Гібридна війна на церковному фронті: чи буде Єдина помiсна православна церква українською?

Лідером «проукраїнського крила» УПЦ МП вважають митрополита Черкаського і Канівського Софронія (Дмитрука), погляд якого на створення ЄППЦ зводиться до наступного. «Цю тему ... всі мусують, щоб ми з’єдналися з розкольниками. ...

 

Якщо так — хай вони приходять до нас, ми не проти. Але суть виходить така, що ми — законна церква — маємо ходити бити їм поклони і просити їх». Інакше кажучи, оскільки «законною церквою» є УПЦ МП, тому православне єднання має реалізовуватись на її засадах.

 

Подібну позицію обстоює й інший представник «про­українського крила» — митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський Олександр (Драбинко). Останній розуміє ЄППЦ, як щось на зразок «проукраїнської версії» УПЦ МП.

 

Митрополит Олександр підтверджує бачення організації ЄППЦ, висловлене митрополитом Софронієм. «Моя позиція — це відновлення церковної єдності на базі канонічної автокефалії Української церкви, про яку говориться з 90-х років минулого століття і необхідність якої задекларував Харківський архiєрейський собор» (відбувся 27-28 травня 1992 р.). Це означає, що йдеться винятково про утвердження УПЦ МП і створення на її «базі» передумов для «відновлення церковної єдності».

 

Що стосується присутності УПЦ КП у цій ЄППЦ, то позиція владики Олександра і з цього питання подібна до тієї, яку обстоює митрополит Софроній, — Київський патрiархат постає «розкольницькою» структурою, бодай і з обмовками, що, мовляв, «не можна сказати, що всі вони, всі, хто бажали помiсного статусу і пішли в так званий розкол, поголовно є розкольниками і ворогами церкви».

 

На переконання цього московсько-православного ієрарха, Київський патрiархат, хоч і не «поголовно», але таки складається з «розкольників і ворогів», а тому слід ставитись до нього, як до «розкольницької» церкви.

 

Тут відчутний натяк на керівництво Київського патрiархату, а конкретно на патрiарха Філарета, на якого митрополит Олександр покладає вину за «розкол». Існуючий «розкол», на думку цього ієрарха, можна побороти, якщо врахувати досвід митрополита Володимира (Сабодана), який той оприлюднив у своєму «Заповіті».

 

«Блаженний митрополит Володимир у своєму заповіті зазначив, що ми не можемо спокійно дивитися, на те, як зараз роздирається Тіло Христове і брат на брата дивиться скоса. — повчає владика Олександр. — Ми повинні зайнятися заліковуванням цього розколу». Яким чином? — За умови збереження єдності УПЦ МП і єднання в лоні цієї церкви всіх наявних в Україні православних конфесій».

Цитуємо «Заповіт» митрополита Володимира (Сабодана): «...Наприкінці минулого століття керівництво самопроголошеного Київського патрiархату публічно заявляло про намір долучитися до невизнаних православних церков, створивши таким чином «паралельне православ’я».

 

Абсолютизуючи автокефалію, прихильники церковної незалежності від Москви створили етнофілетичну концепцію, згідно з якою національна церква є чи не головним засобом формування українського етносу...

 

Піклуючись про чистоту церковного життя й майбутнє Української православної церкви (УПЦ МП — П.П.), ми, з одного боку, маємо доносити до нашої пастви правильне богословське розуміння поняття автокефалії... Українська православна церква об’єднує схід і захід, південь і північ нашої країни. Вона становить приклад для об’єднання України...

 

Тож будемо уникати спокус, зберігати мир у душах, оберігати єдність церкви (УПЦ МП. — П.П.) і нашої земної батьківщини». Іншими словами, досвід, до якого закликає звернутися у справі об’єднання православ’я митрополит Олександр (Драбинко), зводиться до того, що оскільки УПЦ МП «становить приклад для об’єднання України», то єдність православних України слід усвідомлювати, як єдність УПЦ МП.

 

Сьогодні представники «проукраїнського крила» цієї церкви прагнуть доводити, що митрополит Володимир (Сабодан) був «великим українцем», а його діяльність на посаді предстоятеля УПЦ МП була проукраїнською, спрямованою на утвердження України.

 

Людям із колишнього найближчого оточення, які нині позиціонують себе, як «проукраїнське крило» УПЦ МП, зараз вигідно видавати бажане за дійсне: прикриваючись власними вигадками про якесь «проукраїнство», вони у такий спосіб воліють відсторонити себе від антиукраїнської серцевини УПЦ МП.

 

Утім, подаючи себе «революціонерами» проти Московського патрiархату, представники отого «проукраїнського крила» водночас чомусь і надалі продовжують перебувати в церкві, яка йому (МП) підпорядкована.

 

Нагадаємо, саме за предстоятельства митрополита Володимира (Сабодана) УПЦ МП стала активним осередком русифікації українців, центром російського шовінізму, інструментом її сепаратизації.

 

Саме за митрополита Володимира (Сабодана) започаткувалась практика організації в Україні «хресних ходів» під російськими державними й імперськими прапорами, іконами останнього російського царя «за відновлення історичної Русі», «за єдність «русского міра»», «за слов’янську єдність», «за відродження історичних зв’язків», «за єдність Росії й України» тощо; стала видруковуватись і поширюватись періодика й література антиукраїнського змісту, постали братства і біляцерковні організації, мета яких зводилась до нав’язування українцям російської імперсько-православної ідеології.

 

За очільництва УПЦ МП митрополитом Володимиром (Сабоданом), попри його засудження «політичного православ’я», ця конфесія, по суті, перетворилась на «рупор» російського політичного православ’я в Україні, поставши транслятором російської версії історії України, популяризатором проросійської моделі розвитку України.

 

 

Русофільський дискурс ми­т­ро­полита Володимира лю­ди з найближчого оточення владики (зокрема митрополит Олександр (Драбинко), протоієрей Георгій Коваленко (останній за владики був спікером УПЦ МП)) сьогодні бажають подати як «український патріотизм». Нині вони називають себе «проукраїнським крилом» УПЦ МП.

 

А за часів керівництва церквою владики Володимира до якого крила тоді вони себе відносили? — Щось не чути було, щоб хтось із них відкрито виступив проти ідеології «русского міра», засудив антиукраїнську складову діяльності УПЦ МП. Усе, на що тоді спромоглося оте «крило», то це (і то лише винятково для власного самозаспокоєння) обумовити для себе, що «русскій мір», мовляв, слід розуміти «києворуським» і аж ніяк не «російським»; що він є таким собі «києвоцентричним» проектом Москви, спрямованим чи не на утвердження й розвій України (неначе в такий спосіб «русскій мір» умить перетворюється на україноцентричну доктрину).

Уся «проукраїнська» позиція «проукраїнського крила» УПЦ МП зводиться, по-перше, до обстоювання «канонічної» винятковості УПЦ МП; по-друге, до створення ЄППЦ на її «канонічному» підмурку; а по-трете (і це головне), ЄППЦ розробляється під представників «проукраїнського крила» УПЦ МП, які зі смертю митрополита Володимира (Сабодана), а особливо після Майдану, стали маргіналами в УПЦ МП і тому нині затурбовані на перспективу проблемою «працевлаштування».

 

Заходи, спрямовані на створення ЄППЦ, аналіз ЗМІ чітко доводять, що реалізацією цього проекту найбільше переймаються представники «проукраїнського крила» УПЦ МП, зокрема митрополит Олександр (Драбинко) і протоієрей Георгій Коваленко.

 

Більше того, їхній організаторський запал у справі об’єднання православ’я в Україні проявився саме тоді, коли вони втратили в УПЦ МП свій колишній авторитет і вплив. 

 

Не будемо вже тут говорити про «Відкритий православний університет Святої Софії-Премудрості», засновником та головою правління якого виступив отець Георгій Коваленко і який, за його словами, «представляє православ’я, яке відкрите світові, готове до діалогу з суспільством, з іншими конфесіями, з іншими релігіями. — Даруйте, а що, Київський патрiархат чи УГКЦ закриті для світу чи подібного діалогу?

 

З усього видно, що тут ідеться про підняття в Україні не інакше як іміджу Московського православ’я створення біляцерковної PR-трибуни для проголошення такої моделі об’єднання православних України, створення умов для такого діалогу, які б були вигідні для представників Московського патрiархату.

 

Після майданівських подій в УПЦ МП не випадково стали перейматися створенням «проукраїнського» іміджу конфесії. Її служителі раптом почали з’являтися на патріотичних заходах, зібраннях, присвячених Шевченківським дням, Голодомору тощо.

 

Про «русскій мір» в УПЦ МП стали говорити не так голосно, хоча офіційно від нього ця церква так і не відмовилась. А все тому, що УПЦ МП є складовою Російського православ’я, «канонічно» від нього залежить.

 

Відтак Московський патрiархат використовує УПЦ МП як своє знаряддя для просування в Україні політичних інтересів Російської Федерації. Але тепер він чинить це інакше — гібридними засобами: Москва зрозуміла, що, ховаючи свою традиційну антиукраїнськість під маску «україновертності», досягти можна більшого і при тому легшими зусиллями.

 

Однак українське суспільство чекає від УПЦ МП каяття, а не проектів з її пристосування до реалій життя у постмайданній Україні. Без каяття за злочини проти України всі розмови про єдність Українського православ’я, про Єдину Помiсну православну церкву будуть наругою і над християнством, і над історичною пам’яттю і сумлінням українського народу. Якщо після майже трьох років війни на Донбасі навіть активісти «проукраїнського крила» УПЦ МП продовжують i надалі залишатися в лоні Московського православ’я, значить, слід так їх розуміти, що вони в цілому солідаризують себе з Московським патрiархатом.  

Оскільки той чи інший ієрарх, клірик, мирянин ідентифікує (продовжує ідентифікувати) себе з Московським православ’ям, значить, або поділяє все те, що обстоює Московський патрiархат разом із Кремлем щодо України, або хоче мати з цього зиск.

 

А зиск тут такий: проілюструвати, що в УПЦ МП є українські патріоти, що вони не згодні зі ставленням Російського православ’я до України і що ці патріоти здатні очолити й повести за собою рух за розбудову ЄППЦ.

 

От тільки вся проблема в тому, що, кажучи по-християнськи, каятися за злочини «русского міра», злодіяння Московського православ’я проти українського народу, його діяльність у справі знищення України ніхто з цих патріотів, і передусім із «проукраїнського крила», не поспішає.

Нагадаємо, коли 24 серпня 1991 р. Верховна Рада УРСР проголосила Україну незалежною державою, водночас постало питання і про статус УПЦ МП, оскільки юрисдикційно належачи до Московського патрiархату, по суті бувши представництвом Російського православ’я в Україні, ця конфесія вже не могла відповідати назві «Українська православна церква». Промосковський статус конфесії напряму суперечив політичному стану України як суверенної країни.

 

З огляду на це, 22 травня 1992 р. у Києві відбувся Всеукраїнський форум на захист Українського православ’я, в якому взяли участь єпископи, духовенство, миряни УПЦ та УАПЦ. А вже 25-26 червня 1992 р. у Києві в резиденції митрополита Філарета відбувся Всеукраїнський православний собор, на якому УАПЦ і частина УПЦ МП об’єдналися в єдину помiсну православну церкву — Українську православну церкву Київського патрiархату».

 

Відтак усі з УПЦ МП, хто бажав об’єднання увійшли до Київського патрiархату, показавши на прикладі методику об’єднавчого процесу в межах православ’я України, довівши, що Київський патрiархат являє собою Єдину помiсну православну церкву.

 

На цьому тлі проект створення ЄППЦ-2 виглядає фарсом, спробою якогось об’єднання всіх «недооб’єднаних» з УПЦ МП, але вже в іншій, новоствореній для цього конфесії. Навіть якщо припустити, що об’єднання УПЦ КП і УПЦ МП формально відбулося, то подібна церковна структура все одно не принесе Україні користі, оскільки буде грати на її розвал, але тепер уже у статусі «національної церкви»: московсько-православна «ложка дьогтю» в цій новоствореній «Єдиній церкві» завжди буде відчутною, завжди буде перепоною на шляху утвердження її українськості, виступати проти розбудови європейської і головне — української України.

 

Створення ЄППЦ-2 запустить не лише процес знищення Київського патрiархату, а й водночас гібридно легалізує в статусі «національної церкви» діяльність Московського патрiархату на знищення України.

 

Архієрейський собор УПЦ КП від 13 травня 2016 р. чітко означив, що «на Об’єднавчому помiсному соборі 25-26 червня 1992 р. Українська автокефальна православна церква і Українська православна церква об’єдналися, ставши єдиною Українською православною церквою Київського патрiархату...

 

Таким чином, у нашій державі зараз діє одна справді Українська православна церква — нею є Київський патрiархат, — яка є канонічною та історичною наступницею давньої православної Київської митрополії Константинопольського патрiархату, що існувала до 1686 р...

 

Релігійна організація, яка іменує себе «Українська православна церква», є неканонічним витвором Московського патрiархату в Україні, плодом самозваного Харківського псевдособору 1992 р. та спецслужб, які його організували і провели. 

 

Релігійні спільноти в Україні, які відділилися від Київського патрiархату в 1992—93 рр., привласнивши собі найменування «Українська автокефальна православна церква», так само є неканонічним утворенням, яке підпадає під визначення «самочинного зібрання» згідно з 1-м правилом святителя Василія Великого.  Київський патрiархат вважає існуючий тепер у православній церкві України стан трагічним розділенням, яке потребує подолання.

 

Відтак ми вкотре закликаємо архієреїв, кліриків та мирян, які належать до обох згаданих вище спільнот, до відновлення церковної єдності з Київським патрiархатом як правдивою Помiсною українською православною церквою під омофором єдиного канонічно обраного Предстоятеля — патрiарха Київського і всієї Руси-України Філарета».

 

З огляду на чисельні переходи громад УПЦ МП до УПЦ КП, процес об’єднання православ’я в Україні триває. Він дійсно проходить не механічним шляхом, а ініційований «знизу», «рядовими» віруючими. Іншого способу досягти єдності в Українському православ’ї не існує.

 

Якщо Єдину помiсну православну церкву мають створювати віряни і священики-патріоти, то приклади добровільного влиття громад УПЦ МП до Київського патрiархату це добре засвідчують.

 

Кому, як не Москві вигідно відібрати у Київського патрiархату його статус Єдиної помiсної православної церкви і передати його якійсь іншій конфесії — «Єдиній помiсній православній церкві» як ЄППЦ-2, в якій Москва точно буде активно присутня.

 

Зреалізувати подібний план можна за однієї умови — через усунення патрiарха Філарета від керівництва УПЦ КП, а опісля — питання возз’єднання вже «обезглавленої» УПЦ КП з УПЦ МП в ЄППЦ-2 буде справою суто технічною.

 

Створення ЄППЦ-2 — це саме той план, реалізації якого прагне Москва. Процес розбудови ЄППЦ-2 є взірцем гібридної війни Російської Федерації проти України на церковному фронті, постає, кажучи тут мовою програмування, прикладом творення на основі «вихідних кодів» Російського православ’я форку під назвою «Єдина українська помiсна православна церква»?