Корекція чемпіонської траєкторії: у чому причини невдач українських олімйців в Ріо

Швидкоплинного погляду на медальний протокол Олімпіади-2016 достатньо, аби зрозуміти: найуспішніших спортсменів готують у високорозвинених країнах. Вісім із десяти представників «топ-10» Ріо — це так звані вільні демократичні країни, що мають потужну економічну систему.

 

Тут на найвищому рівні пропагується культ спорту та здорового способу життя; вулиці міст та містечок не встелені недопалками, а в рекреаційних зонах не розпивають декалітри пива. При цьому можливість по-справжньому займатися спортом мають не тільки професіонали, а й аматори. 

 

Завдяки потужній поетапній системі підготовки кадрів цивілізований світ має таких спортивних геніїв, як п’ятиразовий чемпіон Ріо та володар загалом 23 олімпійських золотих медалей, плавець Майкл Фелпс зi США; чотириразова чемпіонка Ігор-2016, американська гімнастка Сімона Байлз, автор трьох перемог на бразильському треку, британський велогонщик Джейсон Кенні, триразова золота медалістка Ріо, угорська плавчиха Катінка Хоссу тощо.

 

Думається, невипадково саме співвітчизники Фелпса та Кенні назбирали в Ріо найбільшу кількість золотих нагород, посівши у загальному заліку першi місця.

 

В Україні ж, де з кожним роком лише зменшується кількість дитячо-юнацьких спортивних шкіл, говорити про масовий характер підготовки майбутніх підкорювачів Олімпу взагалі не можна. Найгірший за всі роки виступів на літніх Іграх медальний ужинок (11 нагород) лише підтверджує цей факт.

 

Власне, отримати доступ до сучасного спортивного інвентаря в нашій країні взагалі можуть лише одиниці — це люди, які свідомо вирішили стати на стежку спорту найвищих досягнень. При цьо­му відточувати свою майстерність їм дуже часто доводиться десь за кордоном.

 

Адже відсутність на Батьківщині необхідних умов держава компенсує організацією недешевих «заморських» зборів. Такий не надто раціональний спосіб «зрощення чемпіонів» доволі часто дає «осічки». Приміром, «одинарна» ставка національної Федерації плавання на спринтера Андрія Говорова так і не зіграла.

 

Упродовж чотирьох років його, можна сказати, персонально готували до успішного виступу в Ріо, проте в підсумку зійти на п’єдестал йому так і не вдалося. Не маючи реальної конкуренції на тренуваннях, Андрій, зрощений, по суті, в тепличних умовах, на головному старті чотириріччя просто не впорався з психологічним тиском: у фіналі дистанції 50 м вільним стилем він припустився технічної помилки й фінішував п’ятим, хоча й мав потенціал для медального виступу.

 

Зовсім трохи не дотягнула до омріяної цілі й наша четвірка байдарочниць — від олімпійської «бронзи» дівчат відділили три десятi секунди. Троє представниць цього квартету — Світлана Ахадова, Анастасія Тодорова та Інна Грищун — у своїй невдачі звинуватили чиновників спортивного міністерства, які незадовго до Олімпіади замість старої та добре «зіграної» з ними загрібної Марії Кічасової «посадили» їм у екіпаж іншу веслувальницю, Марію Повх.

 

Примітно, що в олімпійський рік залишилися дівчата й без свого наставника Олексія Семикіна, котрого, звинувативши в бажанні «продати перспективний екіпаж за кордон», спортивні чиновники міністерства зняли з посади. Не дивно, що за таких умов дівчатам не вдалося показати в Ріо свій максимальний результат...

 

Що ж, бажання вітчизняних функціонерів будь-що докластися до великих перемог наших олімпійців не завжди приносить позитивні результати. Монополія, яку вони мають у питаннях підготовки та відрядження українських спортсменів на великі спортивні старти, робить наших олімпійців неймовірно вразливими та залежними від настрою та бажань певної особи. Навряд чи це той шлях, яким має рухатися Україна, котра 25 років тому відторгла тоталітарно-комуністичну ідею.