Футбол, баскетбол і фехтування
— Андрію, до фехтування ви займалися футболом. Це було професійно?
— Професійно мені не вдалося займатися. Хоча я дуже мріяв про це. У мене проблема, мені не ампутували ногу просто так. Була хвороба з народження. Тобто я ніколи не був здоровим. Одна стопа була більша за іншу, візуальна різниця була суттєвою.
Я міг ходити лише у взутті, яке мені шили на протезному заводі: влітку це сандалі, взимку — якісь черевики. На праву ногу потрібно було мінімум на два розміри більше взуття, плюс вона була ширша.
Я рік відвідував футбольну секцію. Найбільша проблема була в тому, що без бутсів грати у футбол нереально. Спочатку мене ставили на ворота, а потім я зрозумів, що, в принципі, діла не буде.
Потім я записався у школу з баскетболу. Тому що, «а може, в баскетболі вдасться, у баскетболі достатньо кросівок».
Якщо чесно, то я до 14 років не знав, що я інвалід. Тобто знали, що є якась проблема, але ніхто не думав ніколи, що робити. Жив, лікарі перевіряли мій стан, хоча ще в дитинстві мамі сказали, що рано чи пізно ви ампутуєте ногу, бо «він росте, вона росте, і тиск на серце також, і навантаження нерівномірне». Але до 14 років я собі жив — не тужив.
— Коли вирішили, що фехтування — це ваш вид спорту?
— Та вибору не було. Прийшов я у спортклуб і кажу: «Слухайте, я займався баскетболом, я такий класний чувак, я чув, що є баскетбол на візках». Вони подивилися, послухали і кажуть: «Ти молодець, що хочеш. Ну і «хоти» собі далi. Баскетболу нема, тому що немає команди. Можемо запропонувати тобі з твоїм рівнем травми стрільбу з лука, теніс настільний або фехтування».
Я подумав: яка стрільба з лука? Це треба мати нерви спокійні, а я, знаєте, такий експресивний, вибуховий. Настільний теніс — ну, можливо. Хай буде настільний теніс. Мені кажуть: «Із вересня приходь». А я прийшов десь третього червня. Чому пам’ятаю? Тому що з наступного дня пішов уже на фехтування.
Уявляв собі: люди в білому одязі бігають чогось там один навпроти одного і колють одне одного. Ну все. А я прийшов, дивлюся: хлопці, дівчина ще тоді була одна, фехтують, ще й на візках. Думаю, чого на візках, якщо я ходжу. А потім я зрозумів, що на візках для того, щоб не було цієї різниці в травмах.
Тобто є люди з ампутаціями двох ніг, і в нас один із таких найсправедливіших паралімпійських видів спорту, тому що в нас лише два класи спортсменів: А-клас — це такі, як і я, це ампутація нижніх кінцівок і легка форма ДЦП, а В-клас — це ті, в кого зламана спина, оці, що на візках пересуваються.
— Якими були перші успіхи?
— Мені подобається мій вид спорту, тому що в нас я не знаю, щоб були такі якісь несправедливості. Для мене це приємно. Я спробував фехтування, мені дуже сподобалося, потім пішли перші успіхи: я одразу на чемпіонаті через чотири місяці взяв «бронзу» на шпазі. Це був дуже вагомий успіх, інші побачили, що я досить високий і спортивний. Мені тоді було 19 років.
Мене вiдразу почали на збори збірної кликати, тому що я був перспективний. У 2009 році мене вже взяли в збірну, і там я відразу на других змаганнях став чемпіоном Європи в особистих змаганнях, що було шоком для всіх.
А на наступних змаганнях уже відразу я виграв чемпіонат Європи, а через день повинні були бути змагання в команді на шпазі. Нас їхало четверо, і вже була визначена команда тренером, і я їхав як новачок, спробувати. Я виграв чемпіонат Європи і всіх своїх обіграв. Тоді це було частково везіння, але все одно, просто так не виграєш. Я просто був четвертим, навіть не запасним.
Це було так кумедно, бо виступає команда України, а я просто сиджу в залі як уболівальник. Так сталося: ніхто не вірив у мене. І я тепер дуже тішуся, що не було в мене там зіркової хвороби. Тому що воно могло б сильно «кинути». Слава Богу, що такого не сталося. Як вискочиш швидко, так можна швидко і заскочити, в колектор кудись.
Атмосфера Ріо
— Як відчували підтримку в Ріо? Усе ж таки океан і великі відстані розділяли.
