Заробітчанин пану не рівня: збір яблук у Польщі відбирає українцям здоров’я

Чи досить у тебе терпцю, аби працювати у Польщі, перевіряється під час підготовки документів і отримання візи. Здебільшого на сезонні роботи виїжджають мешканці сіл Західної України. Я родом із села Могильниця Теребовлянського району Тернопільської області. У нас у Польщу на збір яблук і полуниці реально виїжджає півсела, всі ті, хто більш-менш здоровий. Більшу частину року вони безробітні, займаються домашнім господарством. 

 

Та щоб навчати дітей, онуків, потрібні гроші. Ось тоді бажаючі працювати і заробляти гроші шукають водія. Так називають чоловіків, які мають мікроавтобус і перевозять українців у Польщу. 

 

Водій із Польщі привозить запрошення на роботу від фермера. Є ще варіант, що запрошення можна купити на вулиці під візовим центром. Але не факт, що з таким запрошенням митники не депортують або не завернуть із кордону. 

 

До речі, у польських новинах на радіо не раз порушують цю тему. Із запрошеннями працює ціла мафія. Хтось з українців домовляється з поляком-пияком чи просто дрібним спекулянтом, який штампує пару сотень запрошень. Поляки, маючи вихід на своїх чиновників у воєводствах, можуть ставити печатки на чистих бланках. Тоді тобі просто на вулиці оформлюють запрошення, вписуючи твоє прізвище у бланк із печаткою.

 

Дмитро з Теребовлянського району купив таке запрошення у Тернополі під Польським візовим центром. Із ним без жодних питань відкрив візу, а на кордоні у митника був список спекулянтів на запрошеннях. Цей пан виявився у «чорному» списку. П’яниця, в якого немає господарства, а вже того місяця запросив на роботу 600 українців. 

 

Польські митники не завжди вірять у те, що написано в запрошенні. Можуть посеред ночі зателефонувати поляку, який запросив українця на роботу, щоб перевірити достовірність інформації. 

 

Так от українські водії продають ці запрошення від 500 до 1500 гривень, залежить від рівня жадібності і бажання мати постійних клієнтів. 

 

Із запрошенням стаєш у чергу на отримання візи. У 2015-му потрібно було вичікувати 3 місяці, тепер це може затягнутися і на півроку. Річ у тім, що українці навчилися продавати місця в черзі. Тож, щоб потрапити на сезонну роботу в Польщу, потрібно обдумати план на півроку наперед. 

 

Із нинішнього жовтня вступають у дію нові правила отримання запрошень на роботу в Польщі.

Важливо добре продумати, що брати з собою на заробітки. Малі і середні фермери в Польщі живуть на хуторах. Один маєток побудований посеред 30 га поля. До найближчого кіоску може бути година ходи, до міста — 30 км їзди, при тому що у вихідні рейсові автобуси ходять за скороченим графіком. Адже всі поляки мають на подвір’ї 1-3 автомобілі. Автобусами користуються в основному школярі. Тому часто і на них не можна покластися. 

 

Також ніколи не знаєш, куди і до кого потрапиш. Звісно, якщо не їдеш до вже знайомого поляка, в якого не один сезон спину гнув. Тобто запрошення — це формальність чистої води. Водій тебе все одно завезе зовсім в інше село і до людей, чиє прізвище ти навіть можеш ніколи не взнати. 

 

Водій збирає людей по всій області. З кожного бере 50-75 доларів за дорогу. Квиток на рейсовий автобус, для порівняння, зі Львова до Варшави коштує від 350 до 500 гривень. Люди «ведуться» на водіїв, бо можна набрати з собою скільки завгодно продуктів. Тим паче водій забере мало не з порога дому і привезе на подвір’я пана, не треба робити ніяких пересадок. 

 

Зрозуміло, що в бусі їхатимуть лише заробітчани. Цілу дорогу вони розказуватимуть веселі історії про «легкі» заробітки. Олена з Теребовлянщини згадувала, як поїхала на полуницю. Її разом із чоловіками і жінками поселили в стодолу на сіно. Чоловіки якось напилися і полінувалися йти «до вітру» на вулицю. Зробили собі туалет у кутку. Зранку прийшов господар, почув запах сечі, відразу викликав поліцію, і всіх українців депортували, не виплативши жодного злотого. 

 

Оксана з Козівського району набрала з собою 5 буханок чорного хліба. «Дуже люблю чорний хліб. У Польщі всі їдять білий, а мені він не смакує, ще й коштує 2-3 злоті (12-18 гривень). Коли мій хліб закінчується, прошу водія привезти свіжого. Якби в Польщі продавали такий чорний хліб, як в Україні, може, і залишилася б там», — каже Оксана.

 

А тоді замовкає на кілька хвилин. «У селі люди думають, що я хтозна які гроші привожу. Повернулася з полуниці, заробила трішки. Хотіла ремонт у будинку зробити. А все пішло на криницю. Живу зі старенькою мамою. У нас спільна криниця з сусідами на вулиці. Вони її обгородили і привласнили собі, а нам сказали, що я — заробітчанка, маю гроші, то можу і викопати. Поки мене не було, мама з відром ходила на другий кінець вулиці по воду. Сусіди їй не відкрили криниці», — Оксана розповіла, куди щоразу йдуть гроші з Польщі. 

