Спогади зі старого зошита: подружжя художників Зої Самойленко і Вадима Одайника кращі твори написали після війни

«Був 1947 рік. Ми, майбутні художники, а нині студенти першого курсу, були на практиці в знаменитому Каневі, що стоїть на високій кручі, оспіваній Тарасом Шевченком... Практика проходила не в самому місті, а в селищі, званому Бессарабією. Життя наше було веселе, молоде, але голодне. Годували нас супом без картоплі, пшоном, зеленню і тюлькою. Тюльку видавала Сима, красива жінка, років 30, до якої вечорами приходив такий же красивий моряк — капітан. І ще три рази на тиждень привозили на самохідній баржі хліб. Цю баржу ми виглядали щодня. Зранку стояли на березі й чекали, чи не з’явиться на горизонті баржа, а на ній мав бути наш однокурсник, точніше — студент старшого курсу Югай, із довгоочікуваним хлібом. Якщо баржа не приходила, ми йшли, хто до зеленої ще груші, а хто до шовковиці.

 

Жили ми в одному довгому бараці без стелі, розділеному на дві половини, і ще була маленька прибудова для Сими. В одній половині були дівчата, яких було рази в чотири менше, ніж хлопців, в іншій — жили хлопці. Чутність була ідеальна. Жоден секрет не був прихованим, навіть якщо доводилося говорити пошепки, всі все чули... Під дахом вилися ластівки, і, коли світало, вони починали свою веселу метушню. Кожен вечір після роботи переправлялися ми на лівий берег Дніпра, розпалювали велике багаття, стрибали через нього, грали в пальники. І ніхто б не сказав, що деяким уже було під сорок років і що пройшли вони страшну війну, яка спопелила половину нашої країни...

 

Настав день, коли нашому керівництву стало нічим нас годувати, і вирішили вони направити нас до колгоспу, закінчувати практику. Нас усіх розподілили по домівках, мене і мого чоловіка (нам було тоді по двадцять років), направили в сім’ю до молоденької вчительки, у якої було троє маленьких дітей. Старшому було років вісім, а молодші слухали його в усьому, смішні такі... Рано-вранці вона готувала їжу для дітей, залишала її в печі і йшла до вечора на роботу в поле. Ночі були задушливі і жаркі, я з моїм чоловіком Вадимом спали в саду під великою шовковицею. На нас дивилося глибоке синє небо, усипане зірками, тихо-тихо стрекотів цвіркун, і тільки часом, порушуючи тишу, падала на нас налита соком шовковиця. З одного боку росла кукурудза, а з іншого була могила загиблих на війні солдатів. Я чомусь дуже боялася дивитися туди. 

 

Рано-вранці, коли всі ще спали, ми йшли на етюди, а коли поверталися, господині будинку вже не було. І ми починали готувати сніданок, а те, що вона приготувала своїм дітям — до того ми ніколи не торкалися. Нам у колгоспі видали муку, я додавала води, солі і замішувала тісто, а тим часом Вадим розводив у дворі багаття, ставив дві цеглинки і сковороду зверху, а я випікала на ній коржики. А поруч сиділи діти і чекали на ласощі. Коли тісто пропікалося, я перевертала його на інший бік, а потім усе залежало від того, хто вправнішим був — той першим коржик і хапав.

 

Коржик був напівсирий — з нього стирчали, як у їжачка, лушпиння від пшениці. Її треба було просівати, а я, міська жителька, не знала цього. Називали ми цей коржик «ляпацаники», а назвав їх так один із синів вчительки. Пам’ятали ми «ляпацаники» все своє життя, для мого Вадима вони залишилися найбільшими ласощами — адже таких смачних, які були там, я вже ніколи більше не змогла спекти», — читаємо у спогадах.

І продовження: «Одного разу, це вже було наприкінці місяця, ми сиділи в хаті і перебирали наші етюди, і раптом — стук у двері. На порозі стояла худенька (а в той час повних і не було) літня жінка. Визначити її вік було важко. У руках вона тримала маленький вузлик. 

