Секрет популярності французької мистецтвознавиці Франсуази Барб-Ґалль — у вмінні руйнувати страхи та бар’єри між глядачем і мистецьким твором. Франсуаза показує, як не боятися ставити запитання, хай навіть «найдурніші», як навчитися «зачепитися» за своє перше враження від мистецтва і працювати з ним далі, тобто як розвивати здатність мислити.
Книги Франсуази Барб-Ґалль перекладено двадцятьма мовами світу для мільйонів читачів. Вона регулярно подорожує з лекціями та презентаціями різними регіонами Франції та інших країн. Авторка закінчила Сорбонну і Школу Лувру як мистецтвознавиця, і хоча вона не отримала спеціальної педагогічної освіти, Франсуаза володіє унікальним умінням пояснювати складні мистецькі концепти простими словами. Настільки простими, що зацікавлює мистецтвом і старших, і наймолодших читачів.
У доробку авторки — чотири книги для батьків і вчителів про те, як розмовляти про мистецтво з дітьми. Дві з них уже перекладено українською мовою — зовсім недавно у «Видавництві Старого Лева» було видано переклад її другої «дитячої» книги «Як розмовляти з дітьми про мистецтво ХХ століття».
Що таке мистецтво і навіщо дітям знайомитися з ним із раннього віку? Чи здатні вони його розуміти і наскільки? Чи є правомірною вільна інтерпретація художнього твору? Як батькам розмовляти про ХХ століття з дітьми і як ці розмови впливають на самих дорослих? Про це та інше авторка розповіла спеціально для УП.Культура.
— Навіщо дітям більше знати про мистецтво? Як це змінить їхнє життя?
— Мистецтво — галузь досить далека від того, на що зорієнтована школа: діти мусять навчитися читати, писати, рахувати, засвоювати математичні теореми та хімічні формули.
Мистецтво у шкільну програму не дуже «вписується»: воно оприявнює емоційну правдивість, глибину думки, могутність мрій та ідеалів. Художній твір пропонує дітям простір для вільних взаємин зі світом.
При цьому цілком можна сказати, що мистецтво нічого не дає, а водночас — що дає можливість жити по-іншому. Митці все своє життя покладають, творячи те, що виходить за межі властивого нам безпосереднього та буденного сприйняття. Це їхній спосіб коментувати дійсність. І вони запрошують глядача — і що він молодший, то краще, — зробити те саме.
Діти, які ближче знайомляться з мистецтвом, мають також додатковий шанс розвинути аналітичний погляд на речі. Їх чекатимуть суцільні виграші — від естетичного задоволення до розвитку автономії розуму, пізнання різних видів свободи.
— А як загальний рівень обізнаності й розуміння мистецтва в певному середовищі чи країні впливає на формування дитини?
— Загальний рівень обізнаності значно спростив би пошуки, помноживши можливості доступу до мистецтва: музеї та їхня робота з публікою, виставки, публікації, книги, увага до мистецтва в школі — звісно, це все дуже важливо. Але навіть якщо контекст не такий сприятливий, сьогодні перед нами відкрито безліч можливостей завдяки інтернету: репродукції творів, сайти великих музеїв світу, лекції онлайн.
І нічого страшного, якщо у ваших руках — не розкішний альбом. Можна розгледіти красу картини на поганенькій листівці чи в запорошеному музеї. Не варто нехтувати нічим.
Мабуть, найважливіше — це показати дітям, що все це існує, є відкритим і доступним для них. Ми садимо зернятко. І вони цього не забудуть. Іноді одна фраза, один образ мають більше впливу, ніж усе навчання.
— З одного боку, ми розуміємо, що дітей не варто навантажувати датами, іменами, стилями та іншими категоріями з історії чи теорії мистецтва, а лише «садити зернятко». Та з іншого — прагнемо виробляти в них культурну компетентність. Як поєднати ці два підходи?
— Довіримо цю справу часові. А також дітям, покладемося на них. У них є свій погляд, свої слова. Єдине, що ми можемо зробити, — це відчинити їм двері, показати, що існує максимум речей, передати їм власні знання, вказати їм напрямки, а тоді відійти вбік.
І далі продовжувати, якщо це можливо, аж до дорослого віку, пробуджувати їхню пам’ять, вибудовувати зв’язки. Якщо ця «культурна компетентність» буде їм потрібна, вони знатимуть, як можна її розвивати.
— Як ви наважилися говорити з дітьми про модерне й сучасне мистецтво?
— Я саме обрала тему сучасного мистецтва у книжці «Як розмовляти з дітьми про мистецтво ХХ століття», бо самі дорослі не хочуть її порушувати — прагнула їм у цьому допомогти.
Дорослим здається, що це складна тема, та це не так. Сподіваюся, що ця книга стане підтвердженням. Бо йдеться про мистецтво нашого часу — коли ми живемо, коли зростають наші діти. Навіщо їх відмежовувати від того, що стосується їх також?
Ми ж не одягаємо дітей за модою ХІХ століття. Крім того, діти сприймають світ без упереджень (хіба що з мінімальними) — і часом допомагають дорослим краще щось побачити... Тож усі залишаються у виграші.
— Чула недавно коментар перед твором сучасного мистецтва: «Моя дитина здатна намалювати краще...»
— Діти здатні з дуже раннього віку обирати те, що їм хочеться оглядати. А ще варто пам’ятати, що деякі твори митців, які схожі на дитячі малюнки, часто мають складніше значення: там може йтися про навмисну відмову від традиційних способів вираження, прагнення простоти, пошуку шляху, вагань, відкриттів. Безлічі речей, які відсилають до ідеї дитинства, а реальна жива дитина не знає про них.
До того ж «гарно» чи «краще» малювати не означає малювати «справжнє»... Потрібна певна зрілість, щоб це збагнути i визнати.
Дорослих, які змінюють свою думку про сучасне мистецтво, я зустрічаю практично щодня. Для переважної більшості з них — це справжня зміна погляду: бо більше не йдеться про те, щоб просто щось побачити, а про те, щоб віднайти інший спосіб бачення. Їхні очі раптом «розплющуються», і ця зміна — кардинальна. Значно більша, ніж це буває з давнім мистецтвом, яке одразу викликає захоплення, повагу.
Я бачила, як зненацька в людей починали текти сльози в музеї перед твором Пабло Пікассо чи Хуана Міро, як вони кам’яніли перед роботою Марка Ротко. Це мистецтво, яке звертається до внутрішнього світу кожного. І ніколи не пізно це пережити.
Пригадую собі одну 90-рiчну пані, яка після півторагодинної лекції про мінімалізм (який нелегко збагнути — неонові лампи, дерев’яні чи кам’яні блоки) захоплено сказала: «Це неймовірно!
Розплющуються очі!» Це було прекрасно.
— Недавно українська художниця Алевтина Кахідзе висловила думку, що кожен художній твір має свій чіткий меседж, чіткий набір асоціацій, закладених автором. І, власне, це хибне переконання, що кожен твір можна сприймати «по-своєму», дає глядачеві можливість не шукати закладеного значення і ставитися загалом до мистецтва як чогось не надто серйозного.
— Думаю, вона абсолютно права. Думка, що кожен може бачити у творі те, що хоче, — загальнопоширена, особливо це стосується сучасного мистецтва, і це дратує. Вірячи у своєрідну «свободу» прочитання твору, ми насправді нехтуємо, навіть заперечуємо справжнє значення твору, інтегроване в певну історію, і замінюємо його чимось, що є всього-на-всього приватним враженням.
Ясна річ, ніхто не заважає це робити. Якщо глядач не історик мистецтва, не працівник музею — нічого страшного. Важливо лише не плутати плоди власної уяви з реальністю твору.
— Хіба не легше говорити з дітьми про давнє мистецтво?
— Навпаки. Давнє мистецтво часто є значно складнішим, оскільки воно вимагає знань історії, релігії, літератури тощо. Це не означає, що ці поняття відсутні в сучасному мистецтві, але їх трактовано прямолінійно, узагальнено. І, щиро кажучи, все залежить від дітей. Від аудиторії, яка перед вами.
Найважча не тема, найважче знайти вдалі слова, щоб говорити про мистецтво. І вважаю, що не треба розділяти давнє й сучасне мистецтво — варто дітям показувати і розповідати про мистецтво як таке. Не протиставляючи ці два світи — давній і сучасний.
— Сучасне мистецтво часто порушує складні соціальні теми, нерідко важкі, страшні. Чи є табуйовані теми, про які не варто розмовляти з дітьми?
— Це мають вирішувати батьки чи викладачі так само, як у інших царинах: що їхнім дітям можна чи не можна в житті бачити, чути у приватних розмовах тощо. Мистецтво не трактує нічого іншого, крім самого життя. Та водночас у мистецькому творі є критична відстань, «погляд». Принаймні для підлітків це важливий вимір.
Мистецтво найчастіше є коментарем до життя: воно виявляє певну позицію, аналіз. Треба допомогти дітям це побачити. Зазирнути далі, поза перше враження. «Потворний» твір є насправді роздумами про поняття потворності, жорстокості.
Та я не вважаю, що варто показувати дітям у мистецтві все лише тому, що це мистецтво. Треба вміти казати «ні».
— То хто все-таки є адресатом книги «Як розмовляти з дітьми про мистецтво ХХ століття» — дитина чи дорослий?
— Йдеться про книгу, написану для дорослих: вона показує, як «розмовляти», тобто як знайти підхід до мистецтва, не переходячи автоматично на спеціалізовану мову, не використовуючи абстрактні складні конструкції.
Крім того, як я вже казала, йдеться про те, щоб підібрати вдалі слова. Якщо мої слова згодяться — тим краще, та якщо ні — треба підбирати власні.
Урешті-решт, кожна мама чи тато, кожен учитель має власну мову. Та головне, щоб це не був словник історика мистецтва. А ще батьки часто дивуються, коли виявляють, що діти розуміють щось значно краще і значно більше, ніж ми могли б очікувати.
— Чи впливає знайомство з мистецтвом на розвиток креативного мислення в дитини? Чи це важливо?
— Я не вірю в поняття пасивного споглядання мистецтва. Це, швидше, знайомство, яке не можна окреслити словами, це речі, які ще не мають визначення або з якими ми не знаємо, що робити. І які потім зринуть пізніше.
Тому відповідь: так, можливість оглядати оригінали чи репродукції творів дуже важлива. При цьому не варто плутати креативні здатності дитини чи дорослого і могутність творчого акту митця.
Сьогодні ми дуже цінуємо творчий потенціал у школі, у світі бізнесу тощо. І це, ясна річ, дуже правильно. Однак бути творцем, живописцем, скульптуром — це щось інше. Це життєвий вибір. Чи, радше, відсутність вибору насправді.
Уміння малювати чи ліпити не робить із вас митця. Головне, що відрізняє митця, — це саме мистецтво, беззаперечна життєва необхідність.