 

Дівчина каже, що вдома поправилася. А в Польщі худне на 10 кг. «Коли останній раз приїхала з полуниць, вийшла з машини, мама знепритомніла, не впізнала своєї Оксани», — згадує вона. 

 

Тарас із Тернопільщини собі взявся переповідати історії про заробітчанське життя. Якось їх поселили в літню кухню без дверей. Спало до 20 людей на підлозі, вкривалися, хто що мав. Уночі по них і жаби скакали, і миші бігали. Та яка радість була, коли світало і треба було йти в поле. 

 

Для новачка ці історії — як грім серед ясного неба. Часом здається, що ти не на заробітки їдеш, а в театр, де треба зігнати блудного сина з біблійної притчі. 

 

На самому кордоні завмираєш на кілька годин. По-перше, боїшся, чи твоє запрошення часом не «липове». По-друге, спогади заробітчан із досвідом нагнітають щоразу сильніше. А по-третє, переживаєш за свою сумку. Адже кожен везе з собою перекус на дорогу, тушонки, консерви, закрутки, крупу, ліки...

 

Словом, усе, що пригодиться впродовж 2 місяців під час сезонної роботи. Перетинати кордон зі своїми продуктами заборонено. Часом бус пропускають, перевіривши лише документи. А часом перевірять кожного до трусів. Тоді всі продукти висипають у сміттєві баки. Або кажуть, щоб залишався на кордоні та їв, доки не тріснеш.

У Польщі — всі пани. Це не означає, що вони себе вивищують. Люди старого гарту і до молодих заробітчан звертаються на «ви» і «пан», «пані». У молодших ця традиція вже втрачається. 

 

Нас привозять до пана Маріуша. У нього — 20 га саду, 90% з якого — зимові сорти яблук. На подвір’ї моторошно, жодної квітки, зате бігає 24 коти. Мама Маріуша завела кицю кілька років тому. Вона, звісно, народила котенят, і не раз. Пані не могла їх потопити і нікому не дозволяла.

 

Тепер купує відро молока і мішок хліба. 

 

У Маріуша працює постійно один поляк, якого пан не вважає собі за рівню, постійно підсміюється з нього. На сезон приїжджає 12-15 українців. Ділить нас на дві групи. Одна працює з батьком Маріуша, інша — з ним і мамою. 

 

Водій по дорозі до Маріуша каже: «Подивіться, як поляки працюють. Нам до них далеко». Ми в цьому переконуємося вже наступного ранку. Всі троє фермерів прокидаються о 05.00, готують скрині на яблука, трактори (мають 4 штуки). 

 

  

Яблука збирають у 20-літрові відра на "санках". 

 

Виїжджаємо в сад о 05.45. Працюємо на години. Але пан так робить, щоб ми починали за кілька хвилин до 06.00, і на обід йшли, перепрацювавши кілька хвилин. Для розуміння, за 2 хвилини кожен робочий збирає відро яблук. Під час роботи не можна говорити. Пан вважає, що українці мають хворобу: коли говорять, тоді перестають працювати. Тому в саду має бути мертва тиша. 

 

Якщо впродовж дня хтось сповільнює темп роботи і рухи стають млявими, пан кричить: «Тобі що — 140 років?».

 

Та монотонно рвати яблука — дуже нудне заняття, особливо без можливості спілкуватися. Я знайшла кілька хвиль на радіо, які мені сподобалися, і весь день таким чином вивчала мову та дізнавалася багато цікавого. 

 

Пану і це не подобалося. «Ти слухаєш радіо, думаєш про політику, а не про яблука», — не раз дошкуляв мені Маріуш. При тому що він має вищу освіту, закінчив факультет журналістики. Але його навколишній світ мало цікавив, лише яблука. 

 

Правда, можна було говорити про яблука. Так я від нього дізналася про всі сорти, чим він їх кропить, як доглядає.

 

Спершу ми в саду дуже кашляли. Коли пригрівало сонце, над деревами піднімався пилок, який просто душив. Яблука за весну-літо обробляють від 20 до 60 разів. Хто хоче, щоб вони набирали колір і довше росли, кропить у вересні. Маріуш обрискував до 30 разів. Казав, тому що сам їх їсть і працює разом з українцями. У сусідньому саду українців обсипало червоними плямами, підвищилася температура. До аптеки їх не відвозили. Доводилося знову-таки через водіїв просити привезти ліки від алергії. 

 

У супермаркеті, куди нас відвозили в неділю, познайомилися ще з однією групою українців. Вони розповідали, що бояться їсти яблука. Вони такі хімічні, що температура відразу підвищується до 40, і живіт страшно болить.

 

У цьому плані нам пощастили. Їли яблука, скільки влізе. Тим паче що коли працюєш нон-стоп, їсти хочеться дико. До обіду ми ледве дотягували. А ще пан зі своїми командами: «До переду!». Раз не витримала, кажу, нехай вкладе гроші у виробництво роботів, бо там кнопку натиснув — і робот рватиме яблука, доки не зламається. Але щоб ці роботи були лише польські, бо якщо з іншої країни, то рватимуть, ніби їм 140 років. Після цього Маріуш трішки вгамував свої емоції.

 

Іншого разу хлопці питають у мене, котра година. Відповідаю голосно, щоб Маріуш чув. Кажу, що по радіо говорять, що вже 16.10, але це точно неправда, бо в Польщі радіо бреше. І бреше не щодо новин, а саме щодо години, особливо, коли в нас починається і має завершуватися робота. 

УМОВИ