Мабуть, у кожного українця різні почування з 24 серпнем. Мені здається, що доля дала мені багато більше, ніж пересічній людині світу, бо народився я у Нью-Йорку до зовсім нових американських політичних емігрантів з України, однієї з найбільш трагічних, але і героїчних країн світу.
Родитися і виростати в США, а зокрема у найголовнішому місті не тільки в США, але, здається, у цілому світі, давало людині неабиякі нагоди, вигоди, ілюзії та створювало враження власної окремішності та важливості.
Родинне коріння батьків та прадідів робило з людини не просто американця з буденними особистими амбіціями, а й зі світоглядом, наповненим любові до власного народу і гніву до його ворогів, тобто жити і працювати, але також стриміти, сягати і змагатися не тільки для власної вигоди чи слави, а для чогось далеко більшого і святішого — за долю свого народу.
Мабуть, ілюзії простеляли життєвий шлях. Ми, тобто моя родина, вірили у остаточну перемогу правди і тому надіялись на можливий добробут власного народу, хоч при раціональній розмові
інколи визнавали, що це надто оптимістичне бачення, але ніколи не дозволяли собі, щоб реалії впливали на наші змагання.
Наука починалася вдома ясно що в українській мові, бо нью-йоркська сьома вулиця була трохи немов зачарованим ізольованим світом українства. Формальне навчання також починалося в українському оточенні, хоча в англійській мові, але ця перша доза англійського не дуже шкодила, бо недалеко був національний острів удома.
Коли у першому класі формальної школи учителька завважала, що я взагалі не володію англійською мовою, хоча народжений у США, і звернула увагу батьків на цей брак відповідної підготовки дитини до американського, батько спокійно відповів, «нічого, навчиться, добре, що знає українську».
Студентське життя було наповнене ідеалістичним змістом, тільки замість перевантаження захистом усього людства та впровадження миру у світі я турбувався більше долею власного народу, а мир бачив як далекий момент після затяжної боротьби за волю і справедливість.
Правда, батьки наголошували завдання закінчити вищі студії, але оскільки у тому віці в уяві я був розумнішим за батьків, школа мала тільки значення як для кожного американця, але було щось поважніше — захист і боротьба.
Щоденно відбувалася підготовка не тільки до шкільних занять, також до акції. Були арешти в Україні, і тут мали бути знаки солідарності з нашими братами. Це почуття української особливості не покидало й у середньому віці в професійному житті.
Моя роль була далеко кращою від моїх американських друзів, бо, крім щоденних турбот, я мав ще на своїх плечах долю цілого народу, про яку мої американські друзі знали дуже мало.
Одначе 24 серпня 1991 р. приголомшило, хоча виглядало майже нормальною кульмінацією життєвого шляху, тим більше, що воно було ціллю життя. Ну і процес відбувався поступово, бо були Декларація про суверенітет, живий ланцюг, революція на граніті тощо. Але той момент проголошення був вершком почування найбільшої радості.
Минув короткий час, і прийшла реалізація, що так, це кульмінація, але це також новий початок знов нового змагання, нових завдань. Ця реалізація прийшла вже під вечір першого дня. Україна проголосила незалежність, але хто цю незалежність визнає.
Поволі почали визнавати менш впливові країни, приятелі, а країна, в якій доля дала мені можливість народитися, мовчала. Чотири місяці пізніше США визнала незалежну українську державу. І тоді я зрозумів, що вибороти незалежність було важко, а вдержати, мабуть, не легше, бо правдивих країн-друзів не було, а була тільки політична вигода, у більшості безпринципна.
Здається, 25-ліття державності — це не довгий проміжок в історії других держав, але для нас, українців, це щось небувале. Які ми щасливі, що доля Божого Провидіння нагородила якраз нас цим радісним життям. Кожного року 24 серпня — це день глибоких почуттів, це день радості, це день, коли відсуваєш раціональність і аналіз.
Завтра, мабуть, треба буде усвідомити собі, що змагання за нашу державну незалежність було і залишається боротьбою нашого життя, бо реалії, в тому числі геостратегічне становище, що ми наголошуємо так часто у позитивній площині, дуже важкі.
Та ж і ми, хоча народ добрий, розумний, працьовитий, з освітою, все ж таки надто ввічливий, а може, і наївний, а довкола нас хижаки, а фактично всі інші не розуміють і не відчувають наших переживань.
Тому чверть століття незалежного життя мого народу — це велике Свято. Святкуймо величаво, але вже 25 серпня берімося до дальшої праці. Нехай нам допомагає у цьому Бог, який керує всім, а доля залежить від Божого Провидіння і нас самих. Не забуваймо, що Бог допомагає тільки тим, хто прагне висот.
Як для мене ,немає нічого кращого, ніж державність власного народу. «Яка краса: відродження країни!» — писав Олександер Олесь. Тим більше, коли тому відродженню доля має надати спершу 25 літ, а потім багато, багато більше. Для цього треба працювати. Многая Літа, Україно!
Аскольд ЛОЗИНСЬКИЙ,
юрист, президент Світового конгресу українців (1998-2008 рр.)
