Остап Дроздов презентує роман-вибух на Форумі видавців у Львові

…На перший погляд здається, що дебютний роман відомого журналіста — це чергова сповідь на тему «проклятого» минулого, що починається з радянського дитинства. І хоча з нього вийшли всі наші «патріотичні» сімдесятники, вісімдесятники з девяностиками включно, але ні в кого з них не було й мови про юні роки саме за окупаційного режиму.

 

Якось так, знаєте, все про подрані колготи, піонерські лінійки, книжки-іграшки та іншу ностальгію «за справжнім», з чого несподівано виросли наші щирі патріоти. А ким вони були до того, цікаво? Натомість лише у двотисячних, перестрибнувши через непевної свіжості «національний» досвід поперед­ників, які досі з лекціями про калинову сопілку виступають, дехто роззирнувся та й прокляв це болото.

 

Дивно, що це зробили молоді, на яких була єдина надія в 90-х, бо їхні батьки, як писав Юрій Тарнавский у поемі «У ра на», «просрали Україну, сидячи за клунею комунізму». Тобто дивно, що довелося робити це знову, бо якщо це вже зробили їхні «калинові» попередники, то якого біса знову цим перейматися? І все ж автор роману «№1» Остап Дроздов (Видавництво Анетти Антоненко) пере­ймається.

 

Тобто пише про те, що зробив. Наприклад, сказав «ні» цілому класові посіпак, які завжди казали «так» довколишньому режимові. Навіть вже у 90-х, уявляєте? Бо річ не в «незалежності» чи ще якійсь «революції гідності», оскільки йдеться не про час, який усе спише, а про місце, де ми народилися.

 

«Я не раз проклинав країну свого походження і пересвідчувався, що вона ніби придумана небесами як експериментальний полігон для випробувань цивілізаційного трешу на живих людях», — ділиться своїми думками герой роману. 

 

А що ж у цій країні, крім суцільної зради ідеалів? Здебільшого «вічно старі люди, які ніби змагалися між собою, хто кого поховає першим, хто на чиїх поминках з’їсть фаршировані перці», а з молоді «егоїстичні самки розставляють пастки і задіюють увесь арсенал (криклива помада, перпендикулярні підбори, конусоподібні декольте) — все заради того, щоб добірного екземпляра сильної статі заманити, припнути на все життя до однієї вагіни». 

 

З одного боку, суть такої прози була висловлена в 90-х мізантропом Степаном Процюком і його ідейною колегою Наталкою Сняданко (хоч яка дивна ця сполука, коли згадаємо, що вона написала кумедну книжку про дівоче дорослішання в стилі «Науки виживання Ді Снайдера»).

 

Отже, цитуючи першого автора, це світ, де править «цар-долар», і де, за свідченням уже другої авторки, «самотні збоченці дрочать перед екранами своїх «філіпсів». Причому сказано це було, відповідно, про українське та європейське суспільство, натомість в «№1» Дроздова все це поєдналося вже тільки в нашому суспільстві.

 

Таким чином, перед нами своєрідний роман-памфлет, який від банальності рятує те, що в ньому читачеві пропонують не велику публіцистичну статтю моралізаторського кшталту, а  «життєве» підтвердження «публіцистичних» сценок, подій, колізій.

 

Отже, починалося все зі школи, коли автора-героя, побитого вчителькою, виставили посеред класу, і всі одноголосно заявили, що він сам вдарився об стінку. Продовжилося сповіддю п’яної студентки, яка зламала життя викладачеві, що нібито вимагав у неї сексу за залік, а насправді нічого такого не було, простий розіграш.

 

Ну а завершення, любі друзі, не буде, і роман Дроздова — це така собі притча про вихід людини з людської подоби в космос суспільства — школи, роботи, загалом «дорослого» життя. Протягом якого героя роману супроводжує, спокушаючи і випробовуючи у питаннях віри найкращий друг.

 

Той самий, що в подобі невинного хлопчака супроводжував Христа у фільмі Скорцезе. Так, саме Той, про якого всі подумали і про якого у фільмі гадали, що він — янгол, який завжди поруч, а в романі навпаки — маску скинуто, і ніхто нікого не супроводжує навіть із благими намірами, якими, як відомо, вимощена дорога в пекло, а лише відверто підбурює, під’юджує, розводить на відвертість і довіру.

 

Наприклад, каже: «Ніщо так не гнобить, як щира віра в порятунок душі». І ми вже знаємо, що це провокація в стилі «Адвоката диявола» з Аль Пачино. «У цьому є щось дуже егоїстичне й підступне: ти вимолюєш спасіння на підставі свого нічогонероблення», — починає сумніватися герой роману, замість того, щоби послати свого приятеля по фінське пиво в Фінляндію. 

 

Самого ж себе герой змальовує так: «20-річний хлопець, закомплексований, заточений на конфлікт із оточенням, повернутий у філософські розмірковування про умовність правил». Такий собі одинак із кандидатською, сама тема якої поставила всіх на вуха — «Журналістика як інструмент Апокаліпсису».

 

Думаєте, це було сприйнято за критику Системи? Аж ніяк — диплом із відзнакою.

 

Просто іноді для того, щоб знешкодити інакомислячого, можна не виносити його за дужки, а навпаки — впустити в дипломований і преміальний колгосп, де його вже колектив обламає. Точніше, колективні блага. Або дати висловитися, щоби було куди бити, як бувало не раз з автором цих рядків, коли видання спочатку замовляє матеріал про «незалежне» покоління, потім (на своїх же шпальтах) дозволяє його цькувати коментаторам.

 

Ну і суцільні рефлексії про все на світі, як це зазвичай буває у памфлетах із притчами вкупі. Про неправильне виховання дітей у школі, про неправильного приятеля, який кинув вести щоденник, нарешті про неправильного дідуся, який у радянському війську дивився, як «однополчани ґвалтували жінок по всьому маршруту фронту», тоді як його родина вдома таємно допомагала воякам УПА.

 

А також про правильну бабусю, яка отримала 8 років таборів за антирадянські листівки там, де нікого не треба було переконувати у нелюдськості радянського режиму.

 

І все-таки це книжка про побутовий героїзм, якщо можна таке взагалі пояснити в наш «демократичний» час. Про те, що інакшим можна бути лише на тлі — про це пояснювати не треба, бо тла зі стадом-бидлом і навіть професорською чередою в якості охоронної зграї у нас і без того до біса.

 

Тому-то йдеться про «категорію людей, котрі пішли услід за собою, а не за більшістю». Що ж до автора роману, то, за його словами, «родинна генеалогія навчає мене обдумано настромлятися на штики двозначностей і сміливо ступати у свою облюбовану прірву».

 

Цієї прірви, друзі, ми не помічаємо на своєму шляху до чергової «незалежності», бо вона вже до краю повна іменами героїв не нашого часу. І по їхніх долях, як по головах, ми вільно й зручно простуємо у чергове наше «світле» майбуття.