100-літній ювілей: «Українське радіо» відзначає річницю з дня першого виходу в ефір
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
«Намагався написати... душі»: художник Валерій Франчук відкрив 170-ту виставку
30.08.2016
«А душа співає!». 2007 р.
Про нього можна писати книгу, а говорити з цим велетом духу можна цілу вічність... Ми зустрілися в його майстерні на проспекті Маяковського у столичному районі Троєщина. Її стіни встигли всотати запах фарб, а сотні картин випромінюють фантастичну енергетику. Ти ніби опиняєшся у сердці райдуги... Мій співрозмовник — народний художник України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, лауреат премії імені Василя Стуса, член Національної спілки художників України, нагороджений численними відзнаками та нагородами — Валерій Олександрович Франчук.
«Не згодний з тим, що художник має бути бідний і голодний»
— Валерію Олександровичу, ви створюєте свої полотна за допомогою звичайного шпателя. Як визрівав ваш стиль?
— Існує стереотип, що художник апріорі мусить малювати пензлем. Саме ним я створив цикл робіт «Джерело» на початку 90-х років, проте пізніше доля вклала у мої руки шпатель. Ним я відображаю життя у своїй творчості. Проте пошук триває — я пишу не лише картитни, а й створюю скульптури. Мені це цікаво. Сподіваюся, шанувальникам моєї творчості також.
— Розкажіть, будь ласка, як зараз ідуть «жнива» на творчій ниві?
— Наразі маю багато клопотів. Нещодавно, 18 серпня, відкрилася моя 170-та за рахунком виставка. Цього разу вона проходить у Хмельницькому музеї сучасного мистецтва, триватиме три тижні.
Там я представлятиму цикл робіт «Кобзар у творах Валерія Франчука». Окрім того, загорівся мрією випустити альбом на цю тему, у який увійдуть близько двохсот моїх творів живопису, графіки і скульптури цього циклу на вірші, поеми та інші твори Тараса Шевченка.
На жаль, через брак коштів друк цього альбому гальмується, хоча вже готовий макет! Тому я шукаю людей, які відгукнуться на цю, вважаю, святу справу.
Бо «Кобзар» — справжня книга для розуміння часу та вічності. У ньому виражено всесвіт української душі. Слова Шевченка актуальні як ніколи. І, хоча існує чимало видань «Кобзаря», проілюстрованих видатними художниками, я ще не зустрічав такого, яке б повністю складалося з творів сучасного художника на найзнаковіші твори Шевченка. Такий альбом може мати популярність як в Україні, так і всюди, де мешкає українська діаспора.
— Якщо говорити більш приземленно, з якими ще проблемами нині стикається художник?
— Незважаючи на визнання далеко за межами нашої держави, я такий, як і решта художників. У нас лише один відсоток зі ста якось зумів себе вивести у матеріальний достаток. Ви лишень гляньте: за останні 25 років музейні фонди не поповнюються.
Величезну кількість робіт я просто музеям дарую. Проте це неправильно, адже кожного дня я йду до майстерні і використовую дорогу фарбу, підрамники тощо, а все це потребує коштів. Мене знають і в Канаді, і в Америці, і в Європі, а у власній державі, де мої роботи — надбання нації і їх не можна вивозити за кордон, про мене ніби забули... Прикро.
Я не комерсант і не шукаю шалений зиск зі своїх робіт, проте з висловом, що художник має бути бідний і голодний, я не згодний... Близько 40 картин за два роки я віддав на благодійні аукціони, здебільшого — на збір коштів для допомоги бійцям АТО.
Проте і там їх купили майже за приголомшливу безцінь. Мені було соромно, коли я йшов у госпіталь з 2,5 тисячі гривень до бійця АТО, який втратив ногу на фронті. Він пройшов через Іловайський котел, через важке поранення його покинула дружина...