 

Потім поклала його на лавку і сказала:

 

— Дітки, зробіть мені ласку, намалюйте мого синочка, який загинув.

 

— Ми цим ніколи не займались і не знаєм, як, — кажемо ми.

 

— Ну дуже вас прошу, у мене і фото є.

 

Вона вийняла з вузлика маленьку фотографію, розміром з листівку, на ній була зображена група дітей. Вона ткнула пальцем у маленьку фігурку хлопчика, на його голову був натягнутий кашкет, з-під якого визирало тільки підборіддя хлопчика, більше нічого не було видно. Коли знімали, видно, сильно припікало сонце, і хлопчик закрив очі кашкетом.

 

— Бабусю, ми нічого не зможемо зробити, обличчя не видно зовсім.

 

— Ну дуже прошу вас, у мене, крім цієї фотокарточки, нема нічого. А він був у мене єдиним сином, більш нікого нема у мене.

 

— Ну так розкажіть, який він був?

 

— Був він дуже красивий, очі у нього були сині–сині, а волосся чорне–чорне, намалюйте, дуже вас прошу!

 

— Добре бабусю, зробимо, як зможемо.

 

Взяли папір, акварель і написали портрет юнака з блакитними очима і з чорними волоссям. Через кілька днів вона знову прийшла, голос її тремтів від хвилювання.

 

— Ну що, намалювали?

 

— Так, але ми не знаєм, чи схожий він вийшов.

 

Як найдорожчу релік­вію взяла вона цей портрет, довго дивилася на нього. І раптом, притиснувши до серця, заголосила:

 

— Ой, синочку мій ріднесенький, як же ж ти змінився!

 

І ще дуже довго нам чулося у відкриті двері її голосіння...

 

Вона йшла до себе, притиснувши малюнок до серця. На душі було важко, серце розривалося від жалю до неї, вона ж усе життя буде плакати і ділитися своїми бідами з образом, в який втілився її син, хоча він, скоріше за все, зовсім не схожий на себе».

«Наступного дня ми поїхали додому, — писала пані Зоя. — Босоніжки, які я купила на початку практики майже на всі гроші і які я залишила на ґанку, з’їли хробаки. Мабуть, шкіра була погано вироблена. Речі наші залишилися на базі, та й не було в мене більше нічого, крім цих босоніжок.

 

А від села до Канева було двадцять кілометрів, та ще до бази було кілометрів чотири. Звалили ми на плечі етюдники, полотна та мішок зелених груш, які нам дала господиня в дорогу, і відправилися до Канева.

 

Єдина теніска Вадима порвалася, точніше, вона була моя, але Вадику вона дуже подобалася, правда, була вона на нього трохи мала, швидко зносилася і порвалася, а іншого одягу в нас не було. Видовище було дивовижне: йдемо ми по дорозі, я босоніж, а він надів на голе тіло піджак, на бортах якого красувалися два ордени і гвардійський значок, яким він дуже пишався.

 

Але нам пощастило — нас підібрала вантажівка, скоротивши подорож. Приїхали ми прямо на базар до Канева, оскільки у нас залишилося ще двадцять п’ять рублів стипендії. Коли Вадим пив з глечика молоко, почалася сильна злива, я відразу ж втекла і сховалася під навіс.

 

Залишилися на ринку двоє — баба молочниця і Вадим. Йому було шкода залишати молоко, а бабця боялася його під навіс відпускати, раптом глечик поцупить, дуже дивний у нього вигляд був... Так вони і стояли під дощем, поки все молоко випито не було.

 

Після цього вирішено було йти в перукарню. Перукар виявився дуже добрий і з гумором. Він так обходив Вадима, який сидів по пояс голий (адже піджак довелося зняти). У нас залишалися ще гроші, їсти дуже хотілося, і ми вирішили піти в ресторан — гуляти, так гуляти. Замовили по яєчні (з хлібом або без, не пам’ятаю). Ми звалили в кут весь наш вантаж і сіли «бенкетувати». Люди, які сиділи за столиками, посміювалися, дивлячись на нас, а нам було байдуже, адже були ми такі молоді!» .

 

ТВОРЧІСТЬ