Не сам собі «Режисер»: учасник Майдану зняв на відео нечувані випробування на війні

До своїх 40 років новомосковець Руслан Гузов відеокамеру, як він зізнається, і в руках не тримав. Усе змінили у його житті події на столичному Майдані, куди рвонув майже відразу, незважаючи на шалений протест з боку дружини, адже тільки влітку 2013-го у них народилася донька.

 

У Києві жив у наметі таких же, як він, звитяжців з Дніпропетровської області, брав безпосередню участь у бага­тьох пам’ятних подіях української революції. Проте особливо змінила його життя одна — нашуміле свого часу побиття режисера російського сайта Lenta.ru Андрія Кисельова. 

 

«Вночі я пішов знімати ролик для Lenta.ru. Неподалік від Європейської площі познайомився з молодими людьми. З розмови дізнався, що вони планують блокувати автозак із затриманими товаришами. Я попросився до них оператором, — розповідав тоді росіянин газеті «Вести». —

 

Невдовзі наш автомобіль почав переслідуватися міліцейським автобусом. Підрізали. Вивели. Почали бити. Били по обличчю і голові. Били кийками. Кинули на сніг і почали бити ногами. Я декілька разів говорив, що журналіст. Навіть показав прес-карту. Але у відповідь почув сміх:  «Журналіст?! Який ти на х... журналіст».

 

Як потім розповість Андрій Кисельов, він разом із затриманими майданівцями простояв на колінах у снігу півтори години. На щастя, у райвідділі міліції, куди їх доставили, поводилися ввічливо. А в приватній клініці, дізнавшись про обставини побиття Кисельова, надали допомогу абсолютно безплатно — вправили кістки носа, наклали шви на брові й потилиці.

 

Звісно, багато майданівців і при затриманні своїх побратимів, і в міліції робили все можливе, щоб їх виручити. Проте особливо запам’ятався Кисельову один, який бився за нього до самого визволення. На знак вдячності росіянин, ледь прийшовши до тями, став знімати його на відео. Ці кадри потім увійшли до фільму про майданівські події у столиці України «Київ—Москва», який монтували майже рік і вже показували на бага­тьох фестивалях.

 

А згодом і взагалі вирішив подарувати Русланові відеокамеру. Отож ще в Києві Гузов став активно освоювати нову для себе справу, знімаючи події Майдану.

 

«Андрій і свою роботу втратив через наш Майдан. Навіть візу йому закрили», — розповідає Руслан.

Коли ж наприкінці лютого 2014-го Гузов повернувся до свого Новомосковська з подарованою росіянами відеокамерою, нові події не могли залишити його байдужим — Україні стала все більше погрожувати Росія. Отож майже відразу подався до військового комісаріату, заявивши про намір піти служити в армію добровольцем. Але там відмовили категорично — мовляв, раніше засуджених не беремо. 

 

Зрештою, наполегливість Гузова дозволила йому знайти своє місце. Спершу понад два місяці простояв на блок-постах разом із кременчуцьким спецназом, а потім зі Старобєльська на Луганщині повідомили: «Приїздіть».

 

Пройшов медкомісію. А коли стали цікавитися, чи має військову спеціальність, розвів руками, бо в армії до цього ніколи не служив.

 

«Окопи копатиму, патрони підноситиму», — став умовляти командира.

 

Так Руслан Гузов поповнив лави добровольців 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар», де невдовзі став старшим солдатом гранатометного відділення з позивним «Режисер», адже зі своєю відеокамерою не розлучався, з першого дня знімаючи вже події фронтові.

 

Саме його хобі значною мірою призвело і до його першого поранення.

 

«Я напросився поїхати з бійцями 92-ї бригади на розвідку під Сокольники, де стояли «сепари», — розповідає Руслан. — Хотів зафіксувати, як ворог відходить у «зеленку». Отож примостився на люку БТРа і став робити незабутні кадри. І тут прямо у нашу машину поцілив снаряд, який, на щастя, не розірвався. Мені, звісно, дісталося найбільше: зламанi два ребра, постраждало здорове око (на інше я й до цього не бачив), а коли офтальмолог перевірив мій зір, то сказав, що бачу я лише на 42 — 43 відсотки. Отож довелося пролікуватися понад два місяці. 

 

Але й після цього Руслану повернутися на фронт не судилося. Коли у селищі Щастя він пройшов військово-лікарську комісію, необхідно було ще з’їздити в Старобєльськ, а це кілометрів за 70, щоб поставити печатку у комбата. Саме на цьому шляху Гузов потрапив у нову біду.