Мені здається, що заможна людина хоча б раз у житті має сама прийти до художника, купити картину і подарувати її музею. Таким чином збагатяться і музейні фонди, й імена меценатів назавжди впишуться в історію. Говорячи відверто, нині багато художників кидають живопис, бо не мають змоги купувати витратні матеріали. Це жахлива проблема!
Галерея на Троєщині
— Хто для вас є авторитетем у житті і в живописі?
— У житті — багато людей, які допомогли мені у сприйнятті цього світу. У першу чергу я до землі вклоняюся і люблю синівською любов’ю своїх батьків, які дали мені життя на живописній Хмельниччині.
Мати через свої спогади про Голодомор дала мені матеріал для створення великого циклу «Розгойдані дзвони пам’яті». Не можу не згадати Миколу Івановича і Людмилу Іванівну Мазур, моїх вчителів на курсах художників-оформлювачів.
Саме ці прекрасні живописці відкрили мені двері у світ мистецтва і дали зрозуміти значущість творчості у духовному житті людини.
Згадаю ще одного вчителя і наставника — геніального українського художника Василя Івановича Забашту, який, на жаль, уже відійшов у кращий світ. Це була людина-епоха у живописі й житті. Він пройшов Фінську та Другу світову війни, був тяжко поранений, однак вижив і присвятив життя створенню фантастичних пейзажів нашої Батьківщини.
Моя творчість не відбулася б, якби не заслуга дружини Аполінарії Михайлівни, яка взяла на себе всю рутинну важку роботу, тим самим розв’язавши мені руки, аби я зміг присвятити себе суто живопису. Вона відреклася від своєї дороги в мистецтві, хоча і вона талановитий художник. За цю жертовність я їй низько вклоняюся.
— Чи є у вас творче кредо?
— Я творю для того, щоб люди не забували, що у них є душа, а, кажуть, вона вічна... Це послання було закладене вже в перших моїх роботах про Голодомор. На картинах образи, що віддалено нагадують людей, однак насправді я намагався написати... душі.
Це кредо проходить через усю мою творчість. Взагалі, твір художника має не лише викликати естетичне задоволення, а й змусити запрацювати інтелект і душу.
— Хто ваш головний критик?
— Дружина і донька. Кожного разу їхні поради довершують мій творчий задум. Мабуть, тому що самі — художниці.
Окрім того, у мене дуже багато друзів iз різних сфер — це журналісти, мистецтвознавці, телевізійники. Критика для мене дуже важлива, бо дає поштовх до більш поглибленого пошуку. Критика взагалі має бути важлива для кожного художника, особливо молодого, аби він зміг уникнути в подальшому помилок і розчарувань.
— Що дає вам наснагу творити?
— Спілкування. Просто хороші люди, яких я зустрічаю на своєму шляху, наповнюють моє життя. Особливо надихають відгуки про мою творчість звичайних відвідувачів на виставках і в музеях.
— Розкажіть про Деснянську галерею, до створення якої ви маєте прямий стосунок.
— Це майже 15 років моїх ходінь по кабінетах чиновників. Я не втомлювався повторювати їм: «Троєщина — величезний житловий масив. І жодного музею, театру, навіть галереї! Не злізу з вашої голови, доки ви не створите в районі галерею!»
Нині ця перша муніципальна галерея Києва розташована на вулиці Драйзера, 6 і має 250 квадратних метрів загальної площі. На започаткування фонду галереї я подарував 20 творів. Буде просто чудово, якщо кожен художник, що виставлятиметися у цій галереї, буде дарувати хоча б одну роботу. З часом, я сподіваюся, так може виникнути музей із чималим фондом полотен.
— Скільки маєте робіт?
— Багато робіт, як я вже сказав, подаровано. Проте самих лише живописних за тридцять років написано близько 5 тисяч. Більше тисячі робіт у монотипії, гравюрі, пастелі, рисунках та ескізах. А ще — майже 70 різних скульптур.
До речі, до кінця цього року плануємо окрему виставку моїх скульптур у нашій галереї, а також виставку пейзажів у Київському будинку актора.
