Нацбанк України продовжує вганяти у глибокий та непереможний ступор. Непоміченим (а шкода!) пройшло розпорядження НБУ за номером 365 щодо того, які операції слід віднині вважати ризикованими (і, визнавши такими, доповісти у Держфінмоніторинг). До табуйованих дій належать:
«1. Проведення клієнтами банку фінансових операцій, що не мають документального підтвердження очевидної економічної доцільності.
2. Проведення клієнтами банку фінансових операцій, якщо банк не має інформації про реальні фінансові можливості клієнта.
3. Використання рахунків осіб не за призначенням.
4. Здійснення банком або клієнтами банку фінансових операцій iз використанням викрадених, недійсних документів.
5. Неодноразове проведення клієнтом банку фінансових операцій з перерахування коштів за кордон; здійснення авансових платежів на виконання зовнішньоекономічних договорів, за якими банку було або могло бути відомо (зокрема, з публічних джерел або від інших фінансових установ), що контрагенти неодноразово порушують виконання або взагалі не виконують умови відповідних зовнішньоекономічних договорів».
Зацитована постанова НБУ є надто свіжим документом. Про особливості її застосування та про постраждалих поки не відомо. Зате відомо, що ще на початку року Мінфін розпочав верифікацію фінансового стану отримувачів субсидій і для цього фактично ліквідував банківську таємницю, що стало безпрецедентним випадком. Можна тільки уявити, наскільки «зросла» довіра клієнтів до банків після того, як ті — на вимогу Мінфіну — розкрили дані своїх вкладників.
Але новий крок НБУ за рівнем цинізму перевершує навіть рішення Мінфіну. Відтепер клієнт має і довести економічну доцільність своїх транзакцій, і підвищити соціальний статус, і забезпечити в «публічних джерелах» позитивний піар для себе та для контрагентів.
Будь-яка фінансова «презумпція невинності» скасована, й відтак слід бути готовим до того, що простий переказ грошей перетвориться на детективний серіал і бюрократичне пекло.
Що й казати, блискучий оптимізаційний хід, справжня маркетингова знахідка. Але, аплодуючи Нацбанку, поставимо зустрічне питання: а які докази власної доброчесності, платоспроможності, порядності та обов’язковості може представити він? Від одного учасника гри — фізичної чи юридичної особи, звичайного банківського клієнта — вимагається просто-таки все, а від іншого — банку — не вимагається нічого.
Ми часто говоримо про те, що в комунальній сфері українці стали рабами монополістів. І що будь-яке обленерго, будь-який місцевий водоканал править бал у своєму маленькому «князівстві», встановлюючи правила гри та не несучи ні за що відповідальність. По суті, банківська система, побудована в Україні, також є одним великим монополістом. Навіть при всьому її позірному розмаїтті. Бо за законами, за якими ця система живе, вгадується рука Нацбанку.
За останні два роки НБУ та його глава Валерія Гонтарева ліквідували понад 70 банків. Кількість клієнтів цих банків, які опинилися перед зачиненими дверима, наближається до мільйона. І лише частина постраждалих (фізичних осіб, бо юридичним не повертають нічого) знаходить себе у списках на виплату часткових компенсацій.
Жодна система охорони та збереження банківських внесків на сьогодні не працює, бо в ідеальній ситуації гроші банкам-банкрутам видають iз Фонду гарантування вкладів, а туди вони потрапляють у вигляді відрахувань від міцних та надійних банків — та й то ця схема діє лише за умови, що банкрутство банку є рідкісним випадком, винятком iз правил.
У нас же банкопад набув тотального характеру, надійних фінустанов не лишилося, а Фонд гарантування вкладів не є бездонною діжкою. На сьогодні 70% активів збанкрутілих банків, якими управляє Фонд, є заставами в Національному банку України.
Чи вийдуть звідти ці 70%, чи перекочують вони в руки фізичних осіб-вкладників — питання риторичне. Заступник директора Фонду Андрій Кияк повідомив днями, що Фонд проситиме у Міністерства фінансів ще 10 мільярдів гривень — на погашення боргів перед постраждалими вкладниками. Чи знайдуться такі кошти в державній казні — питання окреме.
Загалом надійність банків є головною умовою існування банківської системи. Якщо гроші довірити банкірам не можна, втрачається сенс існування цього бізнесу. Тому влада завжди зацікавлена в контролі за надійністю банків. В Україні цей контроль ніким не здійснюється.
Нацбанк править так, як хоче і ким хоче. А в ролі жертви опиняються завжди пересічні клієнти («непересічні» встигають вивести свої активи за півгодини до часу «ікс»).
Те, наскільки низько цінують цих самих пересічних вкладників, демонструє, зокрема, й остання постанова НБУ. Клієнт банку перетворюється на потенційного підозрюваного, якого будуть роздивлятися у збільшувальне скло, вишукуючи явні та приховані «гріхи».
Хочеться спитати: і що далі? До чого ще догосподарюємося? До натурального обміну, як за феодалізму, чи до масового виводу активів за кордон?