 

«Біля мене зупинився джип немовби з українськими номерами. Запропонували підвезти, — пригадує Руслан. — Я погодився без жодних сумнівів. Адже на якій військовій техніці на фронті поїздити тільки не довелося. І тільки зрушили з місця, як вони стали розвертатися у бік Щастя.

 

«Куди їдемо?» — запитую. «Зараз дізнаєшся», — відповіли. Я все зрозумів відразу. А в мене при собі була граната, яку намагався кинути на переднє сидіння зі свого заднього, але не встиг. Мене привезли на берег Сіверського Дінця, весь час били міліцейськими кийками. Стали вимагати викуп 10 тисяч доларів. «Та у бага­тьох моїх друзів і зайвих 100 гривень не знайдеться», — відповів їм. Тоді вони накинули мені на шию мотузку прив’язали до дерева і завели у воду по шию, а руки скуті наручниками. Виводили практично тільки для того, щоб укотре побити. І так тривало вісім діб, доки через нечувані тортури я втратив свідомість. Вочевидь надовго. Бо, думаю, мої мучителі й самі завважали, що я до життя вже не повернуся.

До тями Руслан прийшов на якомусь смітнику. В одних трусах, у наручниках, пульс не промацувався. Чоловік, схожий на бомжа, який його першим виявив, помчав до села Райгородка. Там, на щастя, знайшлися добрі люди. Чоловік iз жінкою забрали Руслана до себе, відмили. Потім відвезли на блокпост у Новому Айдарі, а звідти — до Харківського військового госпіталю.

 

«Виявилося, що в мене зламані сім ребер, пальці на руках, а тіло було всуціль синім. Що навіть медсестри від побаченого розплакалися. Як вони мені пояснили, моє тіло перетворилося на суцільну гематому, що навіть укол зробити було нікуди», — розповідає Руслан.

 

До кого він потрапив у полон, Гузов тільки здогадується. На його думку, це могли бути колишні бійці батальйонів «Торнадо», над якими нині проходить судовий процес у Києві, або ж «Луганськ-1». Бо коли їх розформували, вони стали займатися розбоями, і подібні випадки були непоодинокими. «Сепари» ж так просто не відпустили б.

 

Забрали бузувіри у Гузова і його відеокамеру. Але Руслан таку ситуацію передбачав постійно, тому завжди пошвидше відзнятий матеріал передавав друзям до Києва, які потім переправляли його до Канади, де зараз монтується документальний фільм про війну. Як розповів Гузов, наразі відібрано близько 300 відзнятих ним годин. Отож «Режисер» він зовсім не сам собі, як охарактеризувала його одна з дніпровських газет, бо ця страшна правда про неоголошену війну незабаром має сколихнути весь світ. І до цієї події буде безпосередньо причетним донедавна скромний раніше засуджений робітник із Новомосковська.

 

«Головна ідея цього фільму — показати про війну на Донбасі всю жорстоку правду, — пояснює Руслан. — Бо те, що ми бачимо по телевізору, є добре пригладженим. Але ж не може після залпів iз «Градів» бути, наприклад, один загиблий і двоє поранених, як нерідко подають. «Град» — це не пістолет. Тому все це я намагався об’єктивно і правдиво фіксувати. Як три ворожі БТРи зайшли під українськими прапорами і понад 80 наших воїнів буквально згоріли живцем. Як жінка з дитиною їхала на скутері і бузувіри їх розстріляли. Як маленький братик став показувати своїй сестричці знайдену ним хімічну зелену міну, що вибухнула у нього в руках. Це страшна правда, але тому вона і правда».

 

Правдами і неправдами навідувався до Гузова на фронт iз Росії й Андрій Кисельов, який уже подав заявки про майбутній фільм на міжнародні фестивалі. А Руслану він порадив пошвидше оформити закордонний паспорт, щоб на цих кінофорумах він міг бути присутнім як живий герой.

 

Однак Гузову поки що не до цього. Він щодня їздить до обласної лікарні імені Мечникова на медичні процедури. А з якоїсь країни, навіть її назви Руслан пригадати не зміг, завдяки волонтерам йому надіслали диво-окуляри за 150 євро, у яких протез в оці не замерзає навіть за найлютіших морозів. 

 

Та й про який закордон можна говорити, коли на прощання Руслан попросив мене надати посильну матеріальну допомогу — щоб зробити хоча б якийсь подарунок дружині на день народження. Відмовити такій людині я просто не міг...