Налийте голубам води!

Страшенна спека: зав’яли кущі бузку, лілійники під будинками геть полягли на землю, а біля контейнерів зі сміттям дріботять голуби, вишукуючи якусь їжу, а деякі надулися і дзьо­биками повтикалися в асфальт. Вони зневоднені! До Дніпра не полетять, позвикали до своїх дворів, тут знаходять крихти від сміття, а то хтось із людей підкине круп чи хліба. А води?

Де скрапує з кондиціонера вода у заглибинку, там голуби п’ють воду. А ще бачила в одному дворі на Печерську багато коритець, вирізаних із п’ятилітрових пластмасових бутлів, — туди люди налили води, і голуби та горобці поскупчувалися біля тих водопоїв. І я подивувалася місцевим птахолюбам-винахідникам.

А ще на Печерську, ідучи з роботи, побачила картину з надутими голубами і сказала про це жінкам, що сиділи в тіні дерев: «А ви могли б принести пташкам хоч трохи води?». «Кто бы нам что принес!» — була відповідь. Вжалили. А чого б хотіли вони, щоб їм доставили для життя? Своїм особистим життям вони потривожені більше,  ніж хотіли цього: і хвороби, і мізерні пенсії, і космічні платежі за комунальні послуги, і їх уже не тривожать зневоднені голуби.

Я згадала свою бабусю в такому віці: вона переймалася усім живим — і пташками, і квітами, і рослинами. У хліві кури, тож на подвір’ї завжди стояли коритця з водою для свійських і диких пташок; у квітнику повно чорнобривців, кануферу, лілій, шовковистої трави, ромашок. Тупотіла біля кожної квіточки щодня, а ще літньої пори насушувала стільки яблук і груш! Що казати, сільські бабусі в поважному віці, як би ти їх не зупиняв, завжди біля чогось клопочуться. І подумалося мені, а чому цим поважним пані не схотілося поклопотатися про голубів? Їх у Києві, можливо, тисячі і тисячі, ходять і воркочуть, такі поважні, різнобарвні, а то злякаються й одночасно здіймаються у височінь, а то пролетять просто над головою — нічого і нікого не бояться. Так просто взяти й попіклуватись про меншу, незахищену істоту.

Якось бачу, жінка тримає в руках булочку: один раз сама відкусить, а другий шматочок дасть голубу, що крутиться біля її ніг. Я їй кажу: «Вечеряєте разом із голубом?» — «Вони ж нікуди з двору не летять, то хай і підвечеряють зі мною», — відповідає. І така теплота йшла від її слів...

Для людини, яка живе в міському громадді споруд, присутність іншої живої істоти — така ж необхідність, як і повітря. Можливо, не для всіх людей, а для мене це так і не інакше. Я не надивуюсь їхньою ходою, коли вони дріботять швидко-швидко і при цьому їхня голівка весь час у русі. Вони постійно вишукують їжу — якась ненаситність, однак тих крихт, які перепадають на кожного київського голуба, не так уже й багато. Вони, поки є, — як листя, як дерева, і багатьом людям зовсім байдуже до цих пташок. Тож і не наллють води в такі спекотні дні — подумаєш, якісь там голуби, їх іще так багато, всі не зневодніють.

Людей і машин більше...