— Якщо чесно, дуже відчувається, особливо тепер, коли соціальні мережі та iнтернет. Звичайно, відчувається, що всі поруч, усі тобі бажають успіху, після вдалих виступів вітають, якщо невдалий — заспокоюють, підтримують. Навіть там.
Сушкевич — це наш президент Паралімпійського комітету, — як у нас були проводи в Києві, наголошував на тому, що він дуже хоче, щоб про нас говорили. І дійсно, люди масово спостерігали за Паралімпіадою. І в нас 117 медалей! Це дуже круто! Ми третє місце зайняли у світі.
Усі бразильці були в шоці. Звідки? Як? Чому? Тих чуваків удома рве війна, купа проблем, грошей немає, МВФ там капає їм якісь допомоги, а тут такий результат. Плюс, дійсно, багато спортсменів-паралімпійців розуміють, що зараз відбувається в країні.
— Чи відчували конкуренцію, заздрість?
— Знаєте, ніхто, звичайно, не зiзнається. Я можу по собі сказати, коли був у Лондоні. Звичайно, що, дивлячись на свого друга, який заробив тоді «срібло», я теж хотів. Не можна сказати, що я йому заздрив, я йому по-доброму заздрив, бо я теж хотів здобути медаль, не вдалось.
Але в нас є така львівська традиція, яку ми самі собі придумали, що людина, яка зі Львова їде на Паралімпіаду, вона не бере на перших змаганнях зразу медаль. Вона мусить на першу поїхати, а на другій брати медаль. Нас цього разу їхало троє: Антон, я і Наталя.
Антон Дацко їхав на третю Паралімпіаду, він уже мав медаль iз Лондона, я їхав на другу, а Наталя Морквич їхала на першу. То Наталя не взяла, на жаль, медаль. Хоча вона була в топ-лідерах і була фаворитом.
Але ми віримо, що ще чотири роки ми будемо готуватися, щоб наш оцей львівський потрійний кулак — ми спробуємо в Токіо показати ще кращий результат, хоча це вже буде дуже важко, тому що відстоювати чемпіонство завжди важче. Але ми будемо боротися. Це стимул.
Львівська Політехніка
— Хотілося б трішки розпитати про вашу роботу викладача. Кожна робота має свої плюси і мінуси. Можете їх перелічити?
— Звичайно, що в Політехніці є мінуси. Ну, паперова звітність — це, напевне, найбільше, що дратує. Тому що ти за все повинен звітувати. Ти маєш викладати, готуватися до пар. А коли ти починаєш займатися якоюсь такою роботою… Звичайно, що це мінус.
Але є величезні плюси, які це перекривають: це колектив викладачів, це колектив студентів, з якими приємно. Я дуже кайфую від того, коли я викладаю на парах. І тому я задоволений. Коли я можу хоча б трішки якоїсь інформації донести до студентів і коли ці студенти ще потім приходять на наступні пари, — це вже показник добрий.
Я дійсно отримую задоволення від цього, якби я його не отримував — я б кинув. В мене якось так по життю, якщо мені не подобається — я змінюю вид діяльності.
Через те я і люблю фехтування. Воно мені приносить дійсно задоволення.
Життєві принципи
— А у вас багато друзів? Широке коло? Чи ви в своє близьке оточення не допускаєте багатьох людей? Що вас поєднує з друзями: близькість інтересів, спільне хобі чи з кожним по-різному?
— Друзів я не вважаю, що може бути багато. Друзі — це ті, кого я відчуваю душею і хто відчуває душею мене. Тобто мені має бути і їм має бути комфортно, нам повинно бути комфортно спілкуватися між собою, сім’ями відвідувати одне одного, відвідувати, коли все погано, коли все добре теж.
В мене їх, можливо, декілька. Це дійсно такі друзі, з якими я нерозлийвода. Це найближчі люди. Змінюється ситуація: школа переходить в універ, універ переходить у післяуніверний період, ти одружився — додались друзі дружини. Це все змінює твій певний погляд на життя.
Я постійно у від’їздах, тому не пам’ятаю, коли останній раз зі своїми друзями зустрічався. Маю багато друзів по якихось напрямах: я дуже люблю футбол, тому я ходжу зі своїми друзями переглядати футбол, але я наймолодший iз них. Мені з ними комфортно на футболі.
— Про що ви взагалі мрієте? Вже є такий значний здобуток, але можна сказати, що він уже позаду і тепер — майбутнє.
— 12 вересня я виступав, а 13-го зранку я прокинувся і спав десь лише півтори години. Зранку я вже побіг зі своїми колегами, які мали фехтувати в той день на іншому виді зброї. Я пішов iз ними розминатись.
Тому що я такий, грубо кажучи, найсильніший iз тих, хто був на Паралімпіаді від української команди. Я допомагав їм. І мене питають: «Що ти, дурний? Чого ти не спиш? Чого ти йдеш?». Та все, я вчора виграв, а сьогодні я вже ніхто. Я вважаю, що це правильно. Ти переміг — ти сьогодні герой і чемпіон. Але завтра ти повинен знову це доводити.
Кожен день ми працюємо на результат. Я хочу залікувати руки і вже починати готуватися до Токіо, тому що в 2020 році треба відстоювати свій титул, треба туди відібратися. Це буде вже важко, тому що я старію, навантаження не хочу зменшувати, треба себе тримати теж у формі.
Ще місяць тому в мене мрія перша, вона є і буде, і була, — вона така розтягнута в часі на років сто з чимось як мінімум. Мої бабусі, дідусі, батьки завжди були задоволені. Я би хотів, щоб це життя було таке щасливе, поменше тривог.
В мене, до речі, є дуже зараз така секретна мрія — своїх батьків кудись відправити. В мене мама, наприклад, у житті ще не літала. Я не знаю, чи вона погодиться. Я просто хочу їх відправити кудись. Я їм куплю тур, і хай далі розбираються. Це моя дитяча мрія. І вона продовжується автоматично і на моїх бажаних дітей.
Ми з дружиною хотіли б народити діток, я хочу багато дітей, хочу дівчаток. Імена знаю і на хлопців, і на дівчат на всяк випадок. Це мрія теж, щоб ті діти жили здорові, народилися здорові, щоб у них не було таких дитячих проблем, як у мене.
Щоб довго і щасливо ми жили, чогось досягли і в кар’єрному зростанні. І були такі мрії, пов’язані зі спортом, iз роботою, це заробляти принаймні стільки, скільки необхідно.
В кожного свій достаток. Ти маєш тисячу гривень на місяць, ти виживаєш на них, але ти живеш. Коли ти маєш дві тисячі — ти вважаєш, що ти вже «супергуляєш». Коли ти стабільно по тисячі на місяць тратиш, а потім у тебе дві, то ти губишся, не знаєш, що зробити. Коли ти живеш на сто тисяч на місяць, на мільйон, то коли зменшити, хоча б на половину — людина в шоці.
Я не звик до багатого життя. Живемо, як проста львівська сім’я. Думаєм, що купити, там дешевше, в іншому супермаркеті дорожче. Мрія моя — щоб було все добре вдома. Це основне і це дає крутий вплив на спортивне життя, тому що коли все добре вдома — все добре й у спорті. І була мрія маленька — виграти Паралімпійські ігри.
Звичайно, мати своє житло — це теж мрія. Бути трішки незалежним у тому напрямку. Банальні мрії. Банальні, але вони цілком природні. Я не хочу мріяти про те, що я матиму заміський будинок iз басейном. Я вважаю, що достатньо того місця, скільки тобі потрібно.
— Ви освічена людина, маєте дві вищі освіти, любите читати. Яка книга надихає, може, їх кілька?
— Напевно, таких книг багато, але те, що мене надихає, просто читаю історії українців TheUkrainians. Це дійсно книжка, в якій кожна історія мотивує просто шалено. Різні галузі, різні види діяльності, кожна людина, одна займається фехтуванням, друга програмуванням, третя — волонтерською роботою, але там такі історії, які показують, що в будь-якій діяльності, якщо ти робиш, то буде результат. Книги, швидше за все, мотивуючі, вони не дають рецепта, як це зробити. Вони дають поштовх щось робити, а життя і Бог тобі підкажуть, як це зробити, в якому напрямку йти.
— Яке ваше кредо?
— Кредо — то важко сказати. Напевне, більше схиляюся до того, що «під лежачий камінь вода не тече». Вірю і бачу по інших людях, що ті, хто рухається, вони можуть десь програти, а десь виграти.
Десь поставити все і все програти, але вони принаймні спробували. Я вважаю, що якщо ти живеш за Божими законами, то все буде добре. Нікуди від тебе не дінеться твій життєвий шлях, а де ти повинен працювати, жити — воно теж нікуди не дінеться. Ти автоматично заслуговуєш на те, що досягнув своєю працею.
Не вірю, що людина живе, і все відбувається якось. Я вірю, що є в людини написана історія. Вона або її підтверджує, або вона все псує. Я впевнений, що історія в кожної людини вже є, але я і вірю, що людина, роблячи щось добре, робить добру історію. Я вірю, що в мене добра історія написана, і я стараюсь робити добрі справи.
