Мабуть, Бог дав Росії вдосталь газу, щоб випробувати її здатність шантажувати цим єдиним набутком (окрім, звісно, здатності розв’язувати війни) всіх і вся. На жаль, експеримент вдався. Росія, маючи за своєю дірявою душею тільки газ, намагається використати його як налигач. Україні ж дістався дефіцит газу, і це також випробування — бо йдеться про вміння гідно вийти з даної ситуації. Чи вдається це нашим керманичам? Маленька ретроспектива дає радше негативну відповідь. А втім, судіть самі.
Так було в минулому
Відпускати Україну у вільне плавання Росія не бажала від самого початку. Навіть до появи біля її керма монструозного Путіна цілком «демократичний» Єльцин (відомий фразою про те, що, вставши вранці, слід подумати, що ти можеш зробити для України) у 1993 році застосував перший газовий шантаж.
Тоді він разом із Президентом України Леонідом Кравчуком погодив обмін частини кораблів Чорноморського флоту на списання 800 мільйонів доларів боргу за газ. У 1994-му була підписана окрема газова угода, що мала діяти аж до 2005 р. Згідно з нею, ціна на російський газ визначалася окремо.
Та вже наступного, 1995-го, року в гру вступає один із перших українських олігархів — Павло Лазаренко (спочатку віце-прем’єр з енергетичних питань, а відтак і повноцінний голова уряду). Павло Іванович, як відомо, доклав руку до створення компанії «Єдині енергетичні системи України», керувала якою безпосередньо Юлія Тимошенко.
ЄЕСУ добряче попаразитувала на імпорті російського газу, який нею здійснювався. Згодом дії ЄЕСУ стали підставою для висунення Тимошенко обвинувачень та її першого (у 2001 році) короткотривалого ув’язнення.
Але повернемося у 1995 рік. Тоді Україна платила Росії по 50 доларів за тисячу кубометрів газу. Так тривало аж до 2005-го, до перемоги у нас Помаранчевої революції. Відтак «Газпром» спохватився і затребував в України «європейську ціну» за газ — 250 доларів. Українська сторона відмовилася платити в п’ять разів більше, посилаючись на згадувану вище угоду, підписану Кравчуком та Єльциним.
У відповідь на це в ніч на 1 січня 2006 року «Газпром» припинив постачання газу Україні, а згодом ще й звинуватив «Нафтогаз» у несанкціонованому відборі палива.
Компроміс було віднайдено 4 січня 2006 року. Сторони домовилися про газ по 95 доларів.
У 2008-му Україна платила за газ уже 179,5 долара. Тоді уряд вдруге очолювала Юлія Тимошенко. А на владному Олімпі розгоралися неабиякі пристрасті. Президент Віктор Ющенко поставив перед урядом Тимошенко завдання: домогтися зниження вже затвердженої на той час ціни на 2009 рік 235 доларів за тисячу кубів до 205 доларів.
Росія не йшла на такі вимоги, тож 31 грудня 2008 року замість підписання газового договору на 2009 рік українська делегація на чолі з керівником «Нафтогазу» Олегом Дубиною була відкликана з Москви.
Услід їй президент РФ Дмітрій Медведєв заявив, що відтак ціна на газ для України становитиме 450 доларів. З 1 січня 2009-го Росія перекрила газовий вентиль і повністю припинила постачання газу в Україну. У зв’язку з цим блакитне паливо перестало надходити й до країн Центральної та Східної Європи.
Євросоюз став вимагати від РФ та України розв’язати дану проблему.
Розв’язання прийшло в особі все тієї ж Юлії Тимошенко. 18 січня 2009 року українська прем’єрка домовилася з Владіміром Путіним про новий контракт, який вона по прибутті в Україну назвала «перемогою».
Умови контракту були такі: посередник усувається з ринку, а ціна палива встановлюється за формулою, що визначається у прив’язці до світових цін на нафту. За даний договір Тимошенко не лаяв хіба що лінивий, а новообраний у 2010 році Президент України Віктор Янукович навіть засадив Юлію Володимирівну за ґрати.
Взявшись «поправити» завдану Україні Юлією Тимошенко шкоду, Янукович уклав з Росією ще більш кабальний та фатальний за наслідками контракт, який отримав назву «харківських домовленостей». Як і у 1993-му, домовленості ці обмінювали «газ на флот».
В обмін на стодоларову знижку на газ Росія виторгувала пролонгацію перебування Чорноморського флоту в Криму аж до 2042 року. Наступний раунд газових перемовин, у яких був задіяний Янукович, мав місце у грудні 2013-го.
Тоді президенти України та Росії підписали доповнення до контракту 2009 року, згідно з яким Росія мала відпускати нашій державі газ по 268,5 долара за тисячу кубів. Однак уже за два місяці це доповнення виявилося не вартим і паперу, на якому його було надруковано.
Так є в теперішньому
Цікаво, що, будучи ще представником опозиції, майбутній Прем’єр-міністр України Арсеній Яценюк проголошував таке: «Кожен українець повинен отримувати газ українського видобутку, вартість якого — від 70-100 доларів США.
Адже населення споживає 18 млрд. кубометрів газу на рік, а ми добуваємо 20 млрд. кубів. Але цей газ вам не віддають, його продають промисловим підприємствам по 300-400 доларів, а різницю кладуть собі в кишеню. Тоді цю різницю українські олігархи відправляють до офшорних зон, де зберігаються їхні кошти».
Ставши Прем’єром і отримавши всі важелі впливу для реалізації свого плану, Яценюк раптово перестав згадувати про питомо український газ, вимагаючи лише зменшити російську частку в тих обсягах палива, які Україна закуповує за кордоном.
Але, власне, тема українського газу заслуговує окремої великої статті, яка б включала повний аналіз галузі, аналіз основних гравців, цін на ренту, перспектив розвитку цього сегменту ринку, дані щодо покладів газу в Україні тощо. Поки що виходитимемо з того, що власного газу Україні таки бракує.
Попри всі оптимістичні розрахунки тепер уже екс-Прем’єра Яценюка. Хочеш чи не хочеш, але блакитне паливо доводиться докуповувати.
Однак слід зауважити, що з 2015 року діє схема, відповідно до якої Україна практично перестала купувати російський газ. Мається на увазі: у Росії напряму. Україна купує його у європейських країнах за реверсним принципом. Президент Петро Порошенко, вдаючи, що не відчуває певних нюансів, бадьоро рапортує про позбавлення від російського газового ярма. «Перше, чим ми можемо пишатися, — енергетичною незалежністю», — говорить глава держави.
Однак насправді Україна споживає все той самий російський газ. Тільки тепер він потрапляє до нас обхідними шляхами. Тобто наразі можна говорити про те, що диверсифіковані маршрути цього газу, але не джерела його надходження. І хоч це краще, аніж нічого, особливо пишатися такою ситуацією не доводиться. Об’єктивно кажучи, Україна лише зробила перші кроки у напрямі енергетичної незалежності, але не досягла її.
Безпосередньої провини теперішньої української влади в цьому немає. Адже існує певна логістика газогонів, і закуповувати газ, наприклад, напряму в Азербайджані Україна не може ніяк. Можливо, вже незабаром Європа змусить працювати на себе надра Каспійського басейну, де Азербайджан володіє газоконденсатним родовищем Шах-Деніз.
До 2017 року, коли завершиться розробка другої стадії цього родовища, річний рівень видобутку газу в цій країні дозволить їй постачати на європейський ринок до 10 мільярдів кубометрів газу на рік.
А відтак, імовірно, й поспіє будівництво нового Трансанатолійського трубопроводу в обхід Росії, про який не далі як у червні цього року домовилися Азербайджан та Туреччина. Однак поки що все це — плани на найближче майбутнє, тоді як перед Україною стоїть завдання перезимувати зиму 2016-17 років, яка невпинно насувається.
А от за що можна й треба дорікати українській владі, так це за бездарне господарювання в царині «альтернативного», сланцевого газу, якому «Україна молода» нещодавно присвятила окрему публікацію.
Ми писали про те, як зареєстрована в Нідерландах фірма Yuzgaz BV несподівано зголосилася розробляти Юзівську газоносну площу, як перемогла у конкурсі, маючи місяць від «народження» та статутний капітал у сумі тисячі євро.
До сказаного нами раніше лишається додати, що подібні ігри довкола Юзівки вже відбувалися у 2012-му, коли державна компанія «Надра України», яка отримала ліцензію на розробку Юзівської площі, знайшла собі партнера в особі ТОВ «СПК-Геосервіс».
ЗМІ тоді багато писали про цю компанію з офісом у житловій багатоповерхівці спального району столиці, вказуючи на наявність у неї ознак фіктивності. Зазначалося, що фірма виконує не зовсім красиву функцію «прокладки», прикриваючи корупційні інтереси тодішніх високопоставлених українських чиновників з орбіти януковичівської «Сім’ї».
Так само й нині фірма з російською назвою «Южгаз» викликає багато запитань. І так само відповіді на них знаходяться поки що на рівні припущень, як і у випадку з «СПК-Геосервіс». Цікаво, що Yuzgaz BV була створена за місяць до проведення конкурсу реєстратором Belum Assets Ltd. з Британських Віргінських островів.
Із тих самих островів, на яких панамським реєстратором Mossack Fonseca в 2014 році була створена фірма Prime Asset Partners Ltd. в інтересах нинішнього Президента Петра Порошенка.
Сам по собі цей збіг ні про що не говорить: Британські Віргінські острови — офшорна юрисдикція, послугами якої для легального ухилення від податкових платежів користуються тисячі компаній не тільки з України.
Однак збіг, накладений на доволі сумнівну фірму і помножений на недавню історію з «СПК-Геосервіс», перестає бути просто збігом. Він викликає запитання про те, у чию кишеню підуть дивіденди від розробки Юзівської газоносної площі.
А це питання, у свою чергу, тягне за собою інше, більш глобальне: чи дійсно ми досягнемо газової незалежності від Росії, якщо будемо приторговувати з-під поли цією самою незалежністю? І якщо для отримання відповіді першої чверті століття було замало, шукатимемо її протягом наступних двадцяти п’яти років.
