Комбриг Пивоваренко: чесне ім’я загиблому під Іловайськом полковнику повернуто лише через два роки

Історія знає немало прикладів, коли геройські лаври присвоювали тим, хто їх не заслуговував. Було, що й герої ставали зрадниками. Війна списує все. І на неї теж можна багато чого списати. Але то було на тій війні, давнішній. Сьогодні такого бути не може. Виявляється, може. Доля командира розформованої 51-ї бригади Павла Пивоваренка — яскраве тому свідчення...

«Судити людину, поки доля її невідома, не можу»

Куди зник полковник Пивоваренко під час відступу з Іловайського котла у серпні 2014-го — це питання, напевне, чи не найбільше цікавило волинян. Бо у 51-й бригаді з Володимира-Волинського служило багато вихідців із Волині. І доля багатьох бійців цього підрозділу тривалий час теж залишалася невідомою. Це в той час, коли їхні тіла та останки зберігалися у моргах Запоріжжя і Дніпропетровська, очікуючи експертизи ДНК.

Якби їх усіх відразу привезли додому— важко уявити, що було б. Про те, що пережили за довгі місяці очікування в безнадійній надії на диво повернення батьки, дружини і діти загиблих, — про це не йдеться. Але то вже питання моральності влади. Вона просто мовчала. Про Павла Пивоваренка теж. Не спростовувала чутки про його зраду й не підтверджувала. Питання щодо місця знаходження зниклого комбрига намагались порушувати народні депутати у своїх зверненнях до військової прокуратури. І не отримували однозначних відповідей.

«Скільки я не спілкувався з нашими хлопцями, які виходили через так звані зелені коридори, які були фактично тирами, де їх розстрілювали, то вони бачили його востаннє, коли він роздавав їм пляшки із запалювальною сумішшю, щоб хлопці спалювали ними машини. Як зник, де зник — не знаю. Я питав про Пивоваренка у штабі АТО — ніхто нічого не знає, нічого не відповіли, — розповідав звільнений з полону у вересні 2015 року майор-артилерист 51-ї бригади Сергій Фураєв. — Я був на прийомі у начальника Генштабу Муженка — теж нічого не почув. Інформація, швидше за все, закрита. Не знають, де він. Судити людину, поки доля її невідома, не можу. Але з того, що я чув від солдатів... Відомо, що моральний дух військовослужбовців тоді був не з найкращих. Хлопці просилися у відпустки, на ротацію. А від Пивоваренка чули одну фразу: «Ви всі «двохсоті», і поїдете додому в цинкових трунах». І те, що після того, як він їхав із бойових позицій, через 20 хвилин їх починали обстрілювати — теж факт».

 На тій же прес-конференції Наталя Боярина, волонтер, координатор Ковельського центру допомоги 51-й бригаді, яка впродовж року постійно цікавилася долею Пивоваренка, розповідала, що комбриг досі не поданий у розшук. Тіла його немає, як загиблого його ніхто не ідентифікував і у розшук не подавав.

Як волонтер, яка займалася звільненням полонених бійців, вона сказала, що на 80 відсотків упевнена: Пивоваренку треба «подякувати» за Іловайськ. Бо частка його вини в Іловайській трагедії є, як і всього Генштабу. А ось що розповідав звільнений з полону волинянин Олександр Дяк: «Казали, що він здає інформацію ворогові, але один мій друг зовсім інше розповідає. Пивоваренко — не зрадник. Нібито він до останнього був з військовими. Навіть коли почався котел, то він не з генералами був, а прийшов до наших хлопців у бліндаж і дві доби провів там із ними. І якби він не виставив оборону, то всі загинули б. Потім казали, ніби його поранили і він загинув. Коли ми повернулися з полону, СБУ допитувала про нього. Але ніхто не знає, куди він подівся».
Повернення із безвісти

Ореол таємничості довкола долі полковника Пивоваренка лише посилював підозри. Його імені не було ані у списках загиблих, ані полонених, ані серед зниклих безвісти. І це більш ніж дивувало. Пивоваренко був єдиним командиром такого рівня, доля якого була невідома. Чому його ніхто не шукав і не хотів знати правду?

Тим часом у соцмережах та в ЗМІ активно поширювалися чутки. То Пивоваренко втік із сім’єю в Росію і живе в Москві, де у нього брат є. То в Донецьку його бачили, ніби воює на боці сепаратистів. Лише в 2015-му в одному з інтерв’ю військовий прокурор Анатолій Матіос обережно сказав, що «на сьогодні ми маємо об’єктивну складову — відсутність даних, які б підтвердили загибель комбрига і про відсутність самої людини. Допускаємо, на жаль, що командир 51-ї бригади загинув. Після загибелі командира — це абсолютно об’єктивно — могла статися часткова втрата керованості підрозділом».

Ще не інформація, лише припущення, але вже щось. Залишки бригади втратили керованість, командира немає,чом не списати на мертвого частину провини за Іловайську трагедію? Мертвим уже все одно. А тут суспільство і парламент тиснуть, хочуть знати правду. Тим часом дружина комбрига Світлана, яка, до речі, теж є військовослужбовцем ЗСУ, стала на захист знеславленого чоловіка, продовжуючи його шукати і до останнього сподіваючись, що він живий...

13 травня 2016 року видання «Тиждень» опублікувало статтю «Комбриг не вийшов із бою», де було пролито світло на долю Пивоваренка: «У морзі працювали представники військової прокуратури та Збройних сил України. Кажуть, начебто у ті дні там також був головний військовий прокурор Анатолій Матіос. Але чомусь Пивоваренка ніхто не «опізнав».

Попри те, що один з офіцерів, які збирали загиблих 30 серпня, чітко чув по рації повідомлення колеги: «Я підняв Пивоваренка!». Попри те, що на подвір’ї були три представники 51-ї бригади (правда, кажуть, вони не насмілились підійти до загиблих). Попри те, що, швидше за все, у кишенях форми комбрига було... посвідчення офіцера.

Трохи пізніше дружині Павла Васильовича Світлані зателефонували з управління Сухопутних військ Збройних сил України та «дбайливо» порадили заїхати — забрати речі чоловіка. Це був речовий мішок, який Пивоваренко залишив у базовому таборі бригади в с. Оленівка перед тим, як прориватись на допомогу своїм під Іловайськом. Зовсім окремо, через знайомого офіцера, дружині передали це саме посвідчення. У документі залишилась одна специфічна ознака, за якою можна досить впевнено стверджувати — він був при загиблому!

...Ніхто не опізнав, або зробив вигляд, що не опізнав, командира бригади, під керівництвом якого було звільнено Сіверськодонецьк, Лисичанськ, Попасну, Мар’їнку та ще близько 20 населених пунктів, захоплено до полону російських десантників. Його поховали на Кушугумському кладовищі у Запоріжжі як «неідентифікованого № 3191».

Наприкінці 2014 року ДНК-експертиза показала, що загиблий № 3191 — це Павло Васильович Пивоваренко. Але потрібно було ще 8 місяців (хоч це займає кілька днів), аби підтвердити ці дані. Слідчий МВС закрив справу, про що і повідомив родині. Запропонувати дружині та сестрі подивитись фото загиблого № 3191, пояснити — коли та де його знайшли, слідчі органи не вважали за потрібне. Так само байдуже до свого зниклого товариша та членів його родини поставились у Генеральному штабі Збройних сил України...

І ось майже через два роки, коли пристрасті довкола Іловайської трагедії потроху стихли, Павло Пивоваренко повернувся із безвісти: у червні цього року Президент нагородив його орденом імені Богдана Хмельницького 3-го ступеня (посмертно).

Я зателефонувала дружині комбрига після цього. Коли почула, що я з Волині, де інтерес до долі її чоловіка особливий, жінка промовила:

— Так, Волинь багато зробила, щоб очорнити мого чоловіка...

— Пробачте нас. Але не всі це робили.

— Звичайно, я розумію. Як бачите, я не в Росії, а в Києві. І діти мої тут, а не в Москві...

22 липня у Києві, на Лук’янівському кладовищі, за бажанням родини загиблого відбулося перепоховання останків Павла Пивоваренка. Провести героїчного командира 51-ї окремої механізованої бригади прийшло все вище військове начальство, побратими. Ніби все, справедливість восторжествувала.

Але не полишає відчуття гіркоти. Не можу не процитувати прес-реліз оборонного відомства про цю подію: «Полковник Павло Пивоваренко загинув 29 серпня 2014 року, під час прориву з Іловайського котла. Його останки 1 жовтня було поховано на Кушугумському кладовищі, як останки невстановленої особи під номером 3191. За кілька місяців за допомогою експертизи ДНК довели, що поховане тіло належать саме українському офіцеру Пивоваренку. Медичне обстеження показало, що полковник був поранений в ногу, отримав пошкодження спини і загинув у результаті влучення уламку в голову».

Тобто визнано: ще в 2014-му було відомо, що останки належать комбригу 51-ї бригади. Тоді чому таким довгим був його шлях від зрадника до героя? Відповіді на це питання, на жаль, не почули. І навряд чи почуємо. Мами загиблих в одному бою із комбригом волинських хлопців лише із преси дізналися, що командира розформованої після Іловайська 51-ї бригади нещодавно перепоховали у Києві.

І дуже засмутилися, що не знали про це раніше, бо хотіли поїхати в столицю на похорон. Щоб підтримати дружину Павла Васильовича і віддати шану командирові, який до останнього був з їхніми синами...