Останнім відповідальним за інвестиції в Україні був добре відомий соціуму Владислав Каськів. Точніше — передостаннім, бо про останнього мова якраз попереду. За Каськіва, що керував Держінвестагентством у часи президентства Віктора Януковича, з рахунків агентства було вкрадено декілька сотень мільйонів гривень — так стверджує Генпрокурор Юрій Луценко. Пару тижнів тому Каськіва затримали в Панамі, чим, хочеться вірити, підвели логічну риску під його «інвестиційною» діяльністю. Що ж стосується структури, якою він керував, то її розформували, не лишивши, так би мовити, й каменя на камені від ганебного минулого. І тут-таки створили нову — під нового керівника та нові плани. Якими буде їх втілення — покаже час.
Чому з України тікають інвестори?
Після складання обов’язків голови президентської адміністрації Борис Ложкін обійняв посаду керманича Національної інвестиційної ради. В країні неляканої корупції, де з нею (корупцією) затято, але безрезультатно боряться декілька спеціально створених органів, є, як бачимо, і окрема структура, покликана залучати інвестиції.
З інвестиціями в країні й справді велика проблема — їхній відтік триває вже третій рік.
Причинами є і війна, і політична нестабільність, і в цілому погані прогнози розвитку. Хтось із представників іноземного бізнесу призупинив нарощування обертів, а хтось і взагалі вивів капітал із нашої держави.
Згідно зі статистикою, в 2014-му обсяг прямих іноземних інвестицій в Україну склав близько 57 млн. доларів, а в 2015 році впав до 45,7 млн. Підсумки поточного року — ще попереду, але навряд чи вони будуть втішними.
Дуже показовою в цьому відношенні є історія з видобутком сланцевого газу. Настільки показовою, що її варто нагадати бодай у кількох абзацах. Отже, на два найбільші сланцеві родовища в Україні свого часу претендували компанії Shell та Chevron.
Газ щільних пісковиків, на який багата Юзівська площа, взялася розробляти Shell (взялася, але покинула Юзівку з початком бойових дій на сході). А газ сланців, які залягають на Львівщині та Івано-Франківщині (Олеська площа), мала намір видобувати компанія Chevron.
«Шеврону» надто довго морочили голову. Івано-Франківська обласна рада кілька разів поспіль відхиляла проект угоди з компанією Chevron, мотивуючи це загрозою довкіллю. Лише наприкінці 2013-го Івано-Франківська облрада переважною більшістю голосів підтвердила проект угоди, в яку внесли запропоновані депутатами зміни.
Але на той час уже Chevron був близьким до того, аби «передумати». Попрацювавши в Україні протягом року, компанія вже у 2014 році почала згортати роботи, а у 2015-му пішла з українського ринку остаточно.
Цей демарш є дуже показовим. Бо якщо мотиви компанії Shell, котра, по суті, тікала від війни, ще можна зрозуміти, то позиція Chevron, яка покинула мирну й спокійну Західну Україну, є тривожним сигналом.
І це при тому, що війна в Донбасі вже поховала проекти «Укргазвидобування» з розробки ще одного альтернативного енергоносія — шахтного метану. А анексія Криму Росією унеможливила видобуток газу на глибоководному Чорноморському шельфі.
Цей проект мав намір реалізувати консорціум компаній Exxon Mobil, Shell, OMV та «Надра України».
Однак повернемося до інвестицій. Влітку цього року розгорівся скандал, викликаний тим, що на Юзівське газоносне родовище таки знайшовся врешті-решт інвестор — створена за місяць перед тим фірма Yuzgas B.V., котра справляє враження, м’яко кажучи, недостатньо поважної структури.
Зі статутним капіталом усього лише в тисячу євро і наполеонівськими планами вкласти як мінімум $200 мільйонів у розробку Юзівської площі.
Непевно виглядає і засновник компанії: 100% її капіталу належать фонду Emerstone Energy, який, у свою чергу, є частиною компанії з управління активами Emerstone Capital Partners. Обидві юрособи зареєстровані в Люксембурзі, іншими словами — кінці надійно сховано у воду, і кінцевий вигодоотримувач — як це часто буває в українському господарюванні, — невідомий.
Таємницею є й те, як проходив конкурс, хто ще претендував на Юзівську площу і якими саме аргументами Yuzgas B.V. переконав «Надра України» в тому, що титул переможця має бути залишений саме за ним.
У цій історії більше запитань, аніж відповідей. Однак якими б не були відповіді, непрозорий конкурс і фірма-переможець без чітко названого бенефіціара відлякають чимало потенційних інвесторів. Оце, власне, й усе, що варто знати про стиль роботи українських чиновників з іноземними капіталовкладниками.
Ложкін прийде — порядок наведе
Проте, можливо, саме пан Ложкін і дасть раду із сум’яттям у царині залучення інвестицій? Для відповіді на це запитання треба ретельніше придивитися до ввіреної його опіці структури. Національну інвестиційну раду указом Президента Петра Порошенка було створено в останніх числах грудня 2014-го.
Тобто понад півтора року тому. Проте в контексті призначення Бориса Ложкіна її главою було сказано, що положення про роботу ради «ще не розроблено».
Як видається, півтора року — задовгий період як для мозкового штурму, так і для того, щоб прописати концепт новоствореної структури.
Закрадається підозра, що цей майданчик, зі смислом якого визначаються другий рік, від самого початку планувався як місце респектабельного заслання для котрогось із чиновників, що покидають політичний олімп. Більше сказати про Інвестиційну раду нічого, адже вона й досі не працює.
Утім Борис Ложкін сподівається на швидкі зміни. Екс-голова АП розраховує, що структуру Інвестиційної ради буде сформовано за два-три місяці, а залучення перших капіталів буде здійснено у 2017 році. «Ми зараз готуватимемо структуру Інвестиційної ради.
Офіс, який працюватиме з нею, залучатиме експертів, аналітиків, представників бізнес-кіл, щоб це був ефективний робочий орган, який працюватиме щодня», — заявив Ложкін. І додав, що відчуває «наснагу зробити велику інвестиційну роботу, щоб Україна стала Меккою іноземних інвестицій».
Як-то кажуть, дай боже нашому теляті та вовка з’їсти. На жаль, Ложкін як далеко не остання персона з числа тих, хто мав вплив на ухвалення рішень, так і не пояснив, чому ж започаткована ще наприкінці 2014-го структура весь цей час простоювала без діла.
І хто нестиме відповідальність за те, наприклад, що з 31 грудня 2016 року в Україні згортає діяльність відома компанія Tetra Pak, чому від нас іде Tikkurila, а її співвітчизниця Ruukki — «евакуює» свій завод із виробництва сендвіч-панелей до Польщі?
Загалом пораховано, що за два останні роки обсяги капіталовкладень в українську економіку скоротилися на 21,8%. Є галузі господарювання, на які йде рівно нуль інвестицій, наприклад, українська освіта.
Натомість тіньове виведення капіталу оцінюється на рівні $ 4-4,5 млрд. в 2015 році. Усе разом узяте надзвичайно гальмує потенційну здатність української економіки до зростання, ба навіть фактично унеможливлює її.
Втім, можливо, саме тепер усе буде гаразд? Адже пан Ложкін має попередню згоду на участь у Національній інвестиційній раді з боку американського інвестора Джорджа Сороса, генерального директора компанії Unilever Пола Полмана, керівництва азербайджанської SOCAR тощо.
«Ознакою того, що Інвестиційна рада працює ефективно, буде поява проектів більш ніж на 1 або 2 млрд. доларів. І такі проекти можуть бути реалізовані в Україні», — заявляє Ложкін. Однак усе це — навіть не плани на майбутнє, а мрії без конкретного терміну втілення.
Чим привабити іноземців
Як твердить Ложкін, цікавими для інвесторів можуть бути енергетика, інфраструктура, сільське господарство, військово-промисловий комплекс та космічні розробки. Але чи будуть цікавими для інвесторів українська бюрократія, система отримання дозвільних документів, принципи оподаткування тощо?
Нещодавно перший заступник міністра економічного розвитку і торгівлі Юлія Ковалів заявила про те, що жоден із 10 пріоритетних державних інвестпроектів цього року так і не почав реалізовуватися.
«На інвестпроекти виділено 1 млрд. грн. Ці кошти не витрачені, оскільки за результатами шести місяців жоден із відібраних проектів фактично не почав реалізовуватися. Головна причина пробуксовки — бюрократія.
Експертизи й узгодження займають дуже багато часу. Ще одна проблема — практика спростування прозорих тендерів через Антимонопольний комітет і блокування їхніх результатів через рішення судів», — сказала Ковалів.
Така плачевна ситуація з інвестиціями не заважає Прем’єр-міністру Володимиру Гройсману твердити, що очолюваний ним уряд «докладає зусиль для створення механізмів інвестиційної діяльності». Це, м’яко кажучи, не так.
Влада продовжує грати в ігри за доволі непрозорими правилами (що доводить історія з Yuzgas B.V.) плюс навіть не намагається ініціювати, скажімо, ухвалення пакета документів, покликаних знизити податковий тиск.
До всього цього додається одвічне лихо України — корупція. У поточному році в світовому рейтингу сприйняття корупції Україна посіла 130-те місце зі 168 позицій, опинившись поруч з Іраном, Камеруном, Непалом, Нікарагуа та Парагваєм.
Втім у минулому році Україна була на 142-му місці зі 175 позицій, але радіти «просуванню» зі 142-го на 130-ту позицію не слід. Без подолання корупційної складової на успішне залучення інвестицій годі й розраховувати — репутаційні втрати України надто високі, а довіра до неї — занизька.
Що ж стосується Національної інвестиційної ради, то не слід забувати, що це — всього лише дорадчий орган. Не факт, що його рекомендації зустрінуть на ура у виконавчих структурах. Не факт, що у ради вийде діалог із парламентом (а без цього ніяк не обійтися) та з владою як такою. Це — по-перше.
По-друге, чимало залежить і від персоналій, залучених до складу ради. Поки що списку достойників, котрі працюватимуть на поліпшення інвестиційного клімату, не існує.
По мірі його складання стане зрозуміліше, чим, власне, є Інвестиційна рада. Чи місцем «пересиджування» для амбітних політиків, котрі поки не знайшли для себе кращого застосування, чи чимось більшим та серйознішим?
2-3 місяці, взяті Ложкіним як фора для розбігу, проминуть дуже скоро, і якщо в листопаді-грудні країна не зануриться у підготовку до дострокових парламентських виборів, питання ефективності нової структури буде актуалізоване. Тоді й побачимо, стала Україна Меккою чи Карфагеном інвестиційних надій.
