайдужа до всього, що відбувається у рідному місті, й має багато друзів серед тих, хто прагне змінювати життя малої батьківщини на краще.
«Не здатися обставинам мені тоді допомогли рідні — батько Олег В’ячеславович, мама Лілія Анатоліївна та бабуся Надія Миколаївна», — розповідає «Україні молодій» Аня. І додає: — Втішаюся, коли помічаю у своєму характері щось від кожного з них, а ще від прабабусі Анни, на честь якої мене й назвали».
Саме дорогі їй люди, уточнює Анна, стали тією опорою, котра була їй так потрібна. Вони вислуховували, розраджували, підказували. Були поруч під час двох важких операцій, котрі довелося перенести.
Аня пригадує, як батько щодня привозив додому інструктора з лікувальної фізкультури, а бабуся допомагала їй робити вправи. По кілька годин поспіль і щодня. Рідні вселяли надію і боролися за її майбутнє разом з нею. І результат не забарився. Аня стала почуватися краще. Не лише фізично, а й душевно. Вона зрозуміла, що зможе побороти обставини і змінити своє життя.
На це пішло чотири роки. Аня вступила на заочне відділення біологічного факультету Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького. Тоді турботлива бабуся переконала її, що треба вибиратися за межі квартири й відвідувати лекції. На інвалідному візку це було непросто. Але Аня впоралася. За минулі роки вона здобула вищу освіту та сертифікат психолога у методі «позитивна психотерапія та діалогова модель, гештальт-терапія».
Тепер Анна Харченко каже, що її мрії здійснилися. У неї є освіта, є робота. При цьому вона ніколи не плачеться, скільки сил, здоров’я і нервів їй це вартувало. Більше того, вона взялася допомагати й іншим людям з особливими потребами.
Аби реалізовувати такі свої задуми, створила та очолила благодійний фонд «Наддніпрянський». Свою активну позицію вона проявляла на офіційних міських заходах, у виступах на телебаченні та друкованих ЗМІ. Вона стала голосом людей на інвалідних візках, який не давав громаді міста закривати очі та відмахуватися від їхніх буденних проблем.
Серед добрих справ, які реалізувала Анна Харченко, можна пригадати організаційну підтримку фондом «Наддніпрянський» акції «Серце до серця», на зібрані кошти під час якої було придбано обладнання для Черкаської обласної дитячої лікарні, організацію екологічних заходів зі збереження довкілля, новорічних благодійних балів.
«Зібрані на балах кошти були спрямовані на купівлю обладнання у хірургію обласної лікарні, придбання спортивного інвентаря школі-інтернату, створення зони відпочинку, допомозі родині, постраждалій у ДТП, на закупівлю розвиваючих ігор для школярів», — пригадує Анна. А ще, уточнює, ми зібрали свідчення очевидців про пережите під час створення Кременчуцького водосховища і видали цікаву історичну збірку «Незатоплена пам’ять».
Разом iз Коаліцією молодіжних громадських організацій Черкаської області «Молода Черкащина», яку очолює Вікторія Феофілова, Аня взялася за проект «Рух для всіх». Аби добитися комфортних умов пересування містом для тих, хто рухається за допомогою інвалідного візка, Аня разом з іншими активістами домоглася виділення владою міста коштів (а за два роки ця сума сягнула 800 тис. гривень) на облаштування пандусів та занижених бордюрів на переходах черкаських доріг.
«Коханий мій — із доброю душею і великим серцем»
Ще однією перемогою стало те, що в місті з’явилися два тролейбуси із заниженими сходами і навіть спеціальне соціальне таксі для черкащан з особливостями здоров’я.
У тандемі з «Молодою Черкащиною» фонд «Наддніпрянський» працював і над новим проектом — «Доступне працевлаштування для молоді з особливими потребами».
Не так давно Аня порушила питання і про медичні проблеми жінок з інвалідністю. Тож завдяки спонсорству адвокатської компанії нині в жіночих консультаціях встановлено спеціальні гінекологічні крісла з гідравлічним підйомом. Вони розміщені у жіночих консультаціях міських пологових будинків по вулицях імені Чехова та Конєва. Там також обладнали пандуси і спеціальні кнопки виклику, при натисканні на яку до жінок виходять працівники поліклініки й допомагають дістатися до лікаря.
Але Аня не зупинилася й на цьому. У 2012 році вона започаткувала приватну психотерапевтичну практику і як психолог-психотерапевт бралася за розв’язання сімейних конфліктів, пов’язаних із насиллям у сім’ї.
«Часто жінки воліють мовчати про насилля у своїй родині. А якщо і звертаються до психолога, то погоджуються на одну-дві консультації, а тоді не приходять. І знову з’являються, коли жахіття повторюється», — ділиться досвідом зі своєї практики Анна Харченко.
Вона пригадує, як одна з таких жінок рік ходила до неї на терапію і все-таки зважилася на розлучення, потім змогла відсудити у домашнього агресора квартиру, поправила здоров’я і знайшла у собі сили працевлаштуватися та повернутися до активного життя.
«Це дуже надихає, коли можеш допомогти!» — говорить Анна. Адже, пояснює, зв’язка жертви та агресора є наскільки міцною, що розірвати її не так просто. На це, зазначає, впливають і співзалежні стосунки, коли тиран вважає себе всесильним і переконаний, що дружина нікуди не подінеться. Тому в хід, наголошує Анна Харченко, йдуть погрози та шантаж, обмеження спілкування з подругами. І все це чоловік хитро прикриває турботою, мовляв, «ти ж не хочеш втрапити в якусь халепу».
Якщо дружина мириться з таким станом речей, констатує Аня, то не забаряться й побиття. А після, коли немає друзів, втрачено роботу, знижується й самооцінка. Тож нерідко, наголошує, жінка починає вважати себе винною. А тут іще й родичі радять постійно, навчитись домовлятися з чоловіком.
«Якщо в сім’ї є насилля, найперше необхідно фізично дистанціюватися від агресора. Йдіть до подруги, до мами. Живіть певний час окремо, аби все прояснити. І важливо звертатися до психолога. Окремо й обом», — закликає жінок Анна Харченко.
Вона тепер теж заміжня. Має чоловіка. Два роки минуло, як вони з Дмитром Толоконніковим побралися. І тепер щасливі у шлюбі.
«Ми познайомилися через спільних друзів на одному з концертів. Чоловік мій із доброю душею і великим серцем. Мій коханий — найщиріший мій друг», — зізнається про особисте Аня.
Вона називає своє заміжжя найпотужнішим і найкращим союзом, який може бути. І вірить, що ці взаємні почуття — на все життя.
А людям, котрі мають обмежені можливості, Анна Харченко радить частіше себе запитувати: «Що мене робить щасливим?». І, відповідаючи на це запитання, старатися робити певні кроки для того, щоб організовувати своє життя комфортніше.
«Це реально. По собі знаю. Адже багато всіляких обмежень для себе ми визначаємо самі», — вважає Аня.
«Недавно вивела для себе формулу успішних проектів та мрій»
«У житті вкрай мало неможливого. В останні пару місяців укотре переосмислила свою інвалідність — як я її переживаю, як до цього факту ставлюся, чи приймаю себе», — веде далі Аня.
Вона щиро зізнається, що не раз задумувалася про страждання, які розділилися для неї на дві категорії. Те, що неминуче, що є данністю і виникає від психічного болю. І те, що створюється в деякому сенсі «штучно». Наприклад, пояснює Анна, системою чи самою людиною через своє ставлення до болючої ситуації або факту.
«І коли вдається пережити неминучий біль від того, що відбулося, й помітити, що є в житті ще щось, окрім суму за втраченим, то відбувається справжнє диво. Інвалідний візок стає індивідуальним аксесуаром, який підкреслює твою тендітність і привносить у життя комфорт», — говорить Анна Харченко. Якраз тоді, уточнює вона, приходить розуміння фрази, що біль неминучий, але страждання — особистий вибір кожного.
«Недавно вивела для себе формулу успішних проектів та мрій, котрі здійснюються. Виглядає це приблизно так: мрія, дія, результат», — наголошує Аня.
Вона пригадує, як пару років тому почала задумуватися і мріяти про здобуття освіти за кордоном. І буває ж так, усміхається дівчина, що буквально відразу на очі потрапило оголошення про черговий прийом заявок на стипендію ім. Фулбрайта. Тож вона як випускниця українського вишу могла отримати таку стипендію для навчання на магістерському рівні в одному з університетів США.
Така перспектива радувала, вселяла надію і спонукала до дій, до нової своєї мрії.
Шлях був довгим — попередня велика за обсягом заявка англійською мовою, співбесіда, два іспити і майже півтора року мрій, чекання, сподівання і віри. Адже на стипендію було 440 претендентів, а місць усього 20.
«За цей період часу я встигла помріяти, розчаруватися, не раз думала, що все дарма. Словом, пережила цілу палітру душевних почуттів», — згадує пережиті хвилювання дівчина.
А потім їй прийшло запрошення на навчання. Так Аня Харченко стала лауреатом стипендії ім. Фулбрайта. Вона потрапила у число тих двох десятків щасливчиків, котрі мріяли навчатися у США.
В кінці минулого місяця разом із чоловіком Дмитром (і навіть із домашньою улюбленицею кішкою Маргошею) Анна поїхала навчатися в університеті Вестерн Мічиган, у магістратуру факультету практичної психології.
«Такого зеленого міста зі свіжим повітрям і будиночками, котрі органічно вписані у мальовничий ліс, важко собі уявити. Білки, борсуки, косулі тут — звичайне явище. Уже полюбила Каламазу!» — так захоплено Аня тепер відгукується про містечко, в якому вона житиме наступні два роки.
А тим часом заснований нею фонд «Наддніпрянський» вона передала у надійні руки. Його тепер перейменовано у благодійний фонд «Анна» і ним керує переселенка з Донбасу Анна Тарапата.
Організація опікуватиметься жінками у потребі. Зокрема тими, які постраждали від домашнього насилля.
«Я рада, що фонд нині у хороших руках і добрі справи у Черкасах будуть продовжуватися», — підсумовує Анна Харченко.